І.

Кошлаті будні кам‘яних небес
з архітектурного вилазять карсту
на протяги гудків, сирен та мес
в снігах Плутону та в пустелях Марсу
туди, де вже на відстані руки
пітьми та світла клубочать огроми,
сколочуючи в сподівань грудки
пласких життів об‘ємні хромосоми.
Машини неба бунтівна деталь
враз губиться поміж зірок та кварків
там, де зіштовхується з даллю даль,
там, де боги
вмирають від інфарктів,
а демони від ляку висоти
зіщулюють перетинчасті крила.
Та спалені вже автотрас мости,
вже таїна заклично засурмила
й громадиться на іншу таїну,
як і потрощений на гуркіт простір,
де кожен звук
ламається в луну,
але де зайві і кістяк, і костур,
бо невагомість – музики ріка
поміж високих берегів поезій –
тебе з автівки кидає вікна,
неначе шибку, зведену на леза.
І ними краючи свій власний жах,
ти ще хрипиш: «Не зупиняй, кохано,
рокованих на сьомих небесах
тих зіткнень, що чи пізно, а чи рано,
зруйнують вщент буденщин апарат!..
Що наша смерть?.. Це – просто звичка жити…»
А в світі, що повернутий назад,
як вихлопна труба у днів гонитві,
кохана знов обмацує твоє
лице і тіло – від душі до ребер, –
зітхнувши в прірві зіткнення на це:
«Повернута безодня
зветься
небом…
Але різниця в цьому є хіба?..
Хіба сама я
просто їхній клаптик?
Як відшукати в галасі слова,
врятовані від зіткнення галактик!?
Та що слова!.. Античастинки мов…
Вони світ повсякчасно
половинять.
Та плач дитини – перша з молитов –
невже кидок твій в хаос не зупинить,
де обертання лопаттю гвинта
усесвіт вчавлює в глиб мікросвіту?!?»

…А на метал розбитого авта
летять кленові гвинтокрили літа.

ІІ.

Хай, любо, вичахлих зірок метал
тебе ніколи більше не поранить…
Іржавий час на простору кристал
нехай моє кохання переплавить
і кришталевих станцій
острови
замерехтять на всіх твоїх орбітах,
коли в проміння теплого траві
гойднуться ледь на відстаней магнітах
галактики
двох наших спраглих тіл…
Тобто, тіла закоханих галактик.
Міжзоряний
заклубочиться пил
в пульсарів двох зласкавленому такті,
вдаряючись, паруючись з усім,
що вже було, що буде, що є плином
хвиль почуттів. І в океані змін
я – електрон, ти – моє електрино,
а разом ми – любові вічний струм
напругою у сонцельярди вольтів.
Молекул розпорошений двигун
у швидкостей
заплутується корді
і там, де ні початку, ні кінця
не мають таємниць розняті мушлі,
сколочуються атоми в серця
живих істот, а промені – у душі.
І перетворюється в світло кров,
і шурхіт світла сповнює світання,
і в центрі космосу є кожна з мов,
що, як і він, занурений в кохання.
Прошепочи мені свої світи.
А я відкликнусь власними зірками.
Зіштовхнуться хай, врешті решт, вони
радіохвилями і голосами,
тілами, атмосферами.
Усім,
що входить одне в одне
і єднає
дим наднових
і ватри тужний дим,
що точиться до нас із неба
краю.
Чи небокраю?! Любо, почекай!..
Ти бачиш?.. Там, за обрієм, де трохи
псує ідею вертикалі плай,
розплесканий до автокатастрофи,
зіштовхнулась з життям зарано смерть.
Ледь пригальмуй! Хай всіх істот заради
ці дві істоти
рух наповнить вщерть…

Воскресле небо скресло
зорепадом.