Чиїсь душі, - а може, твоя? – прилітають надвечір
і сідають навпроти вікна - на долоні дахів,
і по мапах дощу вираховують зустрічі-втечі,
де не знати ні мови прощання, ні подиву слів.
Чиїсь душі – сумні голуби – не змовкають за вітром.
На проспектах – весна. Пахне печивом й трохи вином
з надвечірніх кав’ярень. І сольну гармонію світу
не порушує час. Тільки тіні за синім вікном.
І коли я дивлюся крізь скло на співучу картинку –
на птахів цих вечірніх – то начебто зваблює Бог
подолати в собі цю печальну закохану жінку
і впустити у дім синю пару – як щастя на двох.