ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.20
05:27
Хмарки струмують понад дахом,
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
2024.04.18
10:34
Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
2024.04.18
09:44
Люблю какао в молоці…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Мацко (1978) /
Вірші
... і як тебе забути?
І як тебе тепер забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
Я ще ніколи не пила.
Ліна Костенко
Осінь. Місто. Небо затягнуте сірим простирадлом сіє на землю дрібненький дощ. А він наче навшпиньках моросить по домах, тротуарах, дорогах, забирається мокрими краплями людям за ковнір.
У такий день мені випало їхати у сусіднє місто на навчання. Проводжати мене не було кому, у всіх свої проблеми, тому я з усіма сумками та рюкзачками зібралась, сіла у автобус і приїхала на місцевий вокзал.
До відправлення поїзда залишалось хвилин двадцять. Я стала у чергу. Настрою та бажання кудись їхати з рідного міста та теплої домівки небуло. Але так було потрібно. Я ж сама цього хотіла. Одже їду. Розглянулась ще сонним поглядом навкруги. Усе сіро, сумно та холодно. Та раптом серед цього безликого оточення я побачила очі. Вони були яскраві та живі. І вони дивились на мене. Мій погляд із здивуванням зупинився на них. Та просто так дивитись на незнайому людину напевно не гарно, подумала я, і відвернулась. Відчувала, що очі дивляться на мене. Вони були там. Позад мене. Це були очі чоловіка.
От і моя черга до каси.
- Дайте будь-ласка квиток на 10:15. Поїзд номер 323. плацкарт. Одне місце.
Я взяла білет, позбирала свої сумки і обернулась, щоб піти на перон. Та ось знову ці очі. Вони зустрілись з моїми. Чоловік років тридцяти двох стояв у черзі до віконечка у якому я щойно взяла білет. Високий, темноволосий з чорними глибокими очима, з акуратною борідкою та дуже красивий. Але ці очі. Вони були такі виразні та палаючі, що мене враз кинуло у жар. Здавалось я у них потонула. Це був ВІН. Той кого я чекала і про кого мріяла ще дівчинкою.
Та це була лише мить. А в наступну я, відірвавши нарешті свій погляд, попрямувала на мокрий перон. Дощ знову намагався влізти мені за комір. Але мені вже чомусь не було так сумно. Сонце наче виглянуло з-за сірого простирадла для мене. Лише для мене. У голові промайнула, заграла лірична пісня на слова Ліни Костенко. А може це було у серці?
В дні прожиті печально і просто
Все було як незайманий сніг.
Темнооким чудесни гостем
Я чекала тебе з доріг.
Що це? Чому саме ця пісня? І чому перед очима ці дивні очі?
Ось і поїзд. Мій одинадцятий вагон. Бокове місце у плацкарті. За вікном все та ж сумна та змучена осінь. І дощ. Він тепер до мене не може добратися. Лише ковзає крапелинками по брудному склі.
Їхати не довго, лише п’ять годин. Але і їх треба чимось зайняти. Якось прожити. Що ж робити? Напевно мріяти. Моє улюблене заняття. Коли наче відлітаєш кудись туди, де тобі хочеться бути. Наче фільм, режисером якого є я сама. Ось один кадрик, другий... А у наступному я раптом бачу ЙОГО. Чоловіка з глибокими та дивними очима. Як було б добре коли б він їхав цим же поїздом і у цьому ж вагоні. Ми б сиділи один навпроти одного і розмовляли. На мене знову б дивились ті очі. Хто він? Куди їхав? Напевно цього я ніколи не дізнаюсь?
Думки про НЬОГО були приємні і час промайнув швидко. Ось вже поїзд доповзає останні метри до перону. Люди у вагоні метушаться. Розігнавши приємні мрії я також зібрала свої речі і одягнулась.
Перон чужого міста зустрів мене ще різкішим вітром та мокрішим, дошкульнішим дощем ніж проводжав рідний перон. Може тому й різкішим, що не рідний?
Сумка одна, друга, парасолька. Треба з цим усім швидко якось добігти до трамваю. Та щось воно не складається. Виривається все з рук.
- Дівчино, таксі візьмете? Давайте я вас підвезу. – закрутились дошкульні таксисти.
- Ні, дякую, не треба.
- Така погода, дощ, холод. Не дорого візьму. З такої гарної панянки. – не вгавав таксист.
Та я вже пішла.
До зупинки трамваю було метрів сто. Наче не багато. Якби не ці тонкі ручки у сумки, що врізались у пальці. Та враз на моїй руці чиясь тепла долоня. Чоловіча долоня. Вона легко підхопила важку ношу.
- Дозвольте вам допомогти.
Це був ВІН. Чоловік якого я побачила на вокзалі. І ті очі. Сонце засяяло десь у глибині мого серця. Зігріло мене. Напевно це мить щастя. Напевно час зупинився. І дощ наче зупинився. Щоб не заважати.
- Як вас звати?
- Марія.
- А мене Степан. Я вас ще на вокзалі, коли ви квиток брали помітив.
- Я вас також. – відповіла я тонучи у його очах.
Ми разом підійшли до зупинки. Запитань було безліч. Степан виявився редактором газети у нашому місті. Приїхав на зустріч з відомим автором. Я розповіла про себе. Коротко, що змогла. Що встигла.
Ось і мій трамвай. А так не хочеться розлучатись. Ніколи не вірила у кохання з першого погляду. Та от воно. Сталося. Буває. Наче й справді загублена половинка знайшлась.
Я зайшла у трамвай. Степан заніс сумки. Поставив на сидіння.
- Зустрінемось ще, - шепнув.
- Так, обов’язково. – промовила я, мов у сні.
Ще раз глянула в його очі. У них було написано ”ЛЮБЛЮ”.
Степан вийшов з трамваю, коли той майже рушив. „Та як же ми зустрінемось? Ми ж навіть номерами телефону не обмінялись!” Він стояв на зупинці і махнув на прощання рукою. І тут я побачила на безіменному пальці правої руки тоненьку обручку. „Він одружений!” – майнуло в голові. „Як же це? Тоді для чого ж ця зустріч? І пісня?”.
А у серці вже грала інша пісня. Тої ж Ліни Костенко:
І як тебе тепер забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
Я ще ніколи не пила.
Я ще ніколи не пила...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
... і як тебе забути?
І як тебе тепер забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
Я ще ніколи не пила.
Ліна Костенко
Осінь. Місто. Небо затягнуте сірим простирадлом сіє на землю дрібненький дощ. А він наче навшпиньках моросить по домах, тротуарах, дорогах, забирається мокрими краплями людям за ковнір.
У такий день мені випало їхати у сусіднє місто на навчання. Проводжати мене не було кому, у всіх свої проблеми, тому я з усіма сумками та рюкзачками зібралась, сіла у автобус і приїхала на місцевий вокзал.
До відправлення поїзда залишалось хвилин двадцять. Я стала у чергу. Настрою та бажання кудись їхати з рідного міста та теплої домівки небуло. Але так було потрібно. Я ж сама цього хотіла. Одже їду. Розглянулась ще сонним поглядом навкруги. Усе сіро, сумно та холодно. Та раптом серед цього безликого оточення я побачила очі. Вони були яскраві та живі. І вони дивились на мене. Мій погляд із здивуванням зупинився на них. Та просто так дивитись на незнайому людину напевно не гарно, подумала я, і відвернулась. Відчувала, що очі дивляться на мене. Вони були там. Позад мене. Це були очі чоловіка.
От і моя черга до каси.
- Дайте будь-ласка квиток на 10:15. Поїзд номер 323. плацкарт. Одне місце.
Я взяла білет, позбирала свої сумки і обернулась, щоб піти на перон. Та ось знову ці очі. Вони зустрілись з моїми. Чоловік років тридцяти двох стояв у черзі до віконечка у якому я щойно взяла білет. Високий, темноволосий з чорними глибокими очима, з акуратною борідкою та дуже красивий. Але ці очі. Вони були такі виразні та палаючі, що мене враз кинуло у жар. Здавалось я у них потонула. Це був ВІН. Той кого я чекала і про кого мріяла ще дівчинкою.
Та це була лише мить. А в наступну я, відірвавши нарешті свій погляд, попрямувала на мокрий перон. Дощ знову намагався влізти мені за комір. Але мені вже чомусь не було так сумно. Сонце наче виглянуло з-за сірого простирадла для мене. Лише для мене. У голові промайнула, заграла лірична пісня на слова Ліни Костенко. А може це було у серці?
В дні прожиті печально і просто
Все було як незайманий сніг.
Темнооким чудесни гостем
Я чекала тебе з доріг.
Що це? Чому саме ця пісня? І чому перед очима ці дивні очі?
Ось і поїзд. Мій одинадцятий вагон. Бокове місце у плацкарті. За вікном все та ж сумна та змучена осінь. І дощ. Він тепер до мене не може добратися. Лише ковзає крапелинками по брудному склі.
Їхати не довго, лише п’ять годин. Але і їх треба чимось зайняти. Якось прожити. Що ж робити? Напевно мріяти. Моє улюблене заняття. Коли наче відлітаєш кудись туди, де тобі хочеться бути. Наче фільм, режисером якого є я сама. Ось один кадрик, другий... А у наступному я раптом бачу ЙОГО. Чоловіка з глибокими та дивними очима. Як було б добре коли б він їхав цим же поїздом і у цьому ж вагоні. Ми б сиділи один навпроти одного і розмовляли. На мене знову б дивились ті очі. Хто він? Куди їхав? Напевно цього я ніколи не дізнаюсь?
Думки про НЬОГО були приємні і час промайнув швидко. Ось вже поїзд доповзає останні метри до перону. Люди у вагоні метушаться. Розігнавши приємні мрії я також зібрала свої речі і одягнулась.
Перон чужого міста зустрів мене ще різкішим вітром та мокрішим, дошкульнішим дощем ніж проводжав рідний перон. Може тому й різкішим, що не рідний?
Сумка одна, друга, парасолька. Треба з цим усім швидко якось добігти до трамваю. Та щось воно не складається. Виривається все з рук.
- Дівчино, таксі візьмете? Давайте я вас підвезу. – закрутились дошкульні таксисти.
- Ні, дякую, не треба.
- Така погода, дощ, холод. Не дорого візьму. З такої гарної панянки. – не вгавав таксист.
Та я вже пішла.
До зупинки трамваю було метрів сто. Наче не багато. Якби не ці тонкі ручки у сумки, що врізались у пальці. Та враз на моїй руці чиясь тепла долоня. Чоловіча долоня. Вона легко підхопила важку ношу.
- Дозвольте вам допомогти.
Це був ВІН. Чоловік якого я побачила на вокзалі. І ті очі. Сонце засяяло десь у глибині мого серця. Зігріло мене. Напевно це мить щастя. Напевно час зупинився. І дощ наче зупинився. Щоб не заважати.
- Як вас звати?
- Марія.
- А мене Степан. Я вас ще на вокзалі, коли ви квиток брали помітив.
- Я вас також. – відповіла я тонучи у його очах.
Ми разом підійшли до зупинки. Запитань було безліч. Степан виявився редактором газети у нашому місті. Приїхав на зустріч з відомим автором. Я розповіла про себе. Коротко, що змогла. Що встигла.
Ось і мій трамвай. А так не хочеться розлучатись. Ніколи не вірила у кохання з першого погляду. Та от воно. Сталося. Буває. Наче й справді загублена половинка знайшлась.
Я зайшла у трамвай. Степан заніс сумки. Поставив на сидіння.
- Зустрінемось ще, - шепнув.
- Так, обов’язково. – промовила я, мов у сні.
Ще раз глянула в його очі. У них було написано ”ЛЮБЛЮ”.
Степан вийшов з трамваю, коли той майже рушив. „Та як же ми зустрінемось? Ми ж навіть номерами телефону не обмінялись!” Він стояв на зупинці і махнув на прощання рукою. І тут я побачила на безіменному пальці правої руки тоненьку обручку. „Він одружений!” – майнуло в голові. „Як же це? Тоді для чого ж ця зустріч? І пісня?”.
А у серці вже грала інша пісня. Тої ж Ліни Костенко:
І як тебе тепер забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
Я ще ніколи не пила.
Я ще ніколи не пила...
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію