Як скиглить море, спалене обрієм, крізь струни тривоги знову просочується сміливий жаль. Не варто згадувати те, що минулось, але сьогодні дорога здається такою широкою, ти серед неї непомітною, а ніч забирає твої руки, заглиблює їх у нестримний холод. Тобі здавалось, що зірки близько, та ти лише дивилась у воду на відзеркалення неба. Не залишилось нічого окрім того, щоб вселити у чорне горнятко білу тишу, думати про неможливе, боятися ніжних поглядів та слів.
Сьогодні вона розчинялась каштановим листочком із білою піною в час дощу, а завтра невчасно пройде сутульними сходами і запізниться на лекцію. Кожна секунда будитиме у ній новий шлях для створення вірша. Друзі дивитимуться на неї, як на втрачену людину, не розуміючи, що гноблять самі себе, гріхами вони робитимуть книгу життя важчою, сторінки нелегально розписаними. Поки не знайдеш своє щастя, приходилось сповідатися небу в думках, чи не так? Можливо, вкладати душу в папір на декілька днів, а потім тихо забувати її біля під'їзду у смітнику, прокидатися і запевняти себе, що це не любов, губити закладки до улюбленої збірки сонетів Шекспіра, мовляв ти вселяєш у мене лише жаль, віру та згубу... Насправді, отримуючи одне крило, надіятися на безпечний політ, а в результаті залишатися жертвою, або ж просто безкрилим на даху, вічним і тим, що полюбляє повний місяць та свист поїздів під спів майже загаслих ліхтарів. Вселяючи у себе віру, вона не помічала, хто іде по вулиці. Люди були для неї простими химерами, а їхні душі корабликами, приречиними допливати до чиєїсь пристані, що безпосередньо зловживає цигарками із м'яти. Передивляючись у своєму короткому житті перони, вона, з очима, наче здає перший екзамен, насмілилась вже вкотре напитися солоної емоційної води з новою отрутою. Боялась, а кохання прийшло. Воно легким поштовхом меча звалило її у прірву. Там, що видалось дивним, не було таких банальностей, як кров, чи каплі дощу по шибках, а натомість, скло із них вічність пролежало розбитим... Життя там заставило її нарешті задуматися над тим, що треба бути самою собою, бо воно занадто коротке, щоби бути кимось. Не звертаючи уваги, ми проходимо через неї алеями і парками, навіть не розуміючи, що у дівчинки в душі відкрився новий світ, який не потребує змін, як наш. Він ніколи не змінюватиметься та не копіюватиме інших, тому що в його файловій системі накопичується не лише зрада та брехня, а й віра у когось.
Сьогодні їй жахливо, як ніколи. Зрада батьків і друзів не дає спочити думкам уже другу весну, яка передусім розквітає лише синіми трояндами, а не білим пахучим бузком. Це літо принесло подарунок. Делікатний срібний змій розкошує у неї на шиї. Перехожі думають, що вона - поклик сатани. Багатьма різними словами називають дівчину, проте немає такого, щоб свою сміливість й терпеливість вона забула в домі, якого у неї нема. Жага до життя і надія, що усе змінить, завжди присутня з нею. Їй немає ким опікуватися, крім них. Але секунди закувають чуттєвість в небеса, і вона розчиняється у наших очах, наче дим й єдине у місті світло з вікна, де панує такий же сум. Знову повільно приходила осінь. Розмальовувала очі у колір закоханості, засипала жовтомінорними снами.Довго спостерігаючи, як з розбитого фонтана лише капає вода, сидить спрагла й уявляє себе чорним лебедем, бо білим не заслужила бути...