Пуста, як прірва,
Змучена до краплі,
Об душу відбивається луна.
Дурманом-полином наскрізь прогіркла,
Ображена, занедбана, сумна.

Стоїть Вкраїна,
Похилила голову.
Страшні думки – куди ж бо вас подіти?
Немає в світі тяжчого для неньки,
Аніж безвольні, нерадиві діти.

Вона ж для них
Засіяла дубрави,
Воздвигла гори й море постелила!
І навіть в мареві страшному не гадала,
Щоб діти на шматки її ділили.

Щоби стидилися
Старенької хустини
І мови, Богом даної, цурались.
Не встояти – до верби прихилилася,
Втомилася, за всі віки втомилася!
І квіту вже в волоссі не зосталось.

Згадала, як колись,
В голодомор,
Синів і дочок на руках несла.
І вірила, що буде жить народ!
Бо в тілі його кров свята текла.

А що тепер?
Аж болісно подумати.
Змарнілі руки притулила до грудей…
Не визнають, катів шанують… Людоньки!
Неначе ніж у груди – від дітей.

Та легше в світі
Відшукать розраду,
Чужих країн отримать співчуття!
Вона ж, старенька, горнеться до мене,
Бо я ж її, я ж теж її дитя.

І я пишу.
Прошу тебе, народе,
Згадай про цінності, про віру, про святе!
І хай ще сотні літ червоні маки й ружі,
Безсмертники і першоцвіт в її вінках цвіте!