Провідна неділя на Галичині - день відвідин місць останнього спочинку рідних,близьких,друзів...З роками це робити дедалі важче,бо кількість померлих зростає, а "географія" поховань така,що за день не обійдеш і не об"їдеш.

Цьогоріч ми розпочали з найвіддаленішого гробівця - за кількадесят кілометрів від дому. Розбита польова "дорога" край села,не зважаючи на те,що кілька останніх тижнів не було дощу - рясніла ямами з багнюкою. Після "подолання" кількох таких перешкод,довелося залишити авто серед поля і далі йти пішки кілька кілометрів...Перетнувши яр,увійшли до лісу. Ніздрі лоскотали весняні запахи, милували зір лісові квітки,що килимом встеляли все довкола...Через кілька пагорбів вийшли на лісову дорогу - ще гіршу від попередньої - дякувати Богові,що йшли пішки,а не їхали автом,бо тут міг би проїхати хіба що всюдихід. Нарешті серед дерев "виглянув" синьо-жовтий стяг - ми на місці! На пагорбі насипана могила. Тут 1945 року відбувся останній бій кількох наших хлопців з загоном енкаведистів...Всі хлопці загинули,з-поміж них - татів старший брат. Після бою їх витягли з криївки і поклали під сільрадою, а потім поховали невідомо де...Від споминів про пережите мама заплакала...Поруч здіймалися вгору височенні буки, деякі лежали в глибокому ярі поруч - звалені натиском вітру. Я подумав - "Всі вони були свідками цих подій..." Недалеко від могили дзюрчав ручай - десь вище було джерело,з якого брали воду повстанці. Ми відшукали його - замулене і покинуте...Сусідній пагорб ще донедавна був "дубовим гаєм",а нині тут ріс якийсь хаотично розкиданий молодняк...За роки "незалежності" дуби вирізали дощенту - наш "почерк". Ні, то не чужий дядько прийшов сюди - то свої зробили "за гроші". Край лісу стояла хата. За всіма ознаками тут хтось мешкає. Мені зажди було цікаво дізнатися - що спонукає людину "поставити хату" отак десь не знати де,далеко від села,серед лісу?

Місце нашої наступної зупинки - старий сільський цвинтар. Здалеку він нагадує гай або ліс - старечі дерева випнулися високо вгору. Половина цвинтару заросла кущами. Хрести скрізь прості і практично однакові з вигляду, витесані з місцевого каменю,наче свідчення того,що перед Богом всі рівні. Власне,сама могила тут - лише хрест,інколи невеликий пагорб, порослий травою з насипаним довкола пісочком...ЯКА ТУТ ТИША! Зрідка її перериває пташиний спів.

Нарешті, вже найближче від дому,відвідали поховання на "новому" цвинтарі. "Гола" місцина зі "свіжими" могилами. На могилах - чорний, сірий, червоний дорогий камінь, інколи вагою кількасот кілограмів, аж самому в грудях робиться важко від вигляду величезних гробівців. Як ото тій бідній людині під ним чується? Наші заробітчани "стараються" аби було "не гірше", ніж в сусіда. Трохи люди заробили по світах тяжкою працею...Вкладають і в хати і в гробівці...

Повертались додому пізно ввечері. В голові ще бринів пташиний спів,виринали образи лісу і весняних квіток. Вже засинаючи подумав: хотів би "лежати" на отому старому,давньому цвинтарі поміж дерев і благодатної тиші...
квітень 2009