<…> У багатьох знедолених під сірими зеківськими бушлатами жевріла іскра Прометея. Не всі скорилися. Серед в’язнів був лицар з України, безстрашний борець за волю свого народу, незалежну Соборну Українську Державу, журналіст і поет Іван Григорович Паламарчук. Одесит. Як поет був на особливому обліку в таборі строгого режиму “Речлаг” при шахті “Капітальна” (Воркута). Це була дуже мудра і хоробра людина. Поневолені тягнулися до нього як до світла. Він був уважний до всякого. Умів вислухати, порадити, підтримати зневіреного добрим, теплим словом, поділитися останньою крихтою хліба. Іван Григорович міг довести іншим, що імперія не вічна, що вона мусить розвалитися. Він дивився далеко вперед і переконував кожного, що не маємо права мовчки коритись, а треба робити все, що можливе в наших умовах, для того, щоб прискорити розпад тюрми народів.

Іван Паламарчук гуртував навколо себе все живе і непокірне. Він був українським націоналістом, вірним сином свого народу. Україну любив понад усе. Усім своїм життям — розумом, поведінкою, почуттям особистої гідності він високо піднімав авторитет рідного українського народу. За те його любили і поважали в’язні інших національностей.

Серед найближчих друзів Паламарчука був ще один одесит — Костянтин Іванович Лісовий. Художник, футболіст. В Одесі на вулиці Перекопської Перемоги залишилися його старенька мати і найменший брат Ян. Старший був інженер, жив також в Одесі. Костя дуже любив матусю і братів. Був закоханий в свою сонячну Одесу. Він був хлопцем міцної статури, з почуттям гумору і твердо вірив, що Московська імперія розпадеться, і на її руїнах виростуть вільні незалежні держави.

<…> У багатьох знедолених під сірими зеківськими бушлатами жевріла іскра Прометея. Не всі скорилися. Серед в’язнів був лицар з України, безстрашний борець за волю свого народу, незалежну Соборну Українську Державу, журналіст і поет Іван Григорович Паламарчук. Одесит. Як поет був на особливому обліку в таборі строгого режиму “Речлаг” при шахті “Капітальна” (Воркута). Це була дуже мудра і хоробра людина. Поневолені тягнулися до нього як до світла. Він був уважний до всякого. Умів вислухати, порадити, підтримати зневіреного добрим, теплим словом, поділитися останньою крихтою хліба. Іван Григорович міг довести іншим, що імперія не вічна, що вона мусить розвалитися. Він дивився далеко вперед і переконував кожного, що не маємо права мовчки коритись, а треба робити все, що можливе в наших умовах, для того, щоб прискорити розпад тюрми народів.

Іван Паламарчук гуртував навколо себе все живе і непокірне. Він був українським націоналістом, вірним сином свого народу. Україну любив понад усе. Усім своїм життям — розумом, поведінкою, почуттям особистої гідності він високо піднімав авторитет рідного українського народу. За те його любили і поважали в’язні інших національностей.

Серед найближчих друзів Паламарчука був ще один одесит — Костянтин Іванович Лісовий. Художник, футболіст. В Одесі на вулиці Перекопської Перемоги залишилися його старенька мати і найменший брат Ян. Старший був інженер, жив також в Одесі. Костя дуже любив матусю і братів. Був закоханий в свою сонячну Одесу. Він був хлопцем міцної статури, з почуттям гумору і твердо вірив, що Московська імперія розпадеться, і на її руїнах виростуть вільні незалежні держави.

В жахливих умовах концтабірного життя холодної півночі, на землі вічної мерзлоти і багатомісячної ночі, під всюдисущими очима “особого отдела” і стукачів Іван Григорович Паламарчук зі своїми друзями утворив бойову антисовєцьку організацію. Під стометровим шаром вічної мерзлоти, в глибоких покинутих штреках шахти хлопці писали листівки, в яких розкривали злочини совєцької системи, викривали брехню більшовицької пропаганди, загарбницьку політику московських комуністів і їх вождя, ката і тирана усіх народів – кривавого Сталіна.

У своїх листівках-звертаннях до всіх чесних громадян Союзу наводили факти злочинів: штучний голодомор 1932–1933 рр., величезні жертви з вини Сталіна і його найближчих холуїв у роки війни, знищення царської сім’ї, старої інтелігенції, військових спеціалістів, розкуркулення, запроторення села до ненависних колгоспів, процеси 30-х років, ліквідацію письменників, учених, діячів культури та науки, розстріл 40 українських сліпців-кобзарів, яких зібрали у 1934 році з усієї України буцімто на з’їзд у Харків. Описували каторжне життя мільйонів політв’язнів, знущання над ними по тюрмах і концтаборах, виселення з рідних місць цілих народів.

Ці листівки-прокламації починалися словами, що Сталін є ворогом усіх народів Союзу за номером 1. Закінчувалися листівки словами “Смерть Сталіну!”. Крім цього Костя Лісовий намалював картину “Трупи під брамою концтабору”. Цю картину він вирізав на листі якоїсь гуми чи лінолеуму, щоб робити відтиски на папері.

Під керівництвом і найактивнішою участю Івана Паламарчука все було організоване наступним чином: хлопці вирізували на гумі не тільки малюнки, але і тексти листівок. Все це вкладали в конверти із заздалегідь написаними однією рукою адресами. Ці листи пакували в консервні банки, які потім акуратно запаювали оловом. Всередину вкладали тягарці, щоб вага банки була подібною до справжньої з тушонкою; у багатьох в’язнів на волі в різних містах і селах імперії були добрі і надійні друзі. Банки вкладали у фанерні ящики і посилали певним адресатам. Ті, отримавши посилку, розкривали її, розрізали банки “тушонки” і діставали звідти листи, заадресовані з неволі. Листи опускали в поштові скриньки різних населених пунктів.

Посилки відправляли так: в районі вугільного басейну Воркути жило багато німців Поволжя і колоністів з України. Вони були спецпоселенцями на 6 років. Але вважались “вільними” на противагу в’язням, котрі охоронялися в концтаборах. Для добування вугілля в шахтах завжди застосовується вибухівка типу “амоніт”. Шахтарям-в’язням категорично було заборонено мати доступ до такої вибухівки. Підривниками були тільки “вольняжки”. Іван Григорович добре попрацював з двома німцями-підривниками. Загітував їх на свій бік. “Вільних” при виході з території шахти не обшукували. Так оці двоє німців виносили запаяні в банки листівки, адресували їх туди, куди вказував Іван Паламарчук, і надсилали поштою.

Крім цього багато запакованих листівок ховали у вагонах з вугіллям, який розвозили по СССР.

Ця робота продовжувалася біля трьох років. Дехто з адресатів відносив листи до КГБ і воно з ніг збивалося. Такі листи надходили адресатам з Прибалтики, України, Москви, Сибіру, Середньої Азії, Татарстану та багатьох інших місць. Часто хлопці брали з газет адреси передовиків виробництва, героїв соцпраці, вчителів шкіл. Надсилали будь-кому, чию адресу роздобули. Листи потрапляли “органам” зі штампами різних поштових відділень СССР. Ось і розбери, де діє така організація.

Але одного разу хлопці прорахувались. В одному з кінотеатрів Воркути (для “вільного” люду), коли погасло світло і почався фільм, хтось жбурнув у зал з балкону пачку листівок, відомого нам змісту. КГБ зрозуміло, що автори листівок десь тут, на Воркуті. І почалося.... Зі всіх сил запрацювала могутня і нещадна машина кадебістської контррозвідки в пошуку непокірної і відважної групи патріотів. Як здавалося, наглухо зачинених у невеликій зоні суворого заполярного концтабору.

По всіх таборах пішла чутка, що будуть звільняти в’язнів. Треба лише, щоб кожен з низ коротко, на одному листку, своєю рукою написав автобіографію. Суворо за списком зібрали біографії в’язнів. Через два-три місяці знову змусили кожного здати свої біографії. Справа в тому, що розкидані в кінотеатрі листівки були не тільки відштамповані з гуми, але і писані рукою, гарним почерком. Але коли перший раз писали біографії, то той в’язень, який мав стосунок до листівок, попросив одного зі своїх друзів написати за нього, мовляв, у мене розбиті пальці на руці і сам писати не можу. Той глянув на забинтовану руку і виконав прохання друга.

В’язнів часто тасували в таборах, переселяючи з барака в барак, і з одного концтабору в інший, щоб не засиджувалися на одному місці, не задумували чого проти влади. Так і тут. Випадково в’язня, що написав за друга з “хворою” рукою біографію, взяли кудись на етап. А тут через кілька місяців знову треба писати. Нашому герою довелося вдруге перев’язувати руку і просити вже іншого до писання. Пройшов деякий час. Викликають хлопця до спецвідділу і наказують тут же написати автобіографію. Що вдієш? Написав. Показують дві його попередні. Випитують, чому біографія одна, а написана трьома почерками. Крім цього листівка написана також його рукою. Арешт, жорстоке слідство. І потягнулося... і почали висмикував одного за другим.

У справі Івана Паламарчука було арештовано 12 осіб. Вже під час слідства одному з арештованих розчавило між вагонними буферами голову.

До арештованих українських патріотів застосовувалися найжорсткіші методи і прийоми ведення слідства. Хлопці трималися добре. Ніхто з них не спанікував і не зрадив, не благав у катів ласки і пощади. Кожен спокійно чекав своєї смерті.

Восени 1952 року групу Паламарчука судив військовий трибунал Біломорського військового округу. Вирок був такий: Івана Паламарчука, Костянтина Лісового, Ярослава Мартинця, Артура Звейнікса (латиш з Риги) засудили до розстрілу і розстріляли 16.12.1952 року в місті Вологді.

Івану Кримусю, Дмитрові Назаруку, Федорові з Волині (прізвище невідоме), німцеві Цімерману, німцеві Борису (прізвище невідоме) і ще трьом хлопцям дали по 25 років.

Володимир Караташ,
колишній в’язень Вркутлагу
Вірші Івана Паламарчука.

Падають сніжинки
Відлетіло літо, відшуміли трави
Сивину по скронях вишили літа
Наче поцілунки стомлені, ласкаві,
Падають сніжинки на мої уста.
Падають сніжинки, падають біляві,
Наче дивні мрії, наче дивні сни.
І журба до серця тулить руки мляві
І на мить виймає спогад з давнини.
Вулицями сяють електричні плеса,
Мерехтять сніжинок золоті рої...
Де ти моя юність, зоряна Одеса?
Де ті теплі очі, що були мої?
Зникло непомітно щастя у тумані.
Мерехтять сніжинки мов акацій цвіт
А навколо хмари журяться багряні,
А навколо хмари, а навколо дріт.
Падають сніжинки... Каторга проклята...
По снігу колона змучених бреде.
Блимає очима смерть із автомата.
А життя співати проситься з грудей.

В. Косовському

У товариша теж очі карі,
Очі теж у задумі й журбі.
Прийди, сядь на брудні мої нари,
Поговорим про волю собі.
Пригадаєм, в минуле поринем –
Хто із друзів загинув коли.
Поговорим як нашу Вкраїну
На колючих дротах розп’яли.

Ось так боролися і вмирали за волю української нації одесити. “Чи згадаєш мне, Україно?” — звертався Іван Паламарчук до сьогоднішньої України в одному зі своїх віршів. Ні, не бажають нинішні можновладці пам’ятати про справжніх українських патріотів: козаків армії УНР, холодноярських повстанців, вояків УПА, в’язнів більшовицьких концтаборів. Натомість намагаються за будь-якої нагоди відзначати своїх духовних “гуру” — всіляких катів і запроданців.

Нещодавно, йдучи по вул. Старопортофранківській, повз Національний морський університет, я зауважив у скверику дві величезні каменюки. Підійшов ближче. На одній каменюці був вибитий напис: “Памяти комсомольцев Одесщины”, на другій — безглузде звернення, яке закликає нас бути за щось вдячними цим самим комсомольцям. Очевидно каменюки були встановленні у 2004 році з нагоди ювілею небіжчика-комсомолу.

Не відомо, хто автор “прожекту”, але не інакше, що цей винахідник колись дуже міцно вдарився головою об постамент пам’ятника “вождю” на Куликовому полі, бо я не бачу іншого джерела натхнення для такої дикої ідеї.

Анітрохи не вдячний комсомольцям Одещини — Роман Кухаренко
http://odesa.in.ua/content/view/162/2/