І чому все не так? Адже – все як завжди:
Голубі небеса – над рікою,
Гай той самий і плюскіт той самий води...
Тільки – він не повернувся з бою.

Зараз не зрозуміти, правий хто був з нас
В суперечках палких між собою.
Стало не вистачати його лиш в той час,
Коли він не повернувся з бою.

Недоладно співав, як не треба – мовчав,
Розмовляв не про те він зі мною,
Спати він не давав, зі світанням вставав, –
Ну, а вчора не вернувся з бою.

Те, що порожньо круг, – плюнь та ще й розітри:
Бо ж помітив я – нас було двоє…
І для мене – багаття задули вітри,
Коли він не повернувся з бою.

Нині вирвалась, наче з полону, весна.
Помилково окликнув його я:
«Покурити залиш!» – в вуха – тиша німа…
Вчора він не повернувся з бою.

Наші мертві всіх нас не полишать в біді,
І полеглі – немов чатові є…
Відбивається небо в гаю, як в воді, –
І дерева навкруг голубіють.

Місця нам у землянці було й на землі,
Линув час для обох нас – луною…
Все тепер – одному, – та здається мені –
Що це я не повернувся з бою.



Он не вернулся из боя

Почему всё не так? Вроде – всё как всегда:
То же небо – опять голубое,
Тот же лес, тот же воздух и та же вода…
Только – он не вернулся из боя.

Мне теперь не понять, кто же прав был из нас
В наших спорах без сна и покоя.
Мне не стало хватать его только сейчас –
Когда он не вернулся из боя.

Он молчал невпопад и не в такт подпевал,
Он всегда говорил про другое,
Он мне спать не давал, он с восходом вставал, –
А вчера не вернулся из боя.

То, что пусто теперь, – не про то разговор:
Вдруг заметил я – нас было двое…
Для меня – словно ветром задуло костёр,
Когда он не вернулся из боя.

Нынче вырвалась, словно из плена, весна.
По ошибке окликнул его я:
«Друг, оставь покурить!» – а в ответ – тишина…
Он вчера не вернулся из боя.

Наши мёртвые нас не оставят в беде,
Наш павшие – как часовые…
Отражается небо в лесу, как в воде, –
И деревья стоят голубые.

Нам и места в землянке хватало вполне,
Нам и время текло – для обоих…
Всё теперь – одному, – только кажется мне –
Это я не вернулся из боя.