Мало хто цікавиться життям невдахи, навіть якщо він талановитий невдаха.
Читач з нестихаючим інтересом лише тоді прочитує книгу, коли герой добивається успіху, багатства і слави. Читачеві досить своїх гірких невдач і поразок, чому він має перейматися ще й розчаруванням інших?
Коли разом з героєм твору проходиш шляхом, що веде до зірок, тоді і в твоїй душі засвідчуються радість та оптимізм.
Я теж полюю за книгами про переможців життя, а не трагічних невдах.
Дайте мені зразок ошелешуючого красивого злету, і я почуватимуся щасливим. Не переймаюся тим, що це тільки ілюзія щастя, бо хіба наше життя не складається з таких ілюзій?
Якщо це художник – хай випаде на нього велика слава і його картини продаються за фантастичними цінами, якщо письменник – його книги мають стати бестселерами світового масштабу, якщо вчений – зроблені ним відкриття мають потрясти світ. (Читаючи Мітчела Уілсона „Американські вчені й винахідники”).


Екстрасенси стверджують, що людська заздрість має руйнівну, нищівну силу, вона здатна пробити захисну оболонку людини, тобто її біополе.
Древні греки і римляни писали про заздрість богів і ті трагедії, що з нею пов’язані.
Очевидно, варто якось захищатися від чорної людської заздрости. Але як?
Відомий американський фізик Уіллярд Гіббс отримав за свої дивовижні наукові відкриття 19 нагород і почесних дипломів, в тому числі престижну Головну міжнародну премію. Але навіть найближчі його друзі не знали про ці нагороди до того часу, поки не прочитали некрологи в газетах.


Крізь віддаль і час – телефонний дзвінок Марії Куземко. Ми не бачилися, мабуть, років тринадцять. Вона зникла з політичного і літературного овиду, й було дуже сумнівно, що вирине знову. Час письменника минає швидко, а політика й поготів.
Але було приємно почути її голос – все такий же молодий і натхненний, що виказував нестаріючу душу.


Кожен наступний день не схожий на попередній, а отже і в описах не повинно бути повторень. Треба зауважувати деталі, яких не було раніше, хоча це так непросто. Але ніколи клен не палахкотить так, як минулого року і вітер та дощ ніколи не повторюють своїх мелодій.


„Пишеш ті книги, які не зовсім хочеш писати. В цьому є щось невідворотне”, – скаржилися Гонкури. Я іноді теж ловлю себе на тому. Є книги, що народжуються ніби поза моєю волею, і мені тільки залишається подивуватися як вони вигулькнули на світ Божий. Я мав їх написати – і все. Так, зокрема, народилися монографії про Докію Гуменну, В.Жилу, І.Кошелівця, Романа Бабовала, Івана Филипчака, Ганну Черінь, Святомира Фостуна, Марту Мельничук, Степана Пушика.
Про багатьох хотілося б написати, зокрема, про Михайла Ситника, але „не йде”.


Майже все, що я прочитав Миколи Петренка, глибоко лягло мені в душу, все позначене незаперечним і сильним талантом. Тут і лірика, і проза, і гумор. Письменник такого яскравого і різнобічного творчого обдарування мав би належати до ієрархії визнаних майстрів, а не тулитися на задвірках літературного життя. Раніше його ігнорували, бо належав до розряду „поскрибованих”, зазнав репресій, пройшов концтабори, нині критики не звертають на нього уваги, бо він людина пенсійного віку і його час начебто минув.
Отака покручена і клята доля.
А які чудові книги подарував нам М.Петренко тільки за останні роки: шаламенно-іронічні мемуари „Лицарі пера і чарки”, щемку лірику і трагічні новели з камчатського зошита „Написане на снігу”.
Але все в такій убогій поліграфічній „одежині”, що не дає жодного шансу потрапити навіть в десятку кращих книг року чи „засвітитися” на книжковому форумі, не кажучи вже про якусь престижну і вагому літературну премію.
На щастя, таку несправедливість письменник, здається, сприймає без урази і продовжує плідно і невтомно працювати.

„Слова, слова...” Григорія Білоуса з тих рідкісних книг, до яких хочеться провертатися. Принаймні так у мене. Це листи письменника до найближчих друзів, своєрідний ліричний щоденник душевно багатої і творчо обдарованої людини. Скільки тут поетичних знахідок, афоризмів, небуденних спостережень, цікавих сцен! Рядовий белетрист із того багатющого матеріалу, згромадженого у книзі, зробив би декілька десятків томів добротної прози. У Г.Білоуса все стиснуто до неймовірної щільности.
Такі книги не прочитуються за одним подихом, їх читання розтягуєш щонайменше на рік.
Кожен раз, коли повертаюся до „Слів”, стає світліше і радісніше од думки, що в наш несамовитий, ком’ютерно-мобільний вік ще є на світі люди, для яких епістолярія не анахронізм, а невситима потреба душі.


Поширене означення „стиль – це людина”, треба було б замінити більш чітким і точним „стиль – це душа людини”. Але сподіватися на це марно, бо слово „душа” сьогодні вперто ігнорується, а якщо вживається, то далеко не в тому високому і конкретному значенні, яке пропонує Біблія. Тож забуті й оці чудесні твердження Івана Огієнка:
„Стиль – це правдива душа письменника в його творах, у яких вона завжди сильно відбивається. У кожному творі можемо бачити всю авторову істоту. Заховати свою істоту чи підмінити її настільки, щоб вона в творі була іншою від дійсності, це річ неможлива, чи можлива у малій мірі”.


Відкрити і полюбити поета можна за строфу, навіть за одну фразу. Так у мене вийшло з Олексою Веретенченком, у якого наткнувся на таке зізнання:
„Слава Богові, слави не треба.
Мармур мертвий. Слово – живе!”


Я був би добрим викладачем там, де студенти тягнуться до знань і зацікавленні у власному вдосконаленні, але там, де потрібен примус і насилля – я ніякий учитель.

Кілька годин з Дмитром Павличком, який приїхав у Тернопіль з дружиною Даною. Востаннє я бачився з ним років чотирнадцять тому – ми удвох провели на Лановеччині весь день. Але він забув і мене, і цю поїздку. Тільки згодом став пригадувати.
Сьогодні – це вже літня, стомлена життям людина: вицвілі очі, мішки під очима, порізане зморшками чоло, але голос ще неймовірно сильний і молодий та й здоров’я, очевидно, міцне. Коли говорить, чітко артикулює кожне слово, розповідає цікаво, легко займається і реагує на кожне слово співбесідника. Але марнославства у ньому багато, відчуття власної значимости й гідности – понад усе. Може, це й добре і, може, так і має бути в людини талановитої, ерудованої, що володіє багатьма світовими мовами, на яку впала гучна всеукраїнська слава. Сьогодні, які і раніше, багато пише, охоче друкується і видається, не здійснюючи жорсткої селекції написаного, покладаючись на нещадний час, нагадуючи в цьому І.Франка та В.Сосюру. А час, увочевидь, залишить із написаного ним один томик. Але це буде безсмертний том.


У більшості митців талант з роками пригасає. Тільки одиниці не деградують. Літні письменники знову стають графоманами – і коло замикається.
Але яке це щастя, коли і на схилі віку письменник зберігає добру форму та продовжує створювати шедеври.