Збирає мама роки-намистини –
Прикрасу, яскравішу від зірок.
Нанизує на ниточку перлини:
Дитячий щебет і найперший крок.

І «…донечки, та ви ж не лобуряки!»,
Й закоханості перший бурелом.
І рідні очі, сповнені подяки,
За допомогу словом і крилом.

Є намистинки радощі-надії,
Є прикрощі, печалі та жалі.
Оці рожеві – то здійснились мрії,
А ці солоні – зійдуть у ріллі.

Так дні за днями – доля в перевеслах.
Який яскравий і тугий разок!
І сонце на твоїх щоках стрічає весни,
І у твоїх очах цвіте бузок.

Вдягни, рідненька. Ти така красива!
Як ранок в росах – молода і світла.
А те, що є вже й намистинка сива,
То ж, мамо, айстра у саду розквітла.

І сум з душі тепер куди й подівся,
Бо обіймають знов дитячі ручки.
Поглянь, і скарб твій знадобився -
Намисто-щастя одягли онучки!