Моя буденність – звичайна, сіра.
А Вищий Вимір – то вища міра
Чужого болю у власне серце.
І не врятує тут сліз відерце.
Не допоможе, бо треба – дія.
А я – не воїн. А я – не вмію.
Моєї сили – зернятко проса,
І доля зирить на мене скоса –
Усе не знає, жаліть чи бити,
Бо я – лиш просо. Бо я – не жито.
Мій Вищий Вимір – промінчик сонця,
Який дитина трима в долоньці.
Мій Вищий Вимір – то добре слово,
Ні, не почути – сказати знову.
Та й то – чи вдасться – не хочуть чути;
У світі надмір протиотрути,
І всі шукають, щоб їх вкусили
І в пошук зміїв вкладають сили,
Та не знаходять – і гострять зуби,
Аби довести когось до згуби.
Уявний ворог і друг уявний,
Уявний навіть діяч державний.
І кожен хоче шматочок долі,
Бо слово «ціле» - не вчив у школі;
І кожен ковдру у свій бік тягне,
Бо лиш про себе подбати прагне.
І виринають із душ почвари,
Уявні змії повзуть на хмари.
А Вищий Вимір… Кому він треба –
Уявне небо товчуть під себе.
І я у цьому болоті в’язну.
Боюсь – не вирвусь, і стану в’язнем
У світі дивних кривих дзеркал,
Де в кожнім – щелеп лихий оскал,
І всі ж бо ладні когось куснути,
Бо то ж так легко – безжальним бути.
Та я прокинусь, та я ще зможу
Свій крок зробити за огорожу
І вийти з кола, де зло примарне
Вдається справжнім так незугарно,
І лізе в мозок, як біль у скроні,
Бо чує владу, бо душі сонні
Завжди шукають простих шляхів
В життя, де повно несправжніх див.
Дзеркал не треба, сховайте скло –
Люстерка множать уявне зло.
Закрию очі й розкрию руки –
Аби відчути, де теплі звуки,
Де правда буде мені гірчити,
Де справжній ворог захоче вбити…
Мій Вищий Вимір такий звичайний,
Неначе в чашці листочок чайний:
Щоб зникли сльози гіркі й солоні,
І крапля щастя – тобі в долоні.