Це шарудить на ґанку осінь-мишка,
це листя поміж аркуші, це книжка,
де ми – герої, складені будь-як
в сюжет затертий. Вечір, як лампада,
і кров пульсує тілом винограду,
і сторчаком у нетрях того саду –
будяк

стояти буде. І жмутки осінні
(чи пух, чи пір’я), і коханці в сіні –
і синє небо – зимне, та рука
ще тепла…і кує зозулька досі,
і губи виціловують волосся,
і сонцем в серці найсвятіша осінь –
яка

прийде нечутно – як любов остання.
Її впізнаєш – глиця і мовчання
то є душа, простелена навзнак…
Бо так буває - слів уже не треба,
бо ця трава прострелена у небо,
бо соняхом схиляється до тебе –
будяк –


щоки щетина…Плахта, наче птиця,
впаде крильми у трави. І присниться:
Що це триває вічно: ніч і день.
Слова - сливе солодкі чорні сливи,
І день щаслива, потім ніч щаслива,
І осінь ця щемлива – пісня дива
чи сад пісень

що нині й прісно – увертюра духу.
Не чуєш? Притули до серця вухо –
Тук-тук…а потім – втік. А потім – так.
І колючки-слова услід летіли…
Коли? Вколи бажанням ніжне тіло.
Цвіте криваво, але любить – біло
будяк.