Забудь про усе, що ти бачив – малюй-но, юначе!
Як пензель всевидячий – слухай і просто малюй…
Твій Всесвіт у грудях моїх… Відчуваєш? Неначе
Я первістка Сонця і Ночі, і їхньої Лю…

Ця синь мені рідна, по швах розшматоване небо
На сотні хмаринок – на тло безіменних імен,
Де кожен від Господа. Кожен – не просто, а треба.
І ти, мій юначе, одне із Господніх знамен.

Надлий з моїх стегон вологи, вжени мене в фарби,
Розмаж невиразність гротескністю на полотні,
Я падати вмію, навчили б літати ще хай би,
То ти намалюй, якщо зможеш, а ні – то і ні.

Мені не звикати… Розложе, мартіні, цукати...
Задимлена гордість – усе намалюй до дрібниць.
І тільки, як Сонце покличе надвечір до хати,
Вдягни мені сором на очі холодних сідниць.