Учора ввечері, серед юрби і крику
Побачив дівчину, мов квіточку з лиця.
- Я перепрошую, Ви хто?
- Студентка Віка, –
І пропливла на крилах вітерця.

Ця посмішка мене заворожила,
Я любувався, дивлячись услід:
Вона летіла, розпустивши крила,
Неначе мрія врятувати світ.

Немов мурахи, метушились люди,
А я завмер стовпом серед ріки
І розумів: ніколи не забуду
Чарівні ніжки, чорні каблучки.

Нажаль не встиг з її очей напитись
Краплини щастя, пристрасті пожеж.
Вона мені ночами буде снитись,
Неначе ми давно знайомі вже.

Легка і ніжна, як хмаринка, Віка,
Насправді Муза – я її впізнав:
Так неповторна і багатолика,
І ця розлука – це ще не фінал.

Вона завжди, як жінка і актриса,
Неначе мрії невловимий птах,
Раз по раз інша, лиш знайома пристрасть
Мене п’янить вогнями у очах.

Ми розлучились, та не довгий вечір –
Рифмую знов думки і почуття.
Нові вірші нам зустріч забезпечать,
Теж неповторну, як саме життя.

Я на коні: емоцій літня злива
Кипить у грудях, мов гірська ріка.
Душа поета – горда і щаслива
Вірші карбує з нового рядка.

Спасибі, доле, за чарівне диво,
Де кожен день – ромашки пелюстки.
Я стільки раз кохав і був щасливий –
Пробач мені за те, що я такий.