По той бік міста, снігу із дощем,
можливо, й час повільніше тече —
там сніг тобі спадає на плече
і тане.
А в мене небо, мов старий кожух,
що вже давно і кольором пожух:
на клапті рваний, посірілий пух
літає.

І на шибках водою навскоси
закреслює ті вулиці й часи,
де ми блукали, догори носи,
з тобою,
і сніг летів, торкаючись наяд
бетонних і не танучи ніяк,
і сяяв нам на двох один маяк —
Любові.

Та сонце свою справу добре зна:
прокинешся, підійдеш до вікна,
немов терпкого увіллєш вина
у груди:
там сніг розтав, і висохли струмки,
і місто інше, все в нім навпаки...
Воно тих двох зимових диваків
забуде.