І як тебе тепер забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
Я ще ніколи не пила.
Ліна Костенко

Осінь. Місто. Небо затягнуте сірим простирадлом сіє на землю дрібненький дощ. А він наче навшпиньках моросить по домах, тротуарах, дорогах, забирається мокрими краплями людям за ковнір.
У такий день мені випало їхати у сусіднє місто на навчання. Проводжати мене не було кому, у всіх свої проблеми, тому я з усіма сумками та рюкзачками зібралась, сіла у автобус і приїхала на місцевий вокзал.
До відправлення поїзда залишалось хвилин двадцять. Я стала у чергу. Настрою та бажання кудись їхати з рідного міста та теплої домівки небуло. Але так було потрібно. Я ж сама цього хотіла. Одже їду. Розглянулась ще сонним поглядом навкруги. Усе сіро, сумно та холодно. Та раптом серед цього безликого оточення я побачила очі. Вони були яскраві та живі. І вони дивились на мене. Мій погляд із здивуванням зупинився на них. Та просто так дивитись на незнайому людину напевно не гарно, подумала я, і відвернулась. Відчувала, що очі дивляться на мене. Вони були там. Позад мене. Це були очі чоловіка.
От і моя черга до каси.
- Дайте будь-ласка квиток на 10:15. Поїзд номер 323. плацкарт. Одне місце.
Я взяла білет, позбирала свої сумки і обернулась, щоб піти на перон. Та ось знову ці очі. Вони зустрілись з моїми. Чоловік років тридцяти двох стояв у черзі до віконечка у якому я щойно взяла білет. Високий, темноволосий з чорними глибокими очима, з акуратною борідкою та дуже красивий. Але ці очі. Вони були такі виразні та палаючі, що мене враз кинуло у жар. Здавалось я у них потонула. Це був ВІН. Той кого я чекала і про кого мріяла ще дівчинкою.
Та це була лише мить. А в наступну я, відірвавши нарешті свій погляд, попрямувала на мокрий перон. Дощ знову намагався влізти мені за комір. Але мені вже чомусь не було так сумно. Сонце наче виглянуло з-за сірого простирадла для мене. Лише для мене. У голові промайнула, заграла лірична пісня на слова Ліни Костенко. А може це було у серці?
В дні прожиті печально і просто
Все було як незайманий сніг.
Темнооким чудесни гостем
Я чекала тебе з доріг.
Що це? Чому саме ця пісня? І чому перед очима ці дивні очі?
Ось і поїзд. Мій одинадцятий вагон. Бокове місце у плацкарті. За вікном все та ж сумна та змучена осінь. І дощ. Він тепер до мене не може добратися. Лише ковзає крапелинками по брудному склі.
Їхати не довго, лише п’ять годин. Але і їх треба чимось зайняти. Якось прожити. Що ж робити? Напевно мріяти. Моє улюблене заняття. Коли наче відлітаєш кудись туди, де тобі хочеться бути. Наче фільм, режисером якого є я сама. Ось один кадрик, другий... А у наступному я раптом бачу ЙОГО. Чоловіка з глибокими та дивними очима. Як було б добре коли б він їхав цим же поїздом і у цьому ж вагоні. Ми б сиділи один навпроти одного і розмовляли. На мене знову б дивились ті очі. Хто він? Куди їхав? Напевно цього я ніколи не дізнаюсь?
Думки про НЬОГО були приємні і час промайнув швидко. Ось вже поїзд доповзає останні метри до перону. Люди у вагоні метушаться. Розігнавши приємні мрії я також зібрала свої речі і одягнулась.
Перон чужого міста зустрів мене ще різкішим вітром та мокрішим, дошкульнішим дощем ніж проводжав рідний перон. Може тому й різкішим, що не рідний?
Сумка одна, друга, парасолька. Треба з цим усім швидко якось добігти до трамваю. Та щось воно не складається. Виривається все з рук.
- Дівчино, таксі візьмете? Давайте я вас підвезу. – закрутились дошкульні таксисти.
- Ні, дякую, не треба.
- Така погода, дощ, холод. Не дорого візьму. З такої гарної панянки. – не вгавав таксист.
Та я вже пішла.
До зупинки трамваю було метрів сто. Наче не багато. Якби не ці тонкі ручки у сумки, що врізались у пальці. Та враз на моїй руці чиясь тепла долоня. Чоловіча долоня. Вона легко підхопила важку ношу.
- Дозвольте вам допомогти.
Це був ВІН. Чоловік якого я побачила на вокзалі. І ті очі. Сонце засяяло десь у глибині мого серця. Зігріло мене. Напевно це мить щастя. Напевно час зупинився. І дощ наче зупинився. Щоб не заважати.
- Як вас звати?
- Марія.
- А мене Степан. Я вас ще на вокзалі, коли ви квиток брали помітив.
- Я вас також. – відповіла я тонучи у його очах.
Ми разом підійшли до зупинки. Запитань було безліч. Степан виявився редактором газети у нашому місті. Приїхав на зустріч з відомим автором. Я розповіла про себе. Коротко, що змогла. Що встигла.
Ось і мій трамвай. А так не хочеться розлучатись. Ніколи не вірила у кохання з першого погляду. Та от воно. Сталося. Буває. Наче й справді загублена половинка знайшлась.
Я зайшла у трамвай. Степан заніс сумки. Поставив на сидіння.
- Зустрінемось ще, - шепнув.
- Так, обов’язково. – промовила я, мов у сні.
Ще раз глянула в його очі. У них було написано ”ЛЮБЛЮ”.
Степан вийшов з трамваю, коли той майже рушив. „Та як же ми зустрінемось? Ми ж навіть номерами телефону не обмінялись!” Він стояв на зупинці і махнув на прощання рукою. І тут я побачила на безіменному пальці правої руки тоненьку обручку. „Він одружений!” – майнуло в голові. „Як же це? Тоді для чого ж ця зустріч? І пісня?”.
А у серці вже грала інша пісня. Тої ж Ліни Костенко:
І як тебе тепер забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
Я ще ніколи не пила.

Я ще ніколи не пила...