Коли зорі і місяць, втомившись від самотності, починають вкладатися спати, а сонце ще й не думає прокидатися, місто, дивлячись сни про свою молодість, пропускає те, що відбувається наяву, те, що повсякчас випадає з його уваги, поза спогадами, легкими, як пахощі липового цвіту в нічному повітрі – молодість продовжується…

-- Ти давно тут сидиш?
-- Ні, а чому ти прокинулася?
-- Тебе не було поруч… На що ти дивишся?
-- Я заново складаю зорі у сузір’я. Шукаю обриси, які б мені щось нагадували.
-- І як ти їх назвеш?
-- Он ті дві зірки, котрі завжди праворуч, коли я повертаюся додому, це – Дороговказ. А он над сусіднім будинком зірки наче схожі на замкову щілину – це Ключ. А над нашим будинком, якщо поглянути з даху, зорі схожі на Крила. А онде чотири зірки формують Квадрат.
-- Дороговказ, Ключ, Квадрат… Як гадаєш, що в тому Квадраті?
-- Ну, для цього треба відімкнути його Ключем.
-- Колись ти його відімкнеш.
-- Авжеж, відімкну. Наше вікно це теж квадрат, з якого світ дивиться на нас, а ми на нього. А те, що за стінами, стелею і підлогою теж є пазли світу навіть не помічаємо. Для нас існує лише світ у вікні.
-- Справді, дивлячись на стіну, ми часто забуваємо, що за нею є ще світ.

Місто ніколи не спить повністю, як і людський організм. Це тільки зовні здається, що в ньому оселилися тиша та спокій, що воно ритмічно дихає, а вітер ворушить листя у такт його подиху. Насправді ж воно продовжує жити своїм, хоча й відмінним від денного, але не менш цікавим життям. Можливо, навіть цікавішим, оскільки більшість мешканців не здогадується про його існування. Дерева, вдень зморені сонцем, і наче схилені до землі в пошуках життєдайної вологи, тепер випрямляють, розпростовують натруджені плечі, їхні руки-гілки тягнуться до зірок. Вітрини, до яких не прикована більше ага перехожих, перестають прибирати імпозантних, і трохи награних, застиглих поз, і нарешті можуть бути собою. А світлофори, які вже не регулюють потік пішоходів/автомобілів, починають підморгувати один одному, сигналячи, що все гаразд, все спокійно у їхньому місті. Будинки, відбиваючи вікнами зорі, що знахабніло намагаються увірватися до середини, немов граючи ними у пінг-понг, охороняють сон своїх мешканців. Ряди ліхтарів намагаються ще якось окреслити простір, підтримати форму, але поступово й самі перетворюються в феєричний малюнок, розсип іскор з якогось величезного багаття. Вони починають об’єднуватися в нові візерунки і водії, яких ніч застала в дорозі, часто не можуть второпати, в яке ж це зачароване коло вони потрапили. Вони зачаровують, приковують до себе увагу, концентрують навколо себе простір, ділять світ на всередині- і за- колом, і коли ми прямуємо від одного до другого, то наша тінь, то наздоганяє, то втікає від нас, немов грається з нами у піжмурки. Неймовірно, як старанно ми відшукуємо свою тінь серед міста тіней, пильно приглядаючись, відокремлюючи її від інших, відвойовуємо її у сутінків. Нам здається, що поглинувши її, вони поглинуть і нас. Наша тінь – це межа, провідник між нами і пітьмою, і ми щосили тримаємось за цей кордон, пильнуючи, щоб не втратити жодної позиції.

-- Цікаво, скільки людей у місті зараз не спить?
-- А мені цікаво, чи була раніше ніч, ну геть як оця, весняна, і теж, в цей самий час вулицею йшло двоє людей, схожих на нас?
-- Ага, і тим самим маршрутом.
-- Та й імена в них могли б бути схожі.
-- А якщо місто переплутає і поміняє їх з нами місцями?!
-- Ну, я думаю, вони були б вражені не менше за нас.
-- До ранку вони б не помітили, а зранку все виглядає інакше…
-- А ти думаєш ми – дома ?
-- Напевне… Якщо нас іще кудись не перенесли…

Тиша у місті має багато тональностей, як і сніг відтінків білого. У ній можна почути і всі кроки, які запам’ятала за день бруківка, і тиху розмову, що ведуть між собою тіні будинків, і зізнання закоханих, що назавжди оселилися у дуплах старих дерев над лавочками в парку( саме тому на них так люблять сидіти художники й поети, вони все сподіваються почути якусь таємницю, щоб написати про неї свої вірші й намалювати картини, і не знають, що сюди треба приходити вночі). Тиша розмовляє з усіма, розказує щось всім, хто лише хоче її слухати. Власне, їй залишаються лише ці нічні години, оскільки вдень вона скромно відступає в тінь перед яскравим, шумним натовпом, який весь час кудись поспішає, певно втікає від неї…

-- Інколи вночі здається, що вона не закінчиться. Наче час сповільнюється і хвилини тягнуться немов години.
-- Але на Землі десь завжди є ніч.
-- Так само як і день.
-- Авжеж. Вони постійно наздоганяють один одного.
-- Ти не боїшся, що вони колись зупиняться, а раптом їм набридне?
-- Гадаю, що ні. Тоді ж усі зорі обтрусяться додолу.
-- Ти підеш їх зі мною збирати?
-- Неодмінно.
-- Незабаром світає… Ти ще не знайшов свій Ключ, а то зорі скоро згаснуть.
-- То й нехай. Знайду його завтра.
-- Як тихо… Здається, що все навколо чогось очікує. Я завжди гадала, що в такій-от нічній тиші відбуваються неймовірні речі. А більшість людей спить і не знає про це.
-- Знають, просто не пам’ятають. Їм сняться сни.

Сни у місті не тримаються на однім місці. Вони летять проводами, гудуть стовпами електричних мереж, поспішають з вітром, колишуть фіранки, та ледь-ледь поскрипують віконницями. Даремно архітектори нових будинків відмовилися від віконниць – звідкіля тепер мешканцям знати, що до них поспішають сни? Куди їм тепер треба стукати, щоб їх впустили? Можливо тому людям все більше потрібне снодійне, вони вже не вірять, що сни до ни х можуть прийти просто так.
Коли якусь дію робить багато людей, для них це стає повсякденність, коли одна людина – для неї це стає Ритуалом. Людина, що готує собі каву, коли навколо у вікнах ще милуються собою зорі, і неквапом сідає пити її біля вікна, почуває себе першопрохідцем, принаймні цієї ночі вона перша з усіх приготувалася зустрічати новий день, і запах першої кави, що лине з квартирки, пробуджує місто, дає сигнал і тисячі і тисячі горняток кави, великих малих, по-турецьки і по-віденьськи скоро вітатимуть ранок. Цей незмінний ритуал, якому ми віримо більш, ніж годиннику, календареві чи навіть тому, що бачимо за вікном, каже нам, що новий день почався. Проте всі, хто виконує його не замислюючись, бо так треба, не насмілюючись порушити звичний хід справ, будуть лише учасниками, і лише той, хто відчує себе наодинці з ніччю, стане його творцем.
Ті, хто гуляє містом, надаючи перевагу тихій безмовності самотніх вуличок перед яскравим гомоном денного натовпу, можливо, ставлять перші кроки у новому дні по тій дорозі, де за кілька годин пройдуть тисячі.

-- Глянь, он у вікні силует!
-- Справді. Не спиться комусь…
-- Як гадаєш, про що він зараз думає?
-- Може на когось чекає, а може чекає, поки впаде зірка, щоб загадати бажання, або вигадує новий сюжет для книги.
-- Можливо він і про нас наише?
-- Все може бути.
-- Цікаво, якими він нас зобразить?..

Ніч закінчується тоді, коли засвічується світло в вікнах. Спочатку це поодинокі вогники, з доволі великим інтервалом часу, потім все швидше і частіше, навіть декотрі одночасно(цікаво, наскільки схожими є люди, що їх засвічують?). І от від цього згуртованого сяйва небо на сході світліє, начеб то там, у якомусь великому небесному мегаполісі теж починає засвічуватися все більша кількість вікон. З темно-синього воно робиться яскравим, кольору електри, і, що здається вже зовсім неможливим, зорі на ньому здаються теж яскравішими, немов з останніх сил намагаються перевершити небо у блиску, потім фіолетовим і, майже одразу, темно-рожевим. Барви змінюють одна одну з неймовірною швидкістю, демонструючи світові тисячі відтінків, та мало ще є кому милуватися цією грою світла. Вікна з усієї сили змагаються з цим окрайцем неба, але, поступово втрачаючи силу, починають зникати одне за одним, а небо, увібравши всю їхню силу з ніжно-рожевого перетворюється на помаранчево-золотисте, і от, з цього золотого моря над горизонтом з’являється вогненна куля, яка, підіймаючись все вище і вище, всотує в себе всі решту барви, так що, дивлячись на неї нічого іншого вже не помічаєш. Але не втримати їй стільки цього тепла і барв. І вже дарує його сумним вікнам, 0о від радості починають посміхатися, веселково виблискувати і розкидати навсібіч бризки яскравого світла, вже не потребуючи зберігати його все собі, бо онде ж скільки його ще є. І вони відбивають його, мов телеграфом, вперед і вперед, несучи звістку про народження нового дня далі, до тих, хто іще спить…