Великдень! Вітаємо вранці один одного радісним "Христос воскрес!". Втішаємось світлим святом Христового воскресіння...Вбираємо на повні груди п"янке, свіже, весняне повітря,переповнене пахощами перших квітів, які розкішним килимом вкрили квітник перед хатою, і засипаних білосніжним цвітом яблунь,вишень і слив у нашім саду. Тільки в цей час зелень така яскрава,"свіжа",чиста...

Рано-вранці дружина готує до церкви великодний кошик. Чого там тільки нема! - розфарбовані звечора різнокольорові яйця,запашний хрін з бурячком,ковбаска,гарна-прегарна пасочка, барвінок...Накриває всю цю красу вишитим великодним рушничком і кличе нас: "Ходіть,подивитесь на наш кошичок!" Ми біжимо до кухні і милуємось цим "шедевром". До церкви вдягаємось у вишиті сорочки. Всі - радісні і веселі.

ВЕЛИКДЕНЬ! Дорогою до церкви помічаємо на вулиці мале замурзане хлопченя в старій одежі,що бавиться якоюсь "машинкою" в траві поруч з дорогою. Побачивши нас, воно здаля махає нам рукою, наче каже: "Вітаю вас, добрі люди!". Ми посміхаємсь і йдемо далі - невдовзі Служба Божа і треба встигнути прийти вчасно. А яка краса у церкві! Від розмаїття великодних кошиків розбігаються очі! Люди схвильовані і усміхнені. Радісно вітають одне одного: "Христос воскрес!". Під час Служби Божої співаємо великодне "Христос воскрес із мертвих, смертю смерть здолав, і тим тим,що в гробах - життя дарував!". При кінці богослужіння стоїмо з кошиками і чекаємо,поки священник підійде з кропилом до нас. Ось він вже поруч - рясний "дощ" зі свяченої води скроплює наші обличчя - а ми тішимось!

Піднесені серцями великодним співом у церкві аж до самісінького неба,переповнені щастя,радості,чогось невимовного і доброго - повертаємось додому. Дорогою обмінюємось враженнями нинішнього ранку і вже відчуваємо присмак смачних великодних страв на застеленому білим обрусом столі. Хочеться скуштувати все якнайшвидше!

Звернувши на вулицю,що веде до нашої хати, знову помічаємо те саме замурзане хлопченя...Минуло кілька годин,а воно і досі тихенько бавилось своєю "машинкою" край дороги. Поруч не було нікого з дорослих. Подумалось: "І як вони пускають таку малу дитину саму на вулицю? Он наш онук - такого ж віку,як це хлопченя? Та хто б його без нагляду кудись пустив?"

Великодна неділя добігла кінця...Вечоріє...Ми проводжаємо дітей, які гостювали в нас, до сусідньої вулиці і знову помічаємо те замурзане хлопченя...Тепер вже поруч з напівзруйнованою, похиленою хатиною зі сміттям,розкиданим скрізь на подвір"ї...Щось боляче стиснуло серця. Якось не єдналось в голові усе те наше "святочне" з цим забутим усіма, замурзаним хлопченям,яке, певно, і не тямило, що нині Великдень,не куштувало ані крихти з того,що цього дня смакували за великодним столом люди...Ми весь день обіймали і голубили свого онука,а воно очима проводжало кожного перехожого...

Вночі довго не міг заснути...Перед очима "стояло" хлопченя з вулиці...На очі навернулися сльози...

Згодом виявилось, що хлопченя - дитина ще зовсім молодої жінки з сусідньої вулиці. Вона винаймає тут помешкання...Алкоголічка...Тепер щоразу,йдучи тією вулицею,тримаю в кишені цукерка або печиво і пригощаю хлопченя. Воно щось бубонить під ніс і мерщій тікає...Бідна дитина...А скільки таких по цілій Україні!...позбавлених любові,тепла,піклування...