Друга світова війна,
Жахливою була вона.
І хлопці наші молоді
В концтаборах вже гинули тоді.

Один хлопець молодий,
Добрий, розумний такий
Також лиха зазнав,
В Освенцімі побував.

Лиха багато зазнав,
Сім разів з концтабору втікав.
Мрія в нього була одна:
Швидше б до рідного села.

Коли в Німеччині ще був,
Віщий сон йому наснився,
Що серед хоружівських дівчат
Він там появився.

А одна із тих дівчат
Зорю в руках тримала,
Що після закінчення війни
Дружиною його стала.

Все життя вони разом
В школі працювали.
Мудрості дітей
Чужих і своїх навчали.

Андрій Андрійович був строгий,
Порядок всюди тримав.
І ніхто із хлопців
В класі не бешкетував.

Варвара Тимофіївна
В школі теж працювала.
Математику та фізику
Вона викладала.

Своїм дітям до роботи
Любов батьки прививали.
Хоч малі ще були,
А вже допомагали.

“Потрібно землю любити,
Працювати – рук не покладати”, –
Таку настанову
Давала синам мати.

Все, що робите
У своєму житті,
Постарайтесь якнайкраще,
Щоб зробили ви.

Сини її повиростали,
Вже свої сім’ї мають.
Та за маму вони
Ніколи не забувають.

А син її наймолодший,
Що Віктором зветься.
На президента України
Він балатується.

Але ворог не спав,
Той, що думку злу мав,
І діоксини до їжі
Він йому дав.

Чого боїтеся,
Злї вороги?
Ніколи любові до України
В нього не зламаєте ви.

А мати як почула
Таку гірку новину
Щиро молилася до Пречистої:
“Допоможи моєму сину”.

Мати Божа з образа
Сказала їй:
“Мій син теж за любов
Терпів на хресті”.

Коли його розіп’яли
Знущалися з Нього вороги
Потім оцет з жовчю
Пити давали вони.

Добре що на той час
Не був відомий діоксин,
Бо тоді би його також
Пив мій Син.

А зараз, моя дитино,
До Бога-Сина я йду.
І за долю України
В нього попрошу.

Блаженна та мати
Над якою зоря світила.
А тепер душа її
На Небесах спочила.

Якщо я тут написала
Щось не таке,
То дуже прошу
Вибачте мене.