«Сатурну більше не наливати!»
З фольклору планети Земля

Пан живе біля Сатурну,
на самісінькому Пану,
що найближчим до планети
є супутником з усіх.
В пана там зручний маєток
з краєвидом на циклони
паралельно-акварельні,
як дивитися з гори.

Панова ж пухкенька пані,
тільки застібне уранці
на гламурному скафандрі
небезпечне декольте,
борщ готує марсіянський,
бо усі ті марсіяни
мають корені полтавські
й кременчуцькі стовбури.

Геофоби й геофіли,
марсіяни й марксіяни,
всі злітаються до Пану,
покотившись із кілець,
що Сатурн, неначе діжку,
із горілкою міцною
міцно-міцно обвивають,
щоб не луснула вона.

Трохи випивши хмільного,
разом з пані, разом з паном,
в зорельотах-лімузинах
до космічної корчми
кібергаласливо линуть,
до далекого Мімасу,
на якому кратер Гершель
Гершко дансингом зробив.

Космос, ця жива істота,
біля скроні пальцем крутить,
а іще один супутник –
зледенілий Енцелад –
гейзерами закипає,
розуміючи, що Космос
залишається самотнім
серед натовпів людей.

А паняни галасують:
«Ти диви, які хвонтани!!!»
Пан ламає закаблуки,
ну, а пані ліфчик свій
з наймоднячого титану
знову млосно послабляє
й сумом світиться далекий
помаранчевий Титан.

Там закінчуються зорі
і самотні урагани
бурштинові крають хмари
на стрічки радіохвиль,
і в покраяному небі
тихо лине в таємницю
загадково чорно-білий
Япету міцний горіх.

Та ударна хвиля ранку
і його, і Пан минає…
Бо, захищені надійно,
пан із пані знов летять
в поховальну темінь ночі,
аби гарно відпочити
в сонній атмосфері матриць
спейс-модерну
селюків…