Пролог



Я люблю тебе, життя, ну а ти мене – знову і знову...



Варто зауважити життя вже і не таке довге. Сьогодні ти йдеш по вулиці п’єш пиво на повні груди вдихаєш брудне повітря, а завтра… що завтра..?

Незнання та невідомість…

Хтозна яке воно те майбутнє, не завжди радісне та безхмарне… Отож бо що ніхто. Живемо ми сьогодні і лише один раз, а не завтра. Тому від життя потрібно брати все те, що воно дає зараз, а не десь далеко у такому ясному та безхмарному майбутньому. Правда ж , все таке краще синиця в руках, ніж журавель в небі.

Але як не дивно ця медаль має дві сторони, і яку обрати все це діло вашої волі.

Вибір за вами…

Частина I

Життя не в тєму



Ще один день поміж сірої реальності. Вася ще дрімав у ліжку висолопивши язик на подушку та обслинявивши її вздовж та поперек, злегка «поперджував». Мухи і ті, які літали по кімнаті повиздихували від того ненависного запаху, що стояв в повітрі. Так вся ця гармонія та ідилія продовжувалась буквально ще 1,5хв., доти поки батя не влетів до кімнати зі словами: «Ах, ти сука ще довго будеш повітря дурно переводити». Але як недивно збоку Василя не було жодної реакції. Ноль на масу. Він і надалі мов немовля продовжував сумирно лежати в своїй колисці посопуючи в три дирки. Нашого Василя могла розбудити лиш одна річ – стакан холодної води прямо з під крана, вилитий йому на труси. І так що ранку Вася йшов на роботу в мокрих трусах і пом’ятих «шмотках» яких він ніколи не встигав попрасувати.

В свої 20 герой нічим особливо й не відрізнявся від своїх однолітків, хіба що…

Його довольна квадратна морда та ніс завжди червоний як після п’янки виділяли Васю в будь-якому колективі. Маленькі зелені очі, що ховались десь глибоко в черепі з сумом дивились на важку буденність. В загальну картину не вписувалось лиш світле волосся акуратно зачесане рукою, вірніше не зачесане, а «акуратно» зализане.

Василь Петрович працював на одному із ринків Сихова. Він щодня розносив по базарі чай, каву і тому подібне. Іноді навіть уві сні Вася наспівував: «Чай, кава, капучіно – лом сокира по-плечах».

Чого, чого а оптимізму нашому герою не бракувало, навіть на самій «найгалімішій» роботі Вася мріяв про успішну кар’єру великого бізнесмена. Скажете наївний, так можливо є трохи. А хіба це настільки погано? … Хіба погано залишатись мрійником у свої 20, 60 чи навіть 80.

«Головне те – щоб мрії ставали реальністю, а все решта неважливе» - часто повторював батько Василя – Петро Теодозієвич.

Повернемося з неба на землю…

Вільний від роботи час Вася проводи в з своїми колегами по нещастю: Жоріком, Геною та Вовочкою. Кампанія була просто офігєнна.

Жорік натура філософська, обдарований музикант, спокійний мов удав. Мало що могло його вивести з себе. Такий тип характеру інколи нервував оточуючих, які подекуди були б здатні задушити його, через таке спокійне ставлення до напруженої ситуації. Коли всі навколо ходили і крили матом Жорік просто забивав на все і жив лиш в своє задоволення.

Що правда вивести Жоріка з такого стану ставало дедалі все складніше. Його складний внутрішній світ важко піддавався розумінню оточуючих, які часто ставились до нього з певним страхом та обережністю.

Так.

Можливо Жорік моментами був і правий, потрібно було просто віддатись течії і плисти за нею, подекуди помахуючи руками, щоб одразу ж не піти каменем на дно.

Гена або Геннадій ростом трохи більший за Наполеона, носив кличку «Гном». Гном, но Гулівер місцями, саме так з певною зухвалістю говорив про себе Геннадій. Завзятий фанат парнухи, любитель пивка та халявної жрачки. Місцями трохи садист та прихильник чорного гумору, що любить жінок, хом’ячків та інших тваринок. Що правда любов ця взаємною не була. Морда нагла за словом у кишеню йому не приходилось лізти. Будь які спроби образити карликового Гулівера одразу ж зводились нанівець. І тут не важливим ставало те чи маленький ти на зріст , чи великий. Відно c но Геннадія можу лиш добавити те що він відзначався особливою любов’ю до спілкування з своєю найкращою подругою – правою рукою.

Вовочка - кучерявий член компанії, місцями трохи боягуз (так так саме тими місцями, що ви подумали) неординарна постать та просто «свята» людина. Його правильність та педантичність інколи переходила усілякі межі. Часом він довго міг розкладати книжки по полиці, які нібито на його думку неправильно лежали. Строгий графік та «жорсткий» розпорядок дня усе це про Вовочку. Складалось таке враження, що він і по графіку в туалет ходив. Одне що мабуть дивувало це як він вписався в таку компанію. Мабуть він став тою звязуючою ланкою, що об’єднувала його колег.

Одного сонячного дня може вже і не такого сонячного – падав сніг. Була якраз субота, найулюбленіший день Василя Петровича. Той день коли можна було спокійно повалятись у ліжечку та віддихнути від напруженого робочого тижня – можливо вже й не такого напруженого, бо декого на роботу хоть шнурком тягни. Ну звісно це не стосувалось нашого Василя. Він як добропорядочний громадянин дуже часто забивав на неї і шукав усілякі відмазки щоб не йти на роботу (то горло болить, то геморой замучив). От однієї такої суботи, Вася залишився сам вдома, батьки встигли день перед тим змитись в село до бабки Євдокії Трохимівної; про яку батя ласкаво говорив: «Бля-я-я та це ж Гітлєр в панталонах». Так ось саме на цей день було ретельно сплановане одне міропріятіє з кучою бухла та дєвок. Ну на рахунок дєвок нічого точного не скажу.

Отож як говорять в фільмах: «Далі буде…»



Частина 2

Хорошого не буває забагато…



Тихо…

Надворі жодної душі. Іноді на мить могло здатись, що час і той завмер. Лиш білий сніг невзираючи на всі табу та заборони продовжував все падати і падати.

Холод…

Будинки вкриті по пояс снігом дрижали від нього, такого що пронизував усе тіло від кінчика носа аж до самих п’яток.

І весь цей світ, що в тишині спочив очікував чогось такого що мало скоро відбутися…

Ранок підкрався непомітно.

Так само непомітно і підкралась дев’ята година.

Десь далеко поміж сірих та кремезних будинків, доносилась ледь відчутна мелодія, така що повільно та ненав’язливо задавала свій невпинний ритм життя. Ставало все дедалі голосніше, згодом можна було уже розібрати що то воно таке грало.… моя дівчина шмата , а її любов то халтура…

І справді її любов не була не варта, ані пенні. Приділяючи їй все більше і більше своєї уваги ти згодом розумієш, що усі твої старання були марними. Невже вона цього не помічає, мабуть вже всі довкола це побачили. Тільки вона одна ходить мов «сліпа». Ти віддаєш їй усе найкраще, частинку своєї душі, але їй все одно мало. Вона - це жадібне стерво, яке не цінує того що має. Можливо і їй судилось це колись зрозуміти, але тоді буде вже занадто пізно. Не цінуєш того, що маєш, помічаєш лиш тоді коли втрачаєш.

Крок лише один крок потрібно було зробити щоб зрозуміти, що все це лише ілюзія.

Мелодія закінчилась, згасла і думка…

Чашка зеленого чаю завжди допомагала Василю розслабитись. Цей неповторний аромат та приємний смак надавав йому відчуття бадьорості щоранку, та перебивав запах вчорашнього алкоголю не настільки вже й приємного. Розпиваючи чергову чашку цього напою, Вася розмірковував про плани на сьогодні. В своїй голові він мимоволі прокручував картину майбутньої вечірки.

Закінчивши церемонію чаювання Василій помало почав одягатись. Потрібно було зробити деякі покупки та мінімальному затаритись бухлом.

Та як завжди він довго не міг знайти ключі від квартири , які щоразу залишав в різних місцях.

- «Ось вони, я знайшов їх» - голосно крикнув герой.

Та якби його рука не потягнулася за бутербродом, що лежав в холодильнику, ключі можна було шукати набагато довше.

Все можна було вирушати навулицю.

З неба падало щось схоже на сніг. Здавалось неначе рука Господня розсипала над землею білий «рис».

Під ногами утворилась своєрідна субстанція блідно-коричневого кольору – суміш піску та снігу. Зважаючи на це ходити по тротуару ставало досить проблематично. Взуття, що стрягло в цьому болоті було завжди мокрим та брудним. Важке холодне повітря не давало можливості нормально дихати.

Довкола панувала метушня. Машини, люди ти і я – і все це рухається в плин життя. Куди, навіщо поспішаємо цього ми точно вже не знаєм. Знання важливі щоправда не кажи.

Усе міняється постійні лиш тільки зміни.

Електричні двері супермаркету повільно відчинились. Переступивши поріг він зрозумів, що опинився всередині виру подій. Все відбувалося настільки швидко, що очі намагаючись вловити якусь закономірність та послідовність у цьому хаотичному русі подій просто на просто розбіглися по різних кутах магазину. Одні заходили – інші виходили. Загалом все зводилося до простого кругообігу. Уловивши себе на думці, Вася зрозумів що потрібно було вибиратись звідси. Він ніколи не бажав стати елементом живої системи, чи загубитись десь серед ланцюгів цього кругообігу. Вася завжди хотів чимось відрізнятись від інших, бути не схожим на когось – бути окремим індивідуумом. Це й не дивно таке бажання присутнє в кожному з нас. Ось тому ми всі такі різні і не схожі один на одного. Великі, малі, хоробрі й дурні… Головним залишається лиш те, що все це ми – people .

Швидко зробивши усі покупки Вася на всіх парах помчав рідного дому, де зажди було спокійно та комфортно, ну принаймні в своїй кімнаті. Часу залишалось вже не так і багато скоро мали прийти друзі і дєвки, з якими хлопці познайомились минулого тижня. А було це настільки весело та дивно, що про це варто згадати. В п’ятницю вечором як завжди буває, хлопці по можливості збирались разом та заливались пивом. Правду кажучи пиво лише лежало в контексті даних слів. Зазвичай це було щось міцніше і з більшим градусом. Нє ну я не маю на увазі, що пива взагалі не було. Як говорив Гена: «Водка без пива деньги на ветер». Останнє – золоте правило та запорука хорошої п’янки. Ви мабуть подумаєте, що водка – це зло, а я п’яний в зюзю та пишу під «мухою».

Так можливо є трохи, але зараз не про мене. Щодо останнього водка – це не зло, а зло – це ми як люди, з власною силою волі, гордістю та іншими амбіціями. Кожен з нас сам вирішує чи заливати в себе ці зайві сто грам, чи може вже хватить.

«Норма» - сказати собі. Я не за алкоголізм і не за сухий закон, я за те, щоб норма була усюди як у нашому житті, так тій самій п’янці. Не дурно Петро Теодозієвич говорив: «Хорошого по нємножку».

Але як не дивно пацани діяли по принципу «Хорошого не буває забагато». І так ізрядно нажравшись цих придурків (вибачте за слово - ні краще не вибачайте) як завжди буває поперло на геройство. Вони вирішили знайти собі подруг. Довго шукати не прийшлось. Вони самі звалились на голову, в прямому і переносному значенні цих слів.

Втративши останню надію на випадкове знайомство з представницями чарівної статі хлопці вирішили податись додому. Розчаровані та пригнічені вони йшли мовчки. Було досить холодно. Падав мокрий сніг. Ноги топтали кольорову кашу на землі – суміш піску, солі та випавшого снігу. Щойно чудовий настрій зник як і не бувало, мабуть закінчилась дія алкоголю.

- Ну і де вони ті жінки, коли вони так потрібні – обурливо порушуючи недавню мовчанку промовив Генна.

- Все таки їх в чотири рази більше ніж нас мужиків – додав він – А тут хоч би одна нормальна.

- Бля і ще на 12 років більше ніж ми живуть – тихо на одному тоні промовив він.

Та не встигши ще щось добавити Геннадій замовк. Він побачив як назустріч їм прямували три чудових ангела протилежної статі. Очі аж заблищали від радості. Вони наближались все ближче та ближче, і ось коли усі вже зустрілись хтось із хлопців пускаючи слюні перечепився та упав, при цьому поваливши всіх за собою. Велика купа з людей деякий час нерухомо лежала на снігу нагадуючи при цьому конструктор Lego . Гена лежав в самій основі цієї незвичної піраміди. Мабуть це він перечепився, пожираючи очима «майбутніх жертв». Одна з дівчат, що з усіма упала на мокрий сніг сильно вдарила каблуком свого чобота Гену прямо в лоб. В останнього на чолі досить швидко з’явилась шикарна гематома розміром з пів кулака. Та це ще б нічого після цього падіння Геннадій відчував кожне своє ребро. Решта відбулись легкими царапинами, хіба що чобіт втратив свій каблук. Коли усі вже бува піднялись та стали на ноги та з дівчат котру звали Таня почала голосно сміятись викликавши загальну посмішку. Двох інших прекрасних ангелів звали Рома та Оля. Навіть Генна в якого на чолі майоріла велика буба почав собі сміятись забувши в той час про сильну біль. Події, що відбувалися того дня досягнули своєї точки насичення.

Ось так і познайомились.

І все таки хорошого не буває забагато…



Частина 3

Митець повинен бути голодним, для того щоб творити

Десь поміж сірих будинків великого та брудного міста сховалася маленька частина суспільства, яка жила своїм життям відокремленим від усього світу. І там серед усіх цих клонів та роботів, серед неживої природи мирно існувала Людина. Та, що створила світ навколо себе, і та що його скоро зруйнує.

Кожна людина створена для того щоб пізнавати, любити, ламати. Так швидко минає захоплення і те що колись ми любили усім серцем, стає для нас іграшкою, відсувається на другий план та знаходить собі місце серед решти непотребу.

Тим часом господар власної оселі заходився чаклувати на кухні. Спокій панував в нього на душі, Вася не знав що буде завтра. Але завтра хвилювало його найменше. Інколи переймаючись власним майбутнім можна забути про сьогодення.
Вася не любив на довго затримуватись на кухні . Той факт скільки часу було потрібно витрачати на приготування страв, які так швидко зникали десь в глибині унітазу його зовсім не тішив. Та незважаючи на усе сказане Вася був прекрасним кухарем.
Будь-який шеф-повар має секрети приготування своїх страв, у Василя вони теж були. Одним з таких секретів було - чітке дотримання усіх пропорції, при приготуванні їжі. Отож бо нічого неймовірного, але ця нескладна істина, виправдовувала себе і в реальному житті.
Інколи коли вдома збиралися друзі та знайомі, Вася готував велику, запашну, смачну та соковиту піцу. А ще він чудово готував усілякі тістечка та запіканки, хоча не так вже й часто. Друзі Василя були просто в захваті від його кулінарної фантазії . Рецептом нескладної страви Вася ділився з усіма бажаючими.
1 склянка теплої води
2 яйця
2 ст. ложки оливкової олії
1 ст. ложка цукру
½ чайної ложки солі
1 ст. ложка сухих дріжджів
20 ст. ложки муки просіяної через сито
Все змішати до однорідної маси.
Ось основа для вашої піци. Тісто викладається на змащену олією форму, поверх йде начинка. Начинка – справа рук вашої фантазії. Зверху усе затирається сиром. Далі в духовку на 20-30 хв. до повної готовності.
Допоки в духовці пеклась смачнюча піца, Вася вирішив зварити компоту, з сушені що того річ батьки привезли із села.
- Треба було ще найти те домашнє вино, що його батько так старанно ховав від мене в підвалі» – подумав Василь. Без нього вечірки не буде
- Крапка. От все вже готово – сказав він собі.
На столі стояла велика пляшка червоного вина, мабуть з вишні; поруч прилягла відпочити духмяна піца, ніжний аромат якої завис у повітрі;
- От все ніби готово - подумки до себе сказав Василь. Та не встиг він бува, ще щось добавити , як почув звук дзвінка.
Широко відчинивши двері перед собою він побачив трьох друзів у супроводі прекрасних дам . Мабуть вам приходилось потрапляти у таку ситуацію, коли розглядаючи чужі фотографії незнайомих людей ви були впевнені , що вони хороші. Ви скажете що це признак «тупої наївності», але це не так. Саме тоді коли «незнайомі люди» ставали вашими друзями ви розуміли , що були праві.
Ось щось подібне зараз відчував наш герой. (можна вставити коротенький опис дєвок)
Блище познайомившись з Танею, Ромою та Олею Вася в чергове переконався в тому, що він не помилявся. От коли вже вся компанія зібралась за столом друзі змогли оцінити кулінарні здібності хазяїна , скуштувавши солодкого вишневого вина. Навколо панувала затишна обстановка , кожен щось говорив , на кухні тихо грало радіо. Така собі ненав’язлива пісенька створювала приємну атмосферу , по всяк час повторюючи: «We need a war…» .
Всім було добре не хотілося думати про щось погане, а взагалі навіщо це… На світі настільки багато зла та не ненависті… що добре відома з дитинства істина про те що, Добро перемагає Зло стає працювати навпаки .
Коли всі вже трохи сп’яніли Вася запропонував пограти в Twister. На його подив ніхто з присутніх не відмовився, мабуть не тому що дуже хотів, а тому що якось було паралельно про те що подумали б про тебе б інші.
Я знаю, ні я впевнений , ні я всетаки точно переконаний в тому що кожен з нас боячись чужої думки та відчуваючи на собі презирливі погляди оточуючих заганяє себе невидимі рамки ідіотизму. А чому ми такі залежні від думки інших? Та мабуть тому, що ми слухаємось когось насамперед, а не себе. Цим самим відсуваючи себе на другий план. Хіба вони здатні прожити наше життя за нас, підставляти свою пику під чужий «кулак ненависті», робити собі боляче бо тобі від цього приємно, робити боляче іншим, бо тебе від цього верне, казати : «Я кохаю тебе…» ( в той час думаючи про іншу) – НІ вони на це не здатні. Вони – це лише жалюгідна копія реальності.
На землі посеред кімнати лежало щось схоже на мурашник, таке собі живе втілення дикої природи серед міських джунглів. Уявіть собі , ні краще спробуйте. Ви не повірите наскільки гнучким може бути наше тіло, голова спокійно пролазить між ногами, в той час як одна рука стирчить в когось «з дупи» (збоку це так і виглядало) інша знаходить собі місце на землі, а ноги взагалі немов би окремо жили від тіла.