Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.02
14:09
Щічки, наче бурячки,
Оченята - сонечка,
Усміхається мені
Моя люба донечка.
Зупинилася й сміється,
Втішене серденько,
Бо вітає її зранку
Оченята - сонечка,
Усміхається мені
Моя люба донечка.
Зупинилася й сміється,
Втішене серденько,
Бо вітає її зранку
2026.02.02
10:35
Пустельний стадіон. Лиш ти стоїш на ньому,
А глядачів нема. Самотній арлекін
Знімає із плечей хронічну втому.
Історія поставлена на кін.
Пустельний стадіон пустельно обіймає
І в душу входить, ніби лицедій.
Мелодія відлюдника-трамваю
А глядачів нема. Самотній арлекін
Знімає із плечей хронічну втому.
Історія поставлена на кін.
Пустельний стадіон пустельно обіймає
І в душу входить, ніби лицедій.
Мелодія відлюдника-трамваю
2026.02.02
08:56
НедоІсус кремлівський на чолі
Своєї зграї. " Честь йому та шана!"
Недоапостоли Росії топлять лій
З дурної пастви внуків Чингісхана.
Країна ефесбешних кріпаків!
Потворна челядь упира старого!
Їм платить чорт із крові п'ятаки
Своєї зграї. " Честь йому та шана!"
Недоапостоли Росії топлять лій
З дурної пастви внуків Чингісхана.
Країна ефесбешних кріпаків!
Потворна челядь упира старого!
Їм платить чорт із крові п'ятаки
2026.02.02
08:07
Далеке минуле не сниться щоночі:
крохмалем волосся, полудою очі,
морозивом день у вікні.
Застуджену душу не гріє кофтина...
На ліжку холоднім старенька дитина —
кирпатим грибочком на пні.
Всміхається мило, кому — невідомо?
крохмалем волосся, полудою очі,
морозивом день у вікні.
Застуджену душу не гріє кофтина...
На ліжку холоднім старенька дитина —
кирпатим грибочком на пні.
Всміхається мило, кому — невідомо?
2026.02.01
21:27
Очікувано розділяє час
минуле і грядуще, а сьогодні
щомиті живемо напередодні
усього, що очікує на нас.
Усяке житіє – відкрита книга,
якою утішатися не слід,
бо сковує усе гарячий лід
війни, хоча скресає крига
минуле і грядуще, а сьогодні
щомиті живемо напередодні
усього, що очікує на нас.
Усяке житіє – відкрита книга,
якою утішатися не слід,
бо сковує усе гарячий лід
війни, хоча скресає крига
2026.02.01
21:08
Ще поміж шубою й плащем,
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?
2026.02.01
16:33
Не в кожного, мабуть, гуманне серце.
Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.
Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.
Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
2026.02.01
13:31
біла спальня, чорні штори, пристанційне
пішоходи без позлоти, темні крівлі
срібні коні місяцеві, у зіницях
досвіт марить, у розлуці, о блаженство
немає в куті оцім сонця і сяйва
поки чекаю, поки тіні мчать відусіль
пішоходи без позлоти, темні крівлі
срібні коні місяцеві, у зіницях
досвіт марить, у розлуці, о блаженство
немає в куті оцім сонця і сяйва
поки чекаю, поки тіні мчать відусіль
2026.02.01
13:03
колись в мене в школі була учілка
учілка що очі носила як дві апельсинки
учілка що в неї не рот а справжня каністра
учілка що в ній голова як літаюча тарілка
така ця учілка окаста була і зубаста
що і могла би раптом когось та куснуть
в особливості
учілка що очі носила як дві апельсинки
учілка що в неї не рот а справжня каністра
учілка що в ній голова як літаюча тарілка
така ця учілка окаста була і зубаста
що і могла би раптом когось та куснуть
в особливості
2026.02.01
12:19
Старий козак Степан, нарешті помирав.
Смерть вже давно до нього, видно, придивлялась,
Життя козацьке обірвати сподівалась.
Та його ангел-охоронець рятував.
Але тоді було у нього вдосталь сил
Аби від Смерті тої клятої відбитись.
Тепер же тільки залиш
Смерть вже давно до нього, видно, придивлялась,
Життя козацьке обірвати сподівалась.
Та його ангел-охоронець рятував.
Але тоді було у нього вдосталь сил
Аби від Смерті тої клятої відбитись.
Тепер же тільки залиш
2026.02.01
11:43
Знову вітер холодний сніг тремтливий мете.
знову спокій дрімотний на душу впаде,
огорне ніжно ковдрою - зимною, теплою,
і приспить колисковою - мрійною, легкою.
І тремтітиме довго на віях сльозинка,
і співатиме кволо у грудях крижинка.
Буде жаліти
знову спокій дрімотний на душу впаде,
огорне ніжно ковдрою - зимною, теплою,
і приспить колисковою - мрійною, легкою.
І тремтітиме довго на віях сльозинка,
і співатиме кволо у грудях крижинка.
Буде жаліти
2026.02.01
11:29
Я хочу, щоб розверзлася долина,
Щоб світ явив свій потаємний смисл,
Слова постали на незрушній глині,
Відкривши мудрість логосу і числ.
Я хочу, щоб розверзлась серцевина
Усіх страждань і болів нелюдських,
Мов споконвічна неземна провина,
Щоб світ явив свій потаємний смисл,
Слова постали на незрушній глині,
Відкривши мудрість логосу і числ.
Я хочу, щоб розверзлась серцевина
Усіх страждань і болів нелюдських,
Мов споконвічна неземна провина,
2026.02.01
08:16
Не можна без світла й опалення
у одноманітності плину.
Гаптує душиця із марення
тонку льодяну павутину.
Що далі, тікати у безлих*
думок чи укритися пледом?
Вілляти вина повний келих,
у одноманітності плину.
Гаптує душиця із марення
тонку льодяну павутину.
Що далі, тікати у безлих*
думок чи укритися пледом?
Вілляти вина повний келих,
2026.01.31
16:05
Із Леоніда Сергєєва
Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов – ліричний тенор
• Претендент – драматичний баритон
• Михайло Таль – баритон
• Петра Ліуверік – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов – ліричний тенор
• Претендент – драматичний баритон
• Михайло Таль – баритон
• Петра Ліуверік – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
2026.01.31
14:26
Я на старому цвинтарі заритий,
Під пам'ятником з чорного граніту.
Читаю, що написано... О, небо!
"Тримайся! Все попереду ще в тебе!"
Під пам'ятником з чорного граніту.
Читаю, що написано... О, небо!
"Тримайся! Все попереду ще в тебе!"
2026.01.31
12:07
Ця вічна сирена просвердлює мозок
І спокою, певно, ніколи не дасть.
Ця вічна сирена, як згущений морок.
І попіл століть опадає на нас.
У ній ми впізнаємо сутність століття.
Освенцим, Дахау, доносів рої.
Її віспувате обличчя столике.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І спокою, певно, ніколи не дасть.
Ця вічна сирена, як згущений морок.
І попіл століть опадає на нас.
У ній ми впізнаємо сутність століття.
Освенцим, Дахау, доносів рої.
Її віспувате обличчя столике.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Мацко (1978) /
Проза
Дверна ручка.
Вечір. Сутінки. Моросить зажурений дощ, кидаючи на вікна холодні сльози. Я стою біля вхідних дверей та дивлюсь на маленьку дверну ручку у якій, здається, зараз усі мої думки та переживання.
... Я образила тебе. Не бажаючи цього. Ненавмисно, та все ж образила. Лише одне слово, а як глибоко та боляче воно може вразити. І ось тепер я прийшла просити тебе лише про одну річ, яка для мене стала найважливішою. Я прийшла просити твого вибачення.
По щоках котяться сльози, такі ж холодні і мокрі як цей дощ. Та все ж не такі. Вони народжуються у моїх очах від щирого жалю за сказаним. „Прости! Пробач!” Скільки слів пролітає зараз у моїй голові. Як я маю це тобі сказати, як мені подивитись тобі у вічі? Глянути у очі і сказати слово ПРОБАЧ? Так легко, але так важко.
Та найважче натиснути на цю ручку, яка чи то від дощу чи від багаторічної потертості виблискує у світлі ліхтарів. Ручка. Така непримітна і усім знайома, звична, що ніхто й не задумується, яка вона важлива і як важко інколи її натиснути, щоб відчинити двері.
Скільки ж рук її торкалось? Були напевно і теплі, м’які руки добрих сусідів, чи може тверді та холодні. Які вони ще бувають? Спішливі чи розважні, мокрі від хвилювання чи від радості, щастя, солоні від важкої праці, порепані чи надухмянені, витончені руки міської панянки? А ще напевно гарячі руки закоханих? Скільки ж усіх їх торкались тебе, відчиняли тобою ці двері? А я от не можу. Стою, розмовляю з тобою а відчинити не можу. Які ж мої руки будуть, як ти їх запам’ятаєш? Напевно схвильовані та тремтливі.
Та ось нарешті. Я натиснула. Ручка підбадьорливо, немов давню подругу освіжила легкою прохолодою металу. „Ну давай, сміливіше” – немов говорила вона.
Я відчинила. Перший крок до тебе я уже ступила. Ось я стою перед тобою проста, беззахисна. Перед твоїми очима. Та цей крок був, як я зрозуміла, найлегшим. Тепер мені ще потрібно відкрити двері у своє серце, у твою душу. Ці двері набагато важчі і їх я зачинила сама......
- Прости... Пробач....
Найважче буває ступити той крок, який здавався найлегшим. Слова, які ми говоримо, можуть з грюкотом закривати двері до сердець, і дуже важко потім відшукати ручку до них.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Дверна ручка.
Вечір. Сутінки. Моросить зажурений дощ, кидаючи на вікна холодні сльози. Я стою біля вхідних дверей та дивлюсь на маленьку дверну ручку у якій, здається, зараз усі мої думки та переживання.
... Я образила тебе. Не бажаючи цього. Ненавмисно, та все ж образила. Лише одне слово, а як глибоко та боляче воно може вразити. І ось тепер я прийшла просити тебе лише про одну річ, яка для мене стала найважливішою. Я прийшла просити твого вибачення.
По щоках котяться сльози, такі ж холодні і мокрі як цей дощ. Та все ж не такі. Вони народжуються у моїх очах від щирого жалю за сказаним. „Прости! Пробач!” Скільки слів пролітає зараз у моїй голові. Як я маю це тобі сказати, як мені подивитись тобі у вічі? Глянути у очі і сказати слово ПРОБАЧ? Так легко, але так важко.
Та найважче натиснути на цю ручку, яка чи то від дощу чи від багаторічної потертості виблискує у світлі ліхтарів. Ручка. Така непримітна і усім знайома, звична, що ніхто й не задумується, яка вона важлива і як важко інколи її натиснути, щоб відчинити двері.
Скільки ж рук її торкалось? Були напевно і теплі, м’які руки добрих сусідів, чи може тверді та холодні. Які вони ще бувають? Спішливі чи розважні, мокрі від хвилювання чи від радості, щастя, солоні від важкої праці, порепані чи надухмянені, витончені руки міської панянки? А ще напевно гарячі руки закоханих? Скільки ж усіх їх торкались тебе, відчиняли тобою ці двері? А я от не можу. Стою, розмовляю з тобою а відчинити не можу. Які ж мої руки будуть, як ти їх запам’ятаєш? Напевно схвильовані та тремтливі.
Та ось нарешті. Я натиснула. Ручка підбадьорливо, немов давню подругу освіжила легкою прохолодою металу. „Ну давай, сміливіше” – немов говорила вона.
Я відчинила. Перший крок до тебе я уже ступила. Ось я стою перед тобою проста, беззахисна. Перед твоїми очима. Та цей крок був, як я зрозуміла, найлегшим. Тепер мені ще потрібно відкрити двері у своє серце, у твою душу. Ці двері набагато важчі і їх я зачинила сама......
- Прости... Пробач....
Найважче буває ступити той крок, який здавався найлегшим. Слова, які ми говоримо, можуть з грюкотом закривати двері до сердець, і дуже важко потім відшукати ручку до них.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
