Коли я в печалі — не сила глядіти у небо.
Таким недосяжним стає його спокій і мир…
Любов’ю зігрію печаль і полину до тебе,
крізь виміри світу і час я полину до тебе.
Тепло твого серця — мій посох і мій поводир.

Коли я в печалі — хмаринкою випарюсь в небо.
«Чому мені тужно?» — спитаю ясні небеса.
«За хмарами сонця не видно… Тужити не треба,
бо сонце — в тобі, та захмарене жалем до себе.
Не місце у серці зневірі, образам, сльозам.»

Коли я в печалі — щосили згадаю про радість.
Бажання — тягар, але легкість — моя простота.
Я все відпускаю, бо знаю, не варто чіплятись
за те, що минуло, і з чим би давно попрощатись,
за чим так сумує невсипна моя самота.

Ти бачиш, коханий, — печаль переходить у радість.
Від туги до тиші — півкроку, до мужності — крок,
ще крок — до любові, а далі чекає крилатість.
Все має свій термін, свою глибину, свою вартість,
свій шлях до гармонії, свій неповторний урок.