ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.20
07:21
Обіймаю і… благаю
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
2024.04.20
06:52
Війна не розуму, а дронів,
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
2024.04.20
05:27
Хмарки струмують понад дахом,
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Мацко (1978) /
Проза
Вушик, Горлик та Носик.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Вушик, Горлик та Носик.
Жив на світі маленький хлопчик Іванко. А з ним – його маленькі невидимі друзі: Вушик, який мав дві кімнатки у вушках хлопчика, Горлик – у великому та просторому горлі та Носик, котрий хазяйнував у носику Іванка. Друзі жили дуже мирно й ніколи не сварились, а навпаки, допомагали один одному. Увесь день вони трудилися для свого маленького Іванка. І у кожного з них була своя дуже важлива робота.
Горлик, прокидаючись від Іванкового позіхання, відразу ж біг у комору з усякими буквами і швиденько складав слова та випускав їх із Іванкового рота. Першими ранковими словами були „МАМО! ЇСТИ ХОЧУ!” Потім, поки Іванко одягався, у Горлика було трішки часу щоби приготуватися до ранкового чищення зубів. І так щоранку. Після цього хутко біг по великого возика і, коли Іванко підносив ложку з їжею до рота, Горлик усе забирав та відвозив аж у самісіньке горлечко. Це він робив дуже часто впродовж дня, бо Іванко був хлопчиком, який любить попоїсти. От так увесь день. То букви з комірки виносити та складати у слова, то їжу возити. А ввечері, почистивши зуби, якщо Іванко забував, прибравши у просторому горлечку, зустрічався, спілкувався з Вушиком та Носиком і спокійно засинав.
У Вушика була своя робота. Перепочити, на відміну від Горлика, не мав і хвильки вільної. Постійно він те й робив, що ловив усі звуки, які залітали у обидва вушка хлопчика та, розділивши їх на окремі групки, пояснював Іванкові їх значення. Так, наприклад, на окремій купці лежали звуки природи: спів пташок, шум вітру та шелест листя; на іншій – стукіт молотка десь у сусідській квартирі, сміх дітей на вулиці; а на найбільшій – слова, сказані до Іванка, або просто такі, що пролітали ненароком. Та була дивина. Чомусь, коли тато чи мама говорили до хлопчика, щось повчали його чи сварили, Вушик ніби й старався і добре все ловив та складав, а вони раз – і вилетять через інше вушко. Часто непереливки було за це Іванкові.
Носик також не сидів склавши руки. Він справно ловив усякі пахощі й аромати. А лишень прокинувшись, одразу провітрював обидва коридори. Та й уночі не було йому спокою, завжди мусів бути на сторожі. У нього ж було дуже важливе завдання. Все повітрячко яке заходило, він мав, прочистити та перевірити і лишень тоді пускати далі. Та ще одним важливим завданням було – не допустити злих шкідників – Вірусів, які так і норовили залізти у Іванків носик.
От одного разу зібралися друзі ввечері після роботи у Горлика, в якого було найпросторніше, потеревенити та поділитися турботами.
– Як гарно у тебе, Горлику! – зауважив Вушик. – Моя хатка не така велика, хоч і з двома кімнатками. Та й не зачиняється на ніч, як твоя. Коли щось уночі прилетить повз вушко, то я повинен швидко спіймати.
– Так, Вушику, моя оселя також не така простора, як Горликова, – підтримав його Носик. – І коридори довгі, та й розвернутися ніде.
– А можна, Горлику, ми сьогодні у тебе заночуємо? – запитав стиха Вушик. – Коли якийсь звук Іванко пропустить уві сні, то це не біда, міцніше спатиме.
– Так, Горлику дозволь нам у тебе заночувати! – підхопив і собі Носик. – А я вночі все одно вставатиму та перевірятиму, як там повітрячко, чи чисте. А вірусів я вже давно не бачив, мабуть, десь далеко вони...
– Ну гаразд, залишайтеся. Та дивіться, щоб Іванко ні про що не дізнався та щоби ми його не підвели.
– Ні! Ні! Не дізнається! – закричали друзі. – Усе буде добре, от побачиш. Спасибі тобі, Горлику.
Друзі, вмостившись зручно, заплющили оченята і поринули у солодкий сон. Та й заснули так міцно, що й не зчулись, як прокинувсь Іванко. Заметушились тоді, забігали. Кожен поспішив у свою хатинку. А Горлик швиденько зібрав із комірки літери та недогледів і замість звичного „МАМО! ЇСТИ ХОЧУ!” зібрав – „МАМО! СІСТИ!”
– Куди сісти? – здивувалась мати. – Іванку, ти що, чи не захворів бува? Іди швиденько вмиватися та на кухню, я зварила смачну манну кашу. І одягайся тепліше, коли підеш у школу, бо холодно сьогодні на вулиці.
– Ой, справді, що це я? – здивувавсь Іванко. – Горлечку, ти що? Дивися мені, не пустуй.
А Вушик із переляку та метушні не всі звуки встигав ловити. І тому почув Іванко лише – „ВУЛИЦІ!” Та й Носику довелося важко попрацювати. За ніч у коридори разом із повітрям понадувало багато бруду, от він тепер змушений був брати мітлу та совок та весь цей непотріб вимітати, й через те Іванко раз по раз пчихав.
– Носику! А ти чого? Щось із вами негаразд сьогодні, – дорікнув друзям Іванко й, одягнувшись, попрямував у школу.
Та, не почувши вранці материної поради одягатися тепліше, тільки вийшовши з дому, відчув, що прохолодно. Та куди вже повертатися. Пішов далі. Щоби хоч трішки зігрітися, почав Іванко підстрибувати і бігти. Так засапався, що аж рот відкрив. Ось тут і почалось.
– Іванку, Іванку, закрий ротик, дме, застудишся, – благав Горличок, закриваючи собою Іванкове горло.
Та куди там! Іванко ще й морозиво купив дорогою, від чого стінки Горличкової хатки стали зовсім червоні. І Горлик забив на сполох. Закалатав у дзвіночок, поскликав усіх помічників-захисників, щоби допомогли залікувати червоні стінки оселі. Від цього у Іванковому горлечку й у всьому тілі стало так гаряче, що в хлопця аж щоки горіли. Це звелася на ноги підступна пані Температура.
І може, й усе обійшлося б, та ще й у носі не було все гаразд. Носик, який уранці проспав та потім довго доводив до ладу, не помітив, що вночі, поки його не було вдома, у помешкання заліз маленький злющий Вірус. Та й заховався у закутку. А коли Іванко вийшов на вулицю та ще й промерз, Вірус почав рости і поводитись, як господар. Що ж бідний Носик мав робити? Як тільки він не намагався вигнати поганющого Віруса, та це було дуже важко. Вірус завжди з’являвся там, де було хоч трішки пилу чи бруду. І Носик був змушений постійно мити та промивати обидва коридори, від чого у носі Іванка ставало мокро.
Учителька, помітивши, що з Іванком не все гаразд, завела його до чергової медсестри.
– Іванку! – вигукнула медсестра, змірявши температуру і подивившись на запалене горло хлопчика. – У тебе дуже висока температура. Зараз я зателефоную твоїй мамі, нехай забирає тебе додому. Ти хворий. У тебе грип.
Незабаром прибігла Іванкова мама і забрала хлопчика додому. А Вушик, Горлик та Носик уже зовсім вибились із сил. Їм потрібна була допомога, щоб оборонятись від Віруса, який розростався і нахабно хазяйнував в оселі Носика й Горлика.
І поміч не забарилася.
Мати привела Іванка додому, поклала у тепле ліжко, вкрила м’яким покривалом і напоїла чаєм із цілющою малиною і медом. Враз, звідкілясь узялись маленькі прудкі хлопчики-лікувальники з міцними шаблюками і кинулись на бридкого Віруса.
Один із помічників гукнув до друзів:
– Вушику, Горлику, Носику, мерщій готуйте Іванка до сну! Так нам легше буде боротися.
Запекла була боротьба. Лікувальнички не зупинялися ні на мить. А Іванкове тіло аж пашіло від жару. Та Вірус ставав дедалі меншим і меншим. І коли вранці Іванко прокинувся, то майже виздоровів.
А коли Вірус і Температура були переможені, Вушик, Горлик та Носик зібралися разом і дали слово, що ніколи не залишать без нагляду домівки і гарно доглядатимуть свої володіння, а одночасно пильнуватимуть і хлопчикове здоров’я.
Іванко після цього випадку більше ніколи не хворів.
Горлик, прокидаючись від Іванкового позіхання, відразу ж біг у комору з усякими буквами і швиденько складав слова та випускав їх із Іванкового рота. Першими ранковими словами були „МАМО! ЇСТИ ХОЧУ!” Потім, поки Іванко одягався, у Горлика було трішки часу щоби приготуватися до ранкового чищення зубів. І так щоранку. Після цього хутко біг по великого возика і, коли Іванко підносив ложку з їжею до рота, Горлик усе забирав та відвозив аж у самісіньке горлечко. Це він робив дуже часто впродовж дня, бо Іванко був хлопчиком, який любить попоїсти. От так увесь день. То букви з комірки виносити та складати у слова, то їжу возити. А ввечері, почистивши зуби, якщо Іванко забував, прибравши у просторому горлечку, зустрічався, спілкувався з Вушиком та Носиком і спокійно засинав.
У Вушика була своя робота. Перепочити, на відміну від Горлика, не мав і хвильки вільної. Постійно він те й робив, що ловив усі звуки, які залітали у обидва вушка хлопчика та, розділивши їх на окремі групки, пояснював Іванкові їх значення. Так, наприклад, на окремій купці лежали звуки природи: спів пташок, шум вітру та шелест листя; на іншій – стукіт молотка десь у сусідській квартирі, сміх дітей на вулиці; а на найбільшій – слова, сказані до Іванка, або просто такі, що пролітали ненароком. Та була дивина. Чомусь, коли тато чи мама говорили до хлопчика, щось повчали його чи сварили, Вушик ніби й старався і добре все ловив та складав, а вони раз – і вилетять через інше вушко. Часто непереливки було за це Іванкові.
Носик також не сидів склавши руки. Він справно ловив усякі пахощі й аромати. А лишень прокинувшись, одразу провітрював обидва коридори. Та й уночі не було йому спокою, завжди мусів бути на сторожі. У нього ж було дуже важливе завдання. Все повітрячко яке заходило, він мав, прочистити та перевірити і лишень тоді пускати далі. Та ще одним важливим завданням було – не допустити злих шкідників – Вірусів, які так і норовили залізти у Іванків носик.
От одного разу зібралися друзі ввечері після роботи у Горлика, в якого було найпросторніше, потеревенити та поділитися турботами.
– Як гарно у тебе, Горлику! – зауважив Вушик. – Моя хатка не така велика, хоч і з двома кімнатками. Та й не зачиняється на ніч, як твоя. Коли щось уночі прилетить повз вушко, то я повинен швидко спіймати.
– Так, Вушику, моя оселя також не така простора, як Горликова, – підтримав його Носик. – І коридори довгі, та й розвернутися ніде.
– А можна, Горлику, ми сьогодні у тебе заночуємо? – запитав стиха Вушик. – Коли якийсь звук Іванко пропустить уві сні, то це не біда, міцніше спатиме.
– Так, Горлику дозволь нам у тебе заночувати! – підхопив і собі Носик. – А я вночі все одно вставатиму та перевірятиму, як там повітрячко, чи чисте. А вірусів я вже давно не бачив, мабуть, десь далеко вони...
– Ну гаразд, залишайтеся. Та дивіться, щоб Іванко ні про що не дізнався та щоби ми його не підвели.
– Ні! Ні! Не дізнається! – закричали друзі. – Усе буде добре, от побачиш. Спасибі тобі, Горлику.
Друзі, вмостившись зручно, заплющили оченята і поринули у солодкий сон. Та й заснули так міцно, що й не зчулись, як прокинувсь Іванко. Заметушились тоді, забігали. Кожен поспішив у свою хатинку. А Горлик швиденько зібрав із комірки літери та недогледів і замість звичного „МАМО! ЇСТИ ХОЧУ!” зібрав – „МАМО! СІСТИ!”
– Куди сісти? – здивувалась мати. – Іванку, ти що, чи не захворів бува? Іди швиденько вмиватися та на кухню, я зварила смачну манну кашу. І одягайся тепліше, коли підеш у школу, бо холодно сьогодні на вулиці.
– Ой, справді, що це я? – здивувавсь Іванко. – Горлечку, ти що? Дивися мені, не пустуй.
А Вушик із переляку та метушні не всі звуки встигав ловити. І тому почув Іванко лише – „ВУЛИЦІ!” Та й Носику довелося важко попрацювати. За ніч у коридори разом із повітрям понадувало багато бруду, от він тепер змушений був брати мітлу та совок та весь цей непотріб вимітати, й через те Іванко раз по раз пчихав.
– Носику! А ти чого? Щось із вами негаразд сьогодні, – дорікнув друзям Іванко й, одягнувшись, попрямував у школу.
Та, не почувши вранці материної поради одягатися тепліше, тільки вийшовши з дому, відчув, що прохолодно. Та куди вже повертатися. Пішов далі. Щоби хоч трішки зігрітися, почав Іванко підстрибувати і бігти. Так засапався, що аж рот відкрив. Ось тут і почалось.
– Іванку, Іванку, закрий ротик, дме, застудишся, – благав Горличок, закриваючи собою Іванкове горло.
Та куди там! Іванко ще й морозиво купив дорогою, від чого стінки Горличкової хатки стали зовсім червоні. І Горлик забив на сполох. Закалатав у дзвіночок, поскликав усіх помічників-захисників, щоби допомогли залікувати червоні стінки оселі. Від цього у Іванковому горлечку й у всьому тілі стало так гаряче, що в хлопця аж щоки горіли. Це звелася на ноги підступна пані Температура.
І може, й усе обійшлося б, та ще й у носі не було все гаразд. Носик, який уранці проспав та потім довго доводив до ладу, не помітив, що вночі, поки його не було вдома, у помешкання заліз маленький злющий Вірус. Та й заховався у закутку. А коли Іванко вийшов на вулицю та ще й промерз, Вірус почав рости і поводитись, як господар. Що ж бідний Носик мав робити? Як тільки він не намагався вигнати поганющого Віруса, та це було дуже важко. Вірус завжди з’являвся там, де було хоч трішки пилу чи бруду. І Носик був змушений постійно мити та промивати обидва коридори, від чого у носі Іванка ставало мокро.
Учителька, помітивши, що з Іванком не все гаразд, завела його до чергової медсестри.
– Іванку! – вигукнула медсестра, змірявши температуру і подивившись на запалене горло хлопчика. – У тебе дуже висока температура. Зараз я зателефоную твоїй мамі, нехай забирає тебе додому. Ти хворий. У тебе грип.
Незабаром прибігла Іванкова мама і забрала хлопчика додому. А Вушик, Горлик та Носик уже зовсім вибились із сил. Їм потрібна була допомога, щоб оборонятись від Віруса, який розростався і нахабно хазяйнував в оселі Носика й Горлика.
І поміч не забарилася.
Мати привела Іванка додому, поклала у тепле ліжко, вкрила м’яким покривалом і напоїла чаєм із цілющою малиною і медом. Враз, звідкілясь узялись маленькі прудкі хлопчики-лікувальники з міцними шаблюками і кинулись на бридкого Віруса.
Один із помічників гукнув до друзів:
– Вушику, Горлику, Носику, мерщій готуйте Іванка до сну! Так нам легше буде боротися.
Запекла була боротьба. Лікувальнички не зупинялися ні на мить. А Іванкове тіло аж пашіло від жару. Та Вірус ставав дедалі меншим і меншим. І коли вранці Іванко прокинувся, то майже виздоровів.
А коли Вірус і Температура були переможені, Вушик, Горлик та Носик зібралися разом і дали слово, що ніколи не залишать без нагляду домівки і гарно доглядатимуть свої володіння, а одночасно пильнуватимуть і хлопчикове здоров’я.
Іванко після цього випадку більше ніколи не хворів.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію