МИХАЙЛО НА БІЛОМУ КОНІ
I.
Тієї осені перший сніг випав рано. Лапатий, радше схожий на пух, аніж на сніг, він нечутно лягав на сільські городи, вулиці, поля. Тиша…Все причаїлося в передчутті тривоги.
Спершись на підвіконня, Петрусь дивився крізь шибку, як все довкола на очах робиться білим: “За кілька днів можна буде витягнути зі стодоли санчата і помчати з гірки коло хати. Ще б бодай трішки морозу, аби сніг не розтанув”.
– Петрусю, ходи-но сюди! – гукнув батько, відволікаючи малого від солодких мрій. – Підеш до вуйка Степана. Не до хати, а на подвір’я.
– Але там уже два дні нікого нема?
– То не твоя справа. Походиш довкола хати, буцім щось шукаєш, і спробуєш заглянути через вікно досередини.
– Що, вже йти?
– За півгодини. Спершу поїж бараболь з кислим молоком, мама щойно зварила. І вдягнися тепло!
Посмакувавши бараболею, Петрусь зодягнувся і пошкандибав до сусідської хати. Вона недалеко, якихось двісті метрів від них, у кінці вулиці. Йшов, оглядаючись на свої сліди, і думав: “От якби я міг літати! Тоді б ніхто не бачив моїх слідів і не знав би, куди я йду. Хоч би пес вуйка Степана був прив’язаний. Він мене знає, та я його все одно боюся – великий, як теля. Але мама каже, що пес малих дітей не чіпає”.
За кілька хвилин вже був біля хвіртки. Заглянув через шпару у хвіртці, увійшов на подвір’я: «Пса не видно. Дивно – нема нікого. І куди вони всі поділися?»
Обійшов хлів і стодолу. Зайшов за хату з боку саду й, обвівши його очима, відчув на собі чийсь погляд. Повернувшись у бік вікна, помітив голову у військовому картузі, такому, як у тих совітів, котрі позавчора приїхали до села на машині. Потім пішов через сад на город і, вийшовши на дорогу з іншого боку, побіг додому.
– Тату, там хтось є, – захеканий Петрусь почав розповідати батькові про пригоду.
– Ти бачив когось у хаті?
– Так. Недовго, одного. Чи є ще хтось – не знаю. Мав на голові картуз, такий, як у тих, котрі позавчора приїхали.
– Ти не помилився?
– Ні.
– Нікому не розказуй, зрозумів?
– Ага.

II.
Вечоріло. Селом розливалося світло від повня. Петрусів батько вдягнув кожуха і пішов городами до Глухого кута – так у селі називали вулицю коло старого цвинтаря.
– Слава Ісусу Христу!
– Слава навіки!
– Малий вдень ходив до Степанової хати.
– І що?
– Там совіти. Влаштували пастку.
– Зле. Михайло і “Грім” з жінкою вже другий день не виходять з криївки. І попередити їх нема як.
– Може, совіти завтра заберуться?
– Мусимо чекати, іншого шляху нема.
Криївка була облаштована на Степановому подвір’ї, поруч із хатою. Замаскований вхід до неї сховали у стодолі. Прикрили його мішком із землею, а зверху присипали соломою. Повстанці переховувалися тут у зимну пору року. Коли теплішало – перебиралися до криївки у лісі. Два дні тому Степана заарештували енкаведисти – хтось навів. Він не встиг попередити своїх і передати повстанцям харчі.
– Вже другий день про Степана нічого чути, що будемо робити, хлопці? – пошепки перемовлялися повстанці у криївці.
– Галю, там ще є щось їсти?
– Буханець хліба і кусень сала.
– Нині переб’ємось, а завтра?
– Треба перебиратися до лісу.
– Якби ж то знати, що сталося зі Степаном.
– Хлопці, вночі треба звідси забиратися.
III.
Після опівночі Михайло відважив люк, і вони почали обережно вибиратися з криївки. Ніч була тиха, місячна. На подвір’ї ні душі. Вікна в хаті не світяться. Найближчий шлях до лісу – через сад. Доведеться йти попід хату. Пригинаючись, Михайло побіг туди. Подав знак рукою “Громові”. Той, тримаючи дружину за руку, побіг у бік саду. Раптом тишу розірвала автоматна черга. Енкаведисти, що причаїлись у засідці, помітили втікачів і відкрили вогонь з вікна.
– Галю, втікай хутко, я допоможу Михайлові.
– Я без тебе не піду.
– Утікай! Інакше всі тут ляжемо.
Михайло підкрався до іншого вікна і жбурнув усередину хати гранату. Пролунав вибух. Все стихло.
– Мерщій до лісу!
За півгодини дісталися криївки у лісі.
– Нікого не зачепило? Слава Богові.
– Перечекаємо до ранку, а там подивимося.
– Добре, що ще нема сильного морозу.
– Маємо кілька кожухів, бараболю, пшоно.
– Завтра наберемо води з джерела.
– Добраніч.
Михайло довго не міг заснути. За кілька днів – Святого Михайла. Це улюблене свято його бабці Марії. Коли на Михайла падає сніг, бабця каже: “Михайло їде на білому коні – буде файна зима!”. Так-так, здається, він вибрав собі саме такого коня цього разу. На Михайла бабця завжди готує щось смачне. Таких голубців з гречкою ніхто не вміє робити. А який у неї капусняк і вареники з квашеною капустою!.. «Ну все, досить, бо не засну».
– Михайле, вставай! – зненацька пролунав «Громів» голос і розбудив хлопця.
– Котра година?
– Шоста ранку. Скокни до джерела по воду, Галя приготує нам сніданок.
Михайло вибирається з-під теплого кожуха. Бере кілька казанків, зброю. Обережно підважує люк криївки і дивиться довкола – нема нікого, тож можна виходити. Джерело неподалік, на сусідньому пагорбі. Від нього невеликий потічок тече в долину. Дерева, притрушені першим снігом, дрімають, ледь похитуючи верхівками.

IV.
Вранці батько Петруся знову подався до Колодіїв із Глухого кута.
– Цієї ночі була стрілянина на Степановому подвір’ї.
– Якось би дізнатися, що до чого?
– Скоро дізнаємося. Господи, спаси і помилуй.
– Може, наші таки вибралися?
– Дав би Бог.
За кілька годин до Степанової хати прибувають дві вантажівки з енкаведистами.
– Лєйтєнант, возьмі бойцов і посмотрі хорошенько вокруг, должни остаться слєди.
– Слушаюсь, товаріщ капітан!
– Да, только нє топчітєсь, как лошаді, а то всє слєди унічтожітє. Поакуратнєй там! Пятєро нашіх положілі, ґади! Два дня сідєлі в засадє! Сорвалось!
– Товаріщ капітан, в саду нашлі слєди – вєдут к лєсу. По всєму відно, іх било троє.
– Собірай бойцов і бистро за німі! Давай!
Михайло якраз наповнив водою казанки і піднявся на весь зріст. З пагорба було добре видно село. Раптом він помітив постаті людей, що бігли в напрямку лісу. “Таки рознюхали”. Кинувши погляд на землю, зрозумів – від Степанової хати і аж до криївки було видно їхні сліди. Після їхньої втечі сніг перестав падати, а сліди залишилися. Щодуху помчав до криївки: “Треба встигнути попередити своїх!”
– “Громе”, нас знайшли. По слідах. Сніг підвів.
– Вибирайтеся звідси з Галею, я вас прикрию.
– Михайле!
– Хутко забирайтеся!
– Слава Україні.
– Героям слава! Біжіть!
V.
Нерівний бій тривав недовго. Енкаведисти оточили криївку з усіх боків. У повстанців не було жодного шансу…
Михайло лежав на снігу з розкинутими руками, наче наостанок хотів обійняти увесь світ. З кутика губ стікала цівка крові. “Грім” з дружиною лежали з іншого боку, поруч, тримаючись за руки, лицем до лиця, дивлячись одне одному у вічі.
– Чісто, товаріщ капітан. В схронє больше нікого нєт.
– Давай, грузі іх на машіну і вєзі к сєльсовєту. Схрон взорвать.
Троє закривавлених тіл лежали під сільрадою близько тижня. Енкаведисти змушували селян впізнавати повстанців і спостерігали за їхньою поведінкою. Тих, кого запідозрили, згодом допитували. Стримуючи сльози, рідні та близькі “не впізнавали” своїх, щоб не постраждала вся родина. Але витримували не всі – це понад людські сили.
За кілька днів знову випав лапатий сніг. Срібним килимом він накрив вулиці села, городи, Степанове подвір’я, сад, пагорб довкола криївки у лісі й плями крові за кількадесят метрів від неї. Святий Михайло приїхав на білому коні, щоб забрати з собою душі невинно убієних до неба…