Закралося в душу безсоння
І вона уже не літає.
На палючому літнім осонні
Догорає душа, догорає.

Ні тумаів на коси немає,
Ні дощів на змарнілі повіки.
Вечір тихо на землю ступає,
Але сну вже не буде, навіки.

І в пітьмі, у пекельній задусі,
Розпластавши як ширше долоні,
Я спорхну у крилатому русі!
Та залишусь на тому ж осонні.

І почую в глухому беззвуччі
Хтось чи плаче, а чи благає.
Це натхнення моє на кручі,
Десь там долю свою шукає.

Наче вітер у вирії кряче,
Наче сон заснув в домовині,
Наче сонце за обрієм плаче,
Наче всохлися крила на спині…

Пада листя із верби у річку
Не несе течія, не кружляє,
Не колише блакитну стрічку….
Ти пробач, та вже й річки немає.

Ніч стара, на старім підвіконні
Не жалійте її, не треба.
Раптом що це?! На мої скроні
Пада дощ, світлий дощ із неба!

І хоч сну знаю вже не буде,
Заколишу свої примари,
Може знов заструмоче річка,
Бо долину вже вкрили хмари.