ЖИТТЄВІ УНІВЕРСИТЕТИ

I.
Пані Марія має на диво добру пам'ять. Оповідниця вона неабияка, до того ж охоче спілкується з кожним вдячним слухачем. Її життя варте пера класика. Народилася після Першої світової війни, пережила Другу світову. Три роки була «остарбайтером» в Австрії. Нелегка у неї доля. Скільки ж отаких нелагідних, переораних плугом немилосердного часу доль, випало нашим людям у воєнні і повоєнні роки!

- Нас у батьків було п’ятеро – троє хлопців і двоє дівчат. Знаєте, яке те сільське життя колись було? Від ранку – до смерканку на полі, господарка. Я змалечку допомагала батькам. Любила працювати. Тато їздив на заробітки до Америки, привіз трохи грошей, купив коней, корову, поставив хату. Потім прийшли «совіти» і обізвали тата «куркулем». Стрийну вивезли до Сибіру. Вернулася – жити нема де, з хати зробили магазин. Ледве добилася однокімнатної квартири.
- А що то за книжечки у вас на підвіконні? – запитую.
- Молитовники. Я без молитви – ні на крок. Тільки, дякуючи Господеві, змогла вижити і перейшла через таке, що най Бог боронить комусь пережити.
- Тут такі благенькі сторінки, що невдовзі порозсипаються, – беру одну книжечку з підвіконня і розглядаю.
- Та я вже їх кілька разів клеїла. Знаєте, скільки я молитов знаю напам’ять?
- Скільки?
- Вистачить на кілька годин. Часом вночі не сплю і молюся. Більше тими молитвами, котрі знаю з дитинства. Малою мала дуже добру пам'ять. Нині вже забуваюся. Як зіб’юся – мушу починати спочатку.
- Хто ж вас навчив стількох молитов?
- Чула м від мами. Моя мама була дуже побожна. Де не йшла – читала молитву – в хаті, на полі, всюди. А я прислухалася і запам’ятовувала. Коли вже всі спали, бачила як мама стояла на колінах перед образом і щось шепотіла. Запитувала її: «Мамо, що ви там шепочете?», а вона казала: «Молюся. За себе, за тебе, за тата, за всіх вас.»


II.
До пані Марії часто приходять за порадами. Життєва мудрість допомагає їй дати добру пораду. Вона може відверто сказати людині якусь не зовсім приємну річ, але правдиву. Правда не всім до вподоби. Правда буває різка і жорстока. Але на те вона й правда.

- Я ще малою могла «вгадувати». Якось копались-мо з мамою город, – мені тоді було сім літ, й кажу до мами: «Завтра будуть голосно дзвонити всі дзвони в нашім селі і в другім селі коло нас». Мама подивилася на мене і каже: «Що тобі до голови зайшло?» На другий день вранці голосно дзвонять дзвони. Виявилося – помер польський прем’єр Пілсудський.
- З вами небезпечно розмовляти – можете дізнатися, хто що думає.
- Та де там! Просто відчуваю, яка людина – добра чи зла.
Розмовляємо про політику, нинішню ситуацію в країні та світі. Дійшли і до сучасної естради.
- Де би хтось колись подумав, що таке буде робитися, – це пані Марія так відгукується про нинішніх «зірок сцени».
- Пороздягалися геть чисто, майже голі.
- Знаєте, як їх називають? – кажу. – «Співаючі панталони».
- То правда. «Безголосі безсоромники».

Пригадався вислів Бернарда Шоу з тих часів, коли жінки ще носили довгі, майже до землі сукні: «Нинішня мода позбавляє уяву чоловіка будь-якої поживи». А що б Шоу сказав сьогодні? Ми ще довго обговорюємо проблеми в пісенному жанрі, моді, культурі, поведінці.


III.
- Я також колись співала – каже пані Марія, – в церковному хорі першим голосом. Співала скрізь – вдома, в полі. Якщо маєте час – розкажу вам одну історію.
- Так, прошу.

Вмощуюся зручніше в кріслі і налаштовуюсь на слухання.
- То було під час війни. Німці почали вивозити наших людей на роботу до Німеччини та інших країв. Вивезли багатьох, здебільшого молодих, тих хто міг працювати. Я потрапила до Австрії, під Відень, до «бауера». Він мав поле, худобу. Робились-мо здебільшого в него, а як було треба – в інших «бауерів» по сусідству. Садили, пололи, збирали, пасли худобу, прибирали в домах. Наш «бауер» деколи присилав до роботи своїх дочок, мав дві. В них ручки були біленькі, не те що в мене – посідані, з мозолями. Після роботи вони мастили їх кремами – шанувалися. Не скажу, що мені було зле. «Бауер» був добрим чоловіком, хоч і суворим. Але не всі були такі як він.
- А як щодо мови?
- За три роки я навчилася німецької мови. Навіть співала м їхніх пісень. Часом, як ми робили в полі, починала співати. Я була кмітлива дівчина. Гадала м собі: «Трохи поспіваю, вони послухають, а я відпочину від роботи».
- І вам за це не перепадало?
- Ні. Люди слухали, а часом навіть плескали. Я дуже любила співати «Місяць на небі».
- А як ви повернулися додому? Як люди верталися?
- Німці відступали, прийшли «совіти». Сховалася в льосі – в «бауера» був великий винний льох. «Совіти» зайшли до льоху і почали стріляти по діжках з вином. Вино заливало підлогу. Невдовзі сягнуло мені до пояса. Я простояла у зимному вині кілька годин, застудила ноги і нирки. Але мені ще пощастило, бо лишилася жива.
- А не було бажання залишитися в Австрії?
- Чому не було, було. Багато людей лишалися. Боялися вертатися додому. Дівчата виходили заміж. По війні «совіти» почали агітувати нас вертатися додому. Роздавали листівки і газети зі статтями про солодке життя на батьківщині, визволеній від німців. Звичайно, додому хотілося. До батьків, приятелів, друзів.
- Чув від одного фронтовика, що навіть в ті нелегкі часи у німців був порядок.
- Їх так навчили. Ще як йшла війна, а я була в Австрії, один чоловік якось повіз фірою здавати зерно. Він працював у «бауера». Приїхав додому, віддав господареві документи. Той знайшов помилку – замість зданих п’яти мішків зерна було записано сім – той, що приймав, помилився. То «бауер» післав чоловіка назад, щоб той повідомив про помилку і привіз добрі документи. Або якось в одного фірмана дорогою з воза впав мішок з мукою. На другий день він вернувся на ту саму дорогу і мішок знайшов – хтось навіть накрив його від дощу.

- Пані Маріє, а чому нині такий безлад? Хіба в нас руки не з того місця ростуть?
- Ладу немає, то правда. Але люди самі винні. То ж не чужі, а свої як Україна стала незалежна, в нашім селі розікрали корівник до нитки. Якби ви чули, як та бідна худоба ревіла. Голодна, аж ребра видко. Ще живих корів тягнули шнурками на забій дорогою. А скільки здохло! Або хто наш клуб розібрав, повитягав вікна? Чужі? Тільки свої. А як були поля бур’яном позаростали! Деякі досі неорані стоять. Така земля - можна на хліб мастити!
- Мені один чех сказав: «Щоб навести лад, вам треба змінити дещо тут і тут» – при цьому він показав пальцем на голову і на серце.
- Не дарма Мойсей водив людей пустелею сорок літ. І нам треба не менше, щоб дочекатися ліпшого. Я не доживу. Але, може, хоч онуки доживуть?

Пригадався випадок, який якось розповів мені знайомий. Він взимку ходив на полювання. Щоб не заблукати в полі – вибирав собі орієнтири на місцевості. Одного разу ніяк не міг вийти до села, яке, за всіма ознаками, мало бути неподалік. Аж тут трапився йому чоловік –місцевий. Запитує його: «Торік десь тут був корівник». Той відповідає: «Був...Торік...Розтягнули...». Люди розібрали корівник до фундаменту, так що й сліду не залишилося.
Після розмови з пані Марією мене не полишала думка про те, що життєва мудрість простих людей часом вартує значно більше від наших університетів, бо немає кращого університету, ніж саме життя. А сорока років для того, щоб ми дочекалися гідного життя, можливо не вистачить. Хоч, з іншого боку – яке воно має бути – те «краще життя»? Бо, якщо вважати, що нинішнє нічого не варте, то це також гріх. Ми якось потроху вичухуємося. Дякувати Богові, маємо і хліб, і до хліба. А життя є таким, як є. Воно в кожного – одне. Кожен наш ранок сповнений надій і сподівань. І, як кажуть люди – «ліпше там, де нас нема».