У неділю батько дітям роздавав дарунки:
Кому вроду, кому долю, кому поцілунки.

Тому руки золотії, а тому он – хвацькі,
Отим – розум до науки, тим – сили козацькі.

А тій – голос солов’їний, а цій – тільки пір’я,
Комусь хутра соболині, а комусь ганчір’я.

Роздавав точені пера і слова крилаті.
А циганам – свіжий вітер й кучері патлаті.

Цим мозолі, піт солоний, ячмені без краю.
Іншим – ті ж самі дарунки, та нема врожаю.

Одним наділяв здоров’я, а іншим безсилля.
Першим – щастя, другим – горе, а третім – весілля.

Дарував всім статуетки, наче зерно сіяв –
Комусь Будда, комусь Аллах, а комусь Месія.

Стоять діти перед батьком, вже й повні кармани:
Є багатші, є бідніші, а є й безталанні.

«Не гребуйте, мої милі, батька заповітом,
Візьміть кожен свою ношу, ідіть собі світом.

Може комусь буде важко, то ви помагайте,
А до обрію дійдете – додому вертайте.

Не позаздріть, кому легше, не гордіться кращим.
Тим, що босі, дайте взутись, підсобіть ледащим.

Як хто у багні спіткнеться – не бійтеся бруду,
Води чистої подайте, вмийте душі люду.

А як зберемось на свято, будемо радіти –
Нема гірших, нема кращих, всі ви мої діти».

Розлетілись сини й дочки, хто збивсь, хто блукає,
Сивий батько ж біля хати ще й досі чекає.


А ми все блукаємо –
Сенсу шукаємо.