Між ребрами райдуги в небо нап’ято мости.
По нитках дощу наші душі приходять до нас.
Якщо мені скажеш, що зараз любити не час,
То я відповім: значить час нашій крові цвісти.

Бродити від верхнього неба – до нижніх небес,
Палити вогнем наше тіло зсередини десь.
Любов таки вища за смерть, таки глибша за смерть.
Без смерті – живеш, а любові не житимеш без.

Хай котиться дощ по тілам – колісниця богів,
Хай я від ребра – зате райдуга з ребер моїх.
Ділюся на себе без тебе і себе в тобі,
Де перше – блаженство, а друге – найсмертніший гріх.

Ходитимуть янголи завтра між наших осель,
Носитимуть янголи завтра між персами рай.
Якщо мене зараз покличеш любити – давай,
Я вирву і викину геть учорашнє усе.

Бо, знаєш, у тебе – свіча і у мене – свіча,
У мене і в тебе на пальцях несказане щось.
Долонею мокрою свічі загасить нам дощ,
І ринуть із пліч осоружні одежі мовчань.

І янголи згасять лампади палаючих звізд.
Мовчання, упавши в мовчання, народжує крик.
Ідемо навшпиньки над часом – найширшою з рік,
І наші тіла попід нами сплітаються в міст.

20:50
26.05.06