Той дім, немовби жив своїм життям, сам по собі, незалежно від того, хто в ньому оселявся...Ми були не перші. Зовні - непоказний, а всередині - загадковий, незвичний. Старі дерев"яні сходи вели на другий поверх і щоразу скрипіли, коли ви ними підіймалися нагору. В кімнатах на першому поверсі "стояли" старі кахельні п"єци, перероблені "на газ". Але найнезвичнішим був...льох. Власне, то був не звичайний льох, а дуже великий,з кількох приміщень,з багатьма закутками і комірками,в котрих стирчали вмуровані в стіну металеві гаки,призначення яких нам довго було невідоме.

Врешті-решт,ми довідалися,що дім до війни належав польському "масарові" (так в нас називають "виробників ковбас"). Отож на тих гаках,певно, висіли кусні м"яса і готові вироби....Колись...Нині тут не було ані м"яса ані ковбас...Але було страшно :-), особливо для дитини.

В домі був також великий "стрих". Там можна було ховатися і тримати щось потаємне :-)

За кілька років ми звикли до всього цього і життя пішло звичним шляхом...Усі "таємниці" дому були розвідані - так нам здавалося. Аж ось одного дня під"їхало до дому дивне авто - я такого ніколи не бачив,хіба що в кіно про "Фантомаса" - велике, "не наше",словом - справжнісіньке диво. Його двигун працював майже нечутно...Відкрилися дверцята і з авта вийшов якийсь пан з двома панянками - певно своїми дітьми. Спершу вони оглядали дім з вулиці, потім відчинили "хвіртку" і увійшли на подвір"я. Наш песик "подав голос"...

Незнайомець постукав у двері і ми вийшли на двір. "Ми" - це мама і ми з молодшим братом. "Дзень добри" - таким були перші слова незнайомця і вони, правду кажучи,викликали в нас певне замішання. Не скажу, що нас здивувала його польська мова,бо батьки і прабатьки "до війни" жили тут пліч-о-пліч з поляками і євреями. Але то було "колись". Досі "живого" поляка я на власні очі не бачив :-) Звісно ж, трохи оторопів. Привітавшись,пан почав пояснювати причину свого візиту,використовуючи польські і російські слова. Виявилось,що в цьому домі "до війни" - тобто до 2-ї світової війни, - жили його батьки і він сам. Отакої! - Перед нами стояв син отого польського "масара"!

З усього було видно,що пан не мав наміру довго тут залишатись і попросив дозволу оглянути дім. Перейшовши кімнатами, він попросив принести...драбину? Якусь мить ми не знали,що робити, але потім пішли до хліва за драбиною. Пан сам виніс її по сходах на другий поверх і поставив в невеликому коридорчику при вході до кімнати. До стелі було десь біля 2 метрів. Він виліз по драбині і відкрив дерев"яний люк, на який ми ніколи не звертали уваги і навіть не цікавилися, що було за ним. Відкривши люк, він вибався в "піддашок" і на деякий час щез. Ми з відритими ротами стояли внизу. Згодом з"явився пан з якимось пакунком в руках. Стало ще цікавіше!

Цікавість до пакунку була нестримною.Незнайомець розгорнув пакунок і почав діставати звідти якісь чудернацькі запчастини, - склянні лампи незвичної форми, котушки дроту. Як виявилось, то був...радіоприймач! Ну й дива! Приймач,правда,був в розібраному вигляді,але який "антикваріат"! В мене очі загорілися - на той час я займався радіоаматорством і саме почав "паяти" перші "шедеври" - детекторний приймач,якісь схеми...Не вагаючись,я попросив незнайомця дати приймач мені! А він і не заперечував - так з тим пакунком і віддав. Згодом - чемно подякував і пішов зі своїми доньками до авта. Авто щезло з наших очей так само несподівано як і з"явилося. Ми навіть заклякли на мить...

Цікавість до "піддашку" спричинилася до того, що я сам видряпався драбиною догори і заліз туди. Це була невелика комірчина з дерев"яною підлогою і баком для води. В підлозі була вийнята одна дощечка. Наблизившись,я побачив,що то була схованка! Ну й дива! Звісно,схованка була порожня...Саме тут зберігався той старий приймач. Я чув від старих людей, що під час війни,німці забороняли користуватися приймачами і могли за таке навіть розстріляти. Але чи один лише приймач тут був? А може, тут ще був якийсь скарб? Сховані під час війни ювелірні вироби,золото...? Адже "масар" був заможним чоловіком. Все це залишилося для нас таємницею...

Я намагався скласти приймач "докупи" і "спіймати" бодай одну радіохвилю - та де там! Батареї "сіли",на них не було написів,так що я не знав на які їх можна було б замінити. Так і залишилися в мене ті запчастнити на згадку про пригоду і про війну...

Коли прийшов з роботи тато - ми добряче "дістали" від нього за те, що пустили незнайомця "куди не слід"....Але ми б самі ніколи не дізналися, що живемо серед "скарбів" :-) Минуло ще кілька літ і я, вже студентом, приїхавши якось додому,довідався від мами, що до нас знову навідувався той самий пан з Польщі! Хотів ще раз оглянути свій колишній дім. Але мама не погодилась - батько їй суворо заборонив. Мама батька слухалась. Пан поїхав собі геть...Ми ще довго гадали - де ще можуть бути заховані інші скарби :-) Не те, що ми хотіли на них розбагатіти, але було цікаво :-)

Вже кілька десятків літ,як ми залишили той дім, переїхали до іншого міста. Нині дім має нового власника. Його причепурили...Шкода, що вирізали всі дерева в саду і зробили город. Але щоразу, коли мені доводиться бувати тут, я пригадую ту давню пригоду майже 30-літньої давності. Інтрига! А в одному з паперових ящиків в мене і досі лежать запчастини довоєнного радіоприймача...