Напередодні

Літо до осені соняхом хилиться,
цівками, стеблами других отав.
Онде й у тебе на випуклих вилицях
знову похилість і схильність ота

в осінь життєві пожбурити пристані
й гордим самітником в землю врости.
Груди ж землі, як дівочі розхристані,
манять тебе ароматом простим,

ледве відчутним, і чорнії ворони
серпня чатують та крячуть у вись.
Віща мерзота. Чоло, переоране
сумом, до літа востаннє озвись.

25.08.08


Хреста ти не несеш

Коли сльоза розпуки зіллється зі сльозою
сумир’я і покори у тебе на щоці,
повий обвислі руки хмизиною-лозою,
видряпуйся у гору із думкою, що ці

страждання Богом дані одвічно непутящим
в питаннях життєлюбства і Божої мети,
а десь в Афганістані з камінчиком у пращі
розчавлений за людство під танками не ти.

Тобі вже очі рогом? Не бачив ти голоти
Зімбабве і В’єтнаму у займищах, і все ж
оце твоя дорога, а онде шпиль Голготи,
іди туди, не рюмсай – хреста ти не несеш.

24.08.08


На волосині

Задуха у місті, задуха,
ой, нене, зробіть же що-небудь.
Витягуйте сина за вуха
з болота молитися небу.

Врятуйте від хижого міста
свою нерозумну дитину,
що привід дала атеїстам
сквернити Любов Триєдину.

З баюр містечкової твані
рятуйте загрузлого сина.
В ілюзії псевдокомпаній
урветься тонка волосина.

В шинку поторочі чи «бару»
опісля олжі і прологу
голівонька сина чубара
впаде на багнисту підлогу.


03.09.08


Осінній романс

Пильнує осінь, осінь нас обох,
як Цербер, і розправи анонсує.
Ми стільки років порізно, а Бог
дає нам шанс, не згадуючи всує.

За роком рік – перейдений рубіж,
знайомий берег, води Рубікону.
Тобі ж цей шанс щоосені, тобі ж –
мені ж достатньо бачити ікону.

Вдивляюся приречено в альбом,
що віддано так дбає про світлину,
і вже за мить всміхаюся або
в дитинство наше спогадами лину.

Пильнує осінь, осінь нас обох,
немов наглядач в проймище віконне.
Ми стільки років порізно, а Бог
твоїм обличчям світиться з ікони.

5.09.08