І я звикаю, як звикають діти
без іграшки, без матері, без дому –
без тебе жити: плакати, радіти,
улещувать зневіру та утому,
лягати спати, тільки-но стемніє,
і довго ще вдивлятися у простір,
неначе в тому мороці й мені є
чого чекати: радощів чи млості...
Повторювати вщент завчені гами,
на повні груди дихаючи небом –
на сніг – щоранку – босими ногами
й водою – із цеберки... Ось потреби –
буденні, але інших вже не буде.
...У квітні сніг розтане, сад розквітне.
Надихавшись духмяної облуди,
затьохкають пташини перелітні..
І я зіллюсь із болісно-бузковим
весняним світом, наче в нім – одна лиш...

Коли мене зустрінеш випадково –
вже
не впізнаєш...