
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.30
12:43
Якщо ж засмутишся і перестанеш просити, то
скаржся на себе, а не на Бога, що Він не дає тобі.
. Єрм, Пастир. Заповіді, 9.
Просити у Бога
Будь для Духа Святого офірою
що живе в тобі Божою мірою.
скаржся на себе, а не на Бога, що Він не дає тобі.
. Єрм, Пастир. Заповіді, 9.
Просити у Бога
Будь для Духа Святого офірою
що живе в тобі Божою мірою.
2025.08.30
07:12
Цей грішний світ затьмарює чимсь розум
І змушує на блуд, штовхає на обман, –
Він знає все про тонкощі гіпнозу,
Як духівник про слабкості прочан.
Він володіє сутністю і плоттю,
І легко здійснює всі наміри свої,
Раз я не можу крок зробити проти
Й
І змушує на блуд, штовхає на обман, –
Він знає все про тонкощі гіпнозу,
Як духівник про слабкості прочан.
Він володіє сутністю і плоттю,
І легко здійснює всі наміри свої,
Раз я не можу крок зробити проти
Й
2025.08.30
05:12
Ніч засиляє,
мов нитку у голку,
серце у біль
одинокому вовку.
Туго стискає
слухняність за шию –
волю чи смерть
мов нитку у голку,
серце у біль
одинокому вовку.
Туго стискає
слухняність за шию –
волю чи смерть
2025.08.30
02:10
2025.08.29
22:36
Є краса квітки,
а є мудрість каменя.
Вона незмінна,
вона тверда, як вічність.
Скільки слів мудрість каменя
містить у собі,
а скільки мовчання!
Скільки крику,
а є мудрість каменя.
Вона незмінна,
вона тверда, як вічність.
Скільки слів мудрість каменя
містить у собі,
а скільки мовчання!
Скільки крику,
2025.08.29
17:35
Дід Василь перебирав важкі стиглі качани кукурудзи, які перед тим щойно позривав на полі, здирав з них зелену листяну шкіру, обтинав жовті бороди і сортував на три великих полив’яних миски:
- То для онучків, то на продаж, а то для хрума.
Кукурудзу нин
2025.08.29
05:46
Прогриміли вибухи і зразу
Здійнялись пожежі навкруги, –
І дими ядуче-чорномазі
Огорнули щільно береги.
Темна мла забарвлювала місто
Пройняте плачами, від яких
Струменіли тихо тужні вісті
По дорогах давніх і нових.
Здійнялись пожежі навкруги, –
І дими ядуче-чорномазі
Огорнули щільно береги.
Темна мла забарвлювала місто
Пройняте плачами, від яких
Струменіли тихо тужні вісті
По дорогах давніх і нових.
2025.08.28
22:01
Крізь хмару тютюнового диму
не можна побачити істину,
а лише диявола.
Сон розуму породжує чудовиськ.
Літери стають
так само розпливчатими,
як дим. Крізь смог безумства
не можна побачити
не можна побачити істину,
а лише диявола.
Сон розуму породжує чудовиськ.
Літери стають
так само розпливчатими,
як дим. Крізь смог безумства
не можна побачити
2025.08.28
21:43
Із Бориса Заходера
– Скажіть, а хто пошкодив сир,
нарив у ньому стільки дір?
«Без жодних сумнівів, не я!» –
квапливо рохнула Свиня.
«Це загадка! – ґеґекнув Гусь,
– Скажіть, а хто пошкодив сир,
нарив у ньому стільки дір?
«Без жодних сумнівів, не я!» –
квапливо рохнула Свиня.
«Це загадка! – ґеґекнув Гусь,
2025.08.28
19:27
Цар москальський скликав кодло все на раду.
Пика скривлена, немов життю не радий.
Вся зібралася на раду ту «еліта».
Скоса зиркають, немовби пси побиті.
Забагато розвелося «горлопанів»,
Що говорять й по тверезому, й по п‘яні,
Що зажерлась влада та на
Пика скривлена, немов життю не радий.
Вся зібралася на раду ту «еліта».
Скоса зиркають, немовби пси побиті.
Забагато розвелося «горлопанів»,
Що говорять й по тверезому, й по п‘яні,
Що зажерлась влада та на
2025.08.28
06:17
Вишгород високий, Вишгород горбатий,
Вишгород яристий і зелений вкрай, –
У віках не зникнув та красу не втратив,
Попри грабування під гарматний грай.
Вишгород прадавній берегом похилим
До Дніпра приникнув, а не в бран попав,
Бо з ріки святої набува
Вишгород яристий і зелений вкрай, –
У віках не зникнув та красу не втратив,
Попри грабування під гарматний грай.
Вишгород прадавній берегом похилим
До Дніпра приникнув, а не в бран попав,
Бо з ріки святої набува
2025.08.28
00:54
Не люби, не люби, не люби --
Темна смуга лягає між нами.
Як вселенська печаль - тінь журби,
Наче тріщина між берегами.
Розверзається прірвою лих,
Твої руки з моїх вириває,
Пекла лютого видих і вдих -
Темна смуга лягає між нами.
Як вселенська печаль - тінь журби,
Наче тріщина між берегами.
Розверзається прірвою лих,
Твої руки з моїх вириває,
Пекла лютого видих і вдих -
2025.08.27
22:06
Сприйняття важкої музики в суспільстві часто є суперечливим, адже цей жанр асоціюють з агресією та деструктивністю. Однак, сучасні психологічні дослідження все частіше виявляють її значний терапевтичний потенціал. Метал і хард-рок здатні відігравати важли
2025.08.27
21:20
Голоси із покинутого будинку,
голоси із далеких епох,
дитячий щебет.
Як воскресити голоси
із магми часу?
Вони доносяться, ледь живі,
ледве відчутні,
майже нерозбірливі.
голоси із далеких епох,
дитячий щебет.
Як воскресити голоси
із магми часу?
Вони доносяться, ледь живі,
ледве відчутні,
майже нерозбірливі.
2025.08.27
17:23
Мені якусь пораду мудру дай! –
Знайомій жіночка жаліється. –
Не знаю, чи дурниця, чи біда,
Бо щось із чоловіком діється.
Гіпноз йому чи лікаря б мені.
Не знаю, що з ним врешті коїться.
Раніше часто говорив у сні,
Тепер лиш хитро посміхається.
Знайомій жіночка жаліється. –
Не знаю, чи дурниця, чи біда,
Бо щось із чоловіком діється.
Гіпноз йому чи лікаря б мені.
Не знаю, що з ним врешті коїться.
Раніше часто говорив у сні,
Тепер лиш хитро посміхається.
2025.08.27
12:42
Повітря пряне...Чорнобривці
голівки не схиляють дружно.
Плісе жоржин у росах дивне,
але свою тримає пружність.
Засмагле дотліває літо.
Сачком лови, хіба впіймаєш?
Час спокою, і час марніти.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...голівки не схиляють дружно.
Плісе жоржин у росах дивне,
але свою тримає пружність.
Засмагле дотліває літо.
Сачком лови, хіба впіймаєш?
Час спокою, і час марніти.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Петро Сорока (1960) /
Проза
/
ДЕННИКИ
Живи з блискавкою. Літературний денник 2005 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Живи з блискавкою. Літературний денник 2005 р.
Мало хто цікавиться життям невдахи, навіть якщо він талановитий невдаха.
Читач з нестихаючим інтересом лише тоді прочитує книгу, коли герой добивається успіху, багатства і слави. Читачеві досить своїх гірких невдач і поразок, чому він має перейматися ще й розчаруванням інших?
Коли разом з героєм твору проходиш шляхом, що веде до зірок, тоді і в твоїй душі засвідчуються радість та оптимізм.
Я теж полюю за книгами про переможців життя, а не трагічних невдах.
Дайте мені зразок ошелешуючого красивого злету, і я почуватимуся щасливим. Не переймаюся тим, що це тільки ілюзія щастя, бо хіба наше життя не складається з таких ілюзій?
Якщо це художник – хай випаде на нього велика слава і його картини продаються за фантастичними цінами, якщо письменник – його книги мають стати бестселерами світового масштабу, якщо вчений – зроблені ним відкриття мають потрясти світ. (Читаючи Мітчела Уілсона „Американські вчені й винахідники”).
Екстрасенси стверджують, що людська заздрість має руйнівну, нищівну силу, вона здатна пробити захисну оболонку людини, тобто її біополе.
Древні греки і римляни писали про заздрість богів і ті трагедії, що з нею пов’язані.
Очевидно, варто якось захищатися від чорної людської заздрости. Але як?
Відомий американський фізик Уіллярд Гіббс отримав за свої дивовижні наукові відкриття 19 нагород і почесних дипломів, в тому числі престижну Головну міжнародну премію. Але навіть найближчі його друзі не знали про ці нагороди до того часу, поки не прочитали некрологи в газетах.
Крізь віддаль і час – телефонний дзвінок Марії Куземко. Ми не бачилися, мабуть, років тринадцять. Вона зникла з політичного і літературного овиду, й було дуже сумнівно, що вирине знову. Час письменника минає швидко, а політика й поготів.
Але було приємно почути її голос – все такий же молодий і натхненний, що виказував нестаріючу душу.
Кожен наступний день не схожий на попередній, а отже і в описах не повинно бути повторень. Треба зауважувати деталі, яких не було раніше, хоча це так непросто. Але ніколи клен не палахкотить так, як минулого року і вітер та дощ ніколи не повторюють своїх мелодій.
„Пишеш ті книги, які не зовсім хочеш писати. В цьому є щось невідворотне”, – скаржилися Гонкури. Я іноді теж ловлю себе на тому. Є книги, що народжуються ніби поза моєю волею, і мені тільки залишається подивуватися як вони вигулькнули на світ Божий. Я мав їх написати – і все. Так, зокрема, народилися монографії про Докію Гуменну, В.Жилу, І.Кошелівця, Романа Бабовала, Івана Филипчака, Ганну Черінь, Святомира Фостуна, Марту Мельничук, Степана Пушика.
Про багатьох хотілося б написати, зокрема, про Михайла Ситника, але „не йде”.
Майже все, що я прочитав Миколи Петренка, глибоко лягло мені в душу, все позначене незаперечним і сильним талантом. Тут і лірика, і проза, і гумор. Письменник такого яскравого і різнобічного творчого обдарування мав би належати до ієрархії визнаних майстрів, а не тулитися на задвірках літературного життя. Раніше його ігнорували, бо належав до розряду „поскрибованих”, зазнав репресій, пройшов концтабори, нині критики не звертають на нього уваги, бо він людина пенсійного віку і його час начебто минув.
Отака покручена і клята доля.
А які чудові книги подарував нам М.Петренко тільки за останні роки: шаламенно-іронічні мемуари „Лицарі пера і чарки”, щемку лірику і трагічні новели з камчатського зошита „Написане на снігу”.
Але все в такій убогій поліграфічній „одежині”, що не дає жодного шансу потрапити навіть в десятку кращих книг року чи „засвітитися” на книжковому форумі, не кажучи вже про якусь престижну і вагому літературну премію.
На щастя, таку несправедливість письменник, здається, сприймає без урази і продовжує плідно і невтомно працювати.
„Слова, слова...” Григорія Білоуса з тих рідкісних книг, до яких хочеться провертатися. Принаймні так у мене. Це листи письменника до найближчих друзів, своєрідний ліричний щоденник душевно багатої і творчо обдарованої людини. Скільки тут поетичних знахідок, афоризмів, небуденних спостережень, цікавих сцен! Рядовий белетрист із того багатющого матеріалу, згромадженого у книзі, зробив би декілька десятків томів добротної прози. У Г.Білоуса все стиснуто до неймовірної щільности.
Такі книги не прочитуються за одним подихом, їх читання розтягуєш щонайменше на рік.
Кожен раз, коли повертаюся до „Слів”, стає світліше і радісніше од думки, що в наш несамовитий, ком’ютерно-мобільний вік ще є на світі люди, для яких епістолярія не анахронізм, а невситима потреба душі.
Поширене означення „стиль – це людина”, треба було б замінити більш чітким і точним „стиль – це душа людини”. Але сподіватися на це марно, бо слово „душа” сьогодні вперто ігнорується, а якщо вживається, то далеко не в тому високому і конкретному значенні, яке пропонує Біблія. Тож забуті й оці чудесні твердження Івана Огієнка:
„Стиль – це правдива душа письменника в його творах, у яких вона завжди сильно відбивається. У кожному творі можемо бачити всю авторову істоту. Заховати свою істоту чи підмінити її настільки, щоб вона в творі була іншою від дійсності, це річ неможлива, чи можлива у малій мірі”.
Відкрити і полюбити поета можна за строфу, навіть за одну фразу. Так у мене вийшло з Олексою Веретенченком, у якого наткнувся на таке зізнання:
„Слава Богові, слави не треба.
Мармур мертвий. Слово – живе!”
Я був би добрим викладачем там, де студенти тягнуться до знань і зацікавленні у власному вдосконаленні, але там, де потрібен примус і насилля – я ніякий учитель.
Кілька годин з Дмитром Павличком, який приїхав у Тернопіль з дружиною Даною. Востаннє я бачився з ним років чотирнадцять тому – ми удвох провели на Лановеччині весь день. Але він забув і мене, і цю поїздку. Тільки згодом став пригадувати.
Сьогодні – це вже літня, стомлена життям людина: вицвілі очі, мішки під очима, порізане зморшками чоло, але голос ще неймовірно сильний і молодий та й здоров’я, очевидно, міцне. Коли говорить, чітко артикулює кожне слово, розповідає цікаво, легко займається і реагує на кожне слово співбесідника. Але марнославства у ньому багато, відчуття власної значимости й гідности – понад усе. Може, це й добре і, може, так і має бути в людини талановитої, ерудованої, що володіє багатьма світовими мовами, на яку впала гучна всеукраїнська слава. Сьогодні, які і раніше, багато пише, охоче друкується і видається, не здійснюючи жорсткої селекції написаного, покладаючись на нещадний час, нагадуючи в цьому І.Франка та В.Сосюру. А час, увочевидь, залишить із написаного ним один томик. Але це буде безсмертний том.
У більшості митців талант з роками пригасає. Тільки одиниці не деградують. Літні письменники знову стають графоманами – і коло замикається.
Але яке це щастя, коли і на схилі віку письменник зберігає добру форму та продовжує створювати шедеври.
Читач з нестихаючим інтересом лише тоді прочитує книгу, коли герой добивається успіху, багатства і слави. Читачеві досить своїх гірких невдач і поразок, чому він має перейматися ще й розчаруванням інших?
Коли разом з героєм твору проходиш шляхом, що веде до зірок, тоді і в твоїй душі засвідчуються радість та оптимізм.
Я теж полюю за книгами про переможців життя, а не трагічних невдах.
Дайте мені зразок ошелешуючого красивого злету, і я почуватимуся щасливим. Не переймаюся тим, що це тільки ілюзія щастя, бо хіба наше життя не складається з таких ілюзій?
Якщо це художник – хай випаде на нього велика слава і його картини продаються за фантастичними цінами, якщо письменник – його книги мають стати бестселерами світового масштабу, якщо вчений – зроблені ним відкриття мають потрясти світ. (Читаючи Мітчела Уілсона „Американські вчені й винахідники”).
Екстрасенси стверджують, що людська заздрість має руйнівну, нищівну силу, вона здатна пробити захисну оболонку людини, тобто її біополе.
Древні греки і римляни писали про заздрість богів і ті трагедії, що з нею пов’язані.
Очевидно, варто якось захищатися від чорної людської заздрости. Але як?
Відомий американський фізик Уіллярд Гіббс отримав за свої дивовижні наукові відкриття 19 нагород і почесних дипломів, в тому числі престижну Головну міжнародну премію. Але навіть найближчі його друзі не знали про ці нагороди до того часу, поки не прочитали некрологи в газетах.
Крізь віддаль і час – телефонний дзвінок Марії Куземко. Ми не бачилися, мабуть, років тринадцять. Вона зникла з політичного і літературного овиду, й було дуже сумнівно, що вирине знову. Час письменника минає швидко, а політика й поготів.
Але було приємно почути її голос – все такий же молодий і натхненний, що виказував нестаріючу душу.
Кожен наступний день не схожий на попередній, а отже і в описах не повинно бути повторень. Треба зауважувати деталі, яких не було раніше, хоча це так непросто. Але ніколи клен не палахкотить так, як минулого року і вітер та дощ ніколи не повторюють своїх мелодій.
„Пишеш ті книги, які не зовсім хочеш писати. В цьому є щось невідворотне”, – скаржилися Гонкури. Я іноді теж ловлю себе на тому. Є книги, що народжуються ніби поза моєю волею, і мені тільки залишається подивуватися як вони вигулькнули на світ Божий. Я мав їх написати – і все. Так, зокрема, народилися монографії про Докію Гуменну, В.Жилу, І.Кошелівця, Романа Бабовала, Івана Филипчака, Ганну Черінь, Святомира Фостуна, Марту Мельничук, Степана Пушика.
Про багатьох хотілося б написати, зокрема, про Михайла Ситника, але „не йде”.
Майже все, що я прочитав Миколи Петренка, глибоко лягло мені в душу, все позначене незаперечним і сильним талантом. Тут і лірика, і проза, і гумор. Письменник такого яскравого і різнобічного творчого обдарування мав би належати до ієрархії визнаних майстрів, а не тулитися на задвірках літературного життя. Раніше його ігнорували, бо належав до розряду „поскрибованих”, зазнав репресій, пройшов концтабори, нині критики не звертають на нього уваги, бо він людина пенсійного віку і його час начебто минув.
Отака покручена і клята доля.
А які чудові книги подарував нам М.Петренко тільки за останні роки: шаламенно-іронічні мемуари „Лицарі пера і чарки”, щемку лірику і трагічні новели з камчатського зошита „Написане на снігу”.
Але все в такій убогій поліграфічній „одежині”, що не дає жодного шансу потрапити навіть в десятку кращих книг року чи „засвітитися” на книжковому форумі, не кажучи вже про якусь престижну і вагому літературну премію.
На щастя, таку несправедливість письменник, здається, сприймає без урази і продовжує плідно і невтомно працювати.
„Слова, слова...” Григорія Білоуса з тих рідкісних книг, до яких хочеться провертатися. Принаймні так у мене. Це листи письменника до найближчих друзів, своєрідний ліричний щоденник душевно багатої і творчо обдарованої людини. Скільки тут поетичних знахідок, афоризмів, небуденних спостережень, цікавих сцен! Рядовий белетрист із того багатющого матеріалу, згромадженого у книзі, зробив би декілька десятків томів добротної прози. У Г.Білоуса все стиснуто до неймовірної щільности.
Такі книги не прочитуються за одним подихом, їх читання розтягуєш щонайменше на рік.
Кожен раз, коли повертаюся до „Слів”, стає світліше і радісніше од думки, що в наш несамовитий, ком’ютерно-мобільний вік ще є на світі люди, для яких епістолярія не анахронізм, а невситима потреба душі.
Поширене означення „стиль – це людина”, треба було б замінити більш чітким і точним „стиль – це душа людини”. Але сподіватися на це марно, бо слово „душа” сьогодні вперто ігнорується, а якщо вживається, то далеко не в тому високому і конкретному значенні, яке пропонує Біблія. Тож забуті й оці чудесні твердження Івана Огієнка:
„Стиль – це правдива душа письменника в його творах, у яких вона завжди сильно відбивається. У кожному творі можемо бачити всю авторову істоту. Заховати свою істоту чи підмінити її настільки, щоб вона в творі була іншою від дійсності, це річ неможлива, чи можлива у малій мірі”.
Відкрити і полюбити поета можна за строфу, навіть за одну фразу. Так у мене вийшло з Олексою Веретенченком, у якого наткнувся на таке зізнання:
„Слава Богові, слави не треба.
Мармур мертвий. Слово – живе!”
Я був би добрим викладачем там, де студенти тягнуться до знань і зацікавленні у власному вдосконаленні, але там, де потрібен примус і насилля – я ніякий учитель.
Кілька годин з Дмитром Павличком, який приїхав у Тернопіль з дружиною Даною. Востаннє я бачився з ним років чотирнадцять тому – ми удвох провели на Лановеччині весь день. Але він забув і мене, і цю поїздку. Тільки згодом став пригадувати.
Сьогодні – це вже літня, стомлена життям людина: вицвілі очі, мішки під очима, порізане зморшками чоло, але голос ще неймовірно сильний і молодий та й здоров’я, очевидно, міцне. Коли говорить, чітко артикулює кожне слово, розповідає цікаво, легко займається і реагує на кожне слово співбесідника. Але марнославства у ньому багато, відчуття власної значимости й гідности – понад усе. Може, це й добре і, може, так і має бути в людини талановитої, ерудованої, що володіє багатьма світовими мовами, на яку впала гучна всеукраїнська слава. Сьогодні, які і раніше, багато пише, охоче друкується і видається, не здійснюючи жорсткої селекції написаного, покладаючись на нещадний час, нагадуючи в цьому І.Франка та В.Сосюру. А час, увочевидь, залишить із написаного ним один томик. Але це буде безсмертний том.
У більшості митців талант з роками пригасає. Тільки одиниці не деградують. Літні письменники знову стають графоманами – і коло замикається.
Але яке це щастя, коли і на схилі віку письменник зберігає добру форму та продовжує створювати шедеври.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Денники. Важливі публікації 2004 - 2005 років"
• Перейти на сторінку •
"Нотатки колекціонера. Літературний денник 2005 р."
• Перейти на сторінку •
"Нотатки колекціонера. Літературний денник 2005 р."
Про публікацію