ТЕПЛИЙ ВЕРЕСЕНЬ
Присвята дідові Луці
I.
Зазвичай, вони з’являлися вночі, зненацька. Під’їздила машина. Офіцер або сержант віддавав накази – що і де шукати, кому збиратися. Читав постанову про арешт, і людину виводили до машини. Рідні навіть не встигали отямитися. Звісно, люди знали, що таке може статись, але сподівалися, що якось минеться.
Коли енкаведисти почали “зачистку” галицької інтеліґенції, Семен перебував у родини на польському, себто вже німецькому боці.
– Семене, лишися в нас. Зачекай. Бачиш, що совіти витворяють, – переконували батько і брати.
– Озвіріли геть чисто, то правда. Але ж там моя дружина і діти. Місця собі не знаходжу, коли думаю про них.
– Чим ти їм зараз поможеш? Нічим. Лишайся в нас. Може, невдовзі німці посунуть далі на Схід, і тоді підеш.
– До того часу з ними будь-що може статися. Совіти одних кидають до в’язниці, інших на потяг – і до Сибіру.
– Ти ще від «Берези» не оклигав, не йди.
Він пам’ятатиме Березу Картузьку довіку. Таке не забувається, надто карцер. Вузька, зимна, сира “дзюра” і вода, що крапля за краплею падає на голову і здається, наче мозок вилазить. Камери не ліпші. Цементову долівку постійно поливали водою, щоб ніхто не сідав. У камери на десять осіб пакували по сорок… Знущання над в’язнями і тортури кат Вацлав Бернацький називав «роботою». Від цієї «роботи» чимало ставали каліками. Семен повернувся з Берези худим і страшним, зарослим, з бородою. Діти батька не впізнали.
– Ти хоч знаєш, що діється на кордоні? Стріляють по обидва боки. Позавчора двох людей забили.
– Знаю одне безпечне місце. Там ліс, річка. Можна перейти. На все Божа воля. Що має бути, те буде. Нема сили сидіти тут далі. Не можу ані їсти, ані спати. Постійно думаю про своїх.
За кілька днів таки подався через кордон додому. Вересень видався теплим, але зимне дихання ночі вже нагадувало про наближення осені. “Перейду річку і сховаюся у скирті”, – промайнула думка. Ліс закінчився. Ось і річка. Тут неглибоко. Помалу ступив у воду: “Не липнева, але можна терпіти”. Невдовзі опинився на другому боці. “Куди далі? Десь тут неподалік перед тим він бачив скирту”. Думками був уже вдома, хоча треба було ще подолати сто кілометрів окупованої совітами території. Сподівався дістатися до найближчої залізничної станції.
– Стой! Далєко собрался? – зненацька з підліску вийшли двоє зі зброєю.
– Та я той, із Плесова йду додому.
– А может, ти с той сторони? Діверсант. Докумєнти єсть?
– Звісно є, ось.
– Васілій, давай єво в комєндатуру, там разбєрутся.
– Хлопці, а може, відпустите? Правду кажу, йду додому.
– В комєндатурє всьо раскажешь. Давай, іді.
Кінець ночі минув у камері. Вранці викликали на допит. Після перевірки документів повели до колії. Там посадили у вагон і спровадили до в’язниці “за місцем проживання”. Отак Семен й “повернувся додому”. Жодна душа в рідному місті не знала, що він тут, під боком у своїх. Уже згодом, через кілька років, його прізвище, видряпане цвяхом, знайдуть на стіні в’язничної камери. У ній він пробув кілька місяців, потім відправили до іншої – в обласному центрі за сорок кілометрів. Щодня викликали на допит, звинувачували у “зраді батьківщини і шпигунстві”. Били так, що місця живого на тілі не було. Підсували на підпис якісь папери і казали добровільно в усьому зізнатися. Допитували вночі. Один чоловік не витримав тортур і викинувся зі сходів, коли його вели на черговий допит. Після того скрізь уздовж сходів встановили металеві сітки аж до стелі.
Прийшовши до тями, вертався думками на рідну Холмщину. Як там батьки, брати і сестра? Чи живі? Пригадав, як шістнадцятирічним річним хлопцем зліпив палянички зі смоли, закрив ними очі й ходив подвір’ям – хотів дізнатись, як дають собі раду незрячі. Вдарився головою об ріг стодоли, аж свічки в очах поставали. Здавалося, що відтоді минула ціла вічність.
ІІ.
Рідні Семена запідозрили лихе після одного випадку.
– Цьотко, я щойно дещо бачила, – пошепки промовила сусідська дівчина Ярина.
– Що сталося? – занепокоїлася Семенова дружина.
– Верталася з міста додому, ходила-м до магазину. Дорогою здибала отого “квартиранта”, котрий оселився в баби Явдохи.
– То й що з того?
– Він стояв ще з одним, а на ньому був вуйків плащ, той, що ви купили йому торік.
– Звідки ти взяла, що плащ той самий?
– Виділа латку на рукаві, яку ви пришили. Плащ точно той самий.
– Ой, лишенько, невже на кордоні щось сталося? Казали люди, що там кількох забили. Може, Семен був серед них? Та ні, не може бути, відчуваю, що він живий.
Минали місяці... Від Семена не було жодної звістки. Містечком прокотилася наступна хвиля арештів. Хапали всіх, хто мав бодай якийсь стосунок до “Просвіти”, “Сокола”, “Рідної школи” чи належав до котроїсь із українських політичних партій та організацій. Брали адвокатів, вчителів, лікарів, простих людей. Заарештували батьків одинадцятирічного сусідського хлопчика Василька. Люди попередили малого, щоб додому не йшов. Він утік до лісу і три дні просидів на дереві. Потім переховувався в сусідньому селі у маминих родичів.
– Діти, мерщій ходіть сюди! – Беріть оці знимки і кидайте до п’єца, хутко.
– Всі?
– Всі до одної.
– Але тут татуньо і ви, і ми є також! Вони такі файні!
– Паліть усе, вам кажу. Щоб, не дай, Боже, чогось не знайшли, бо всі підемо до Сибіру!
Семениха боялася, щоб не прийшли совіти і не заарештували її разом із донечками. Залишила лише чоловікову скрипку, котру він привіз зі Львова. Згодом, голодного тисяча дев’ятсот сорок шостого року, і її довелося продати. Виміняла на крупу та хліб. Не було чим годувати дітей.
ІІІ.
Спекотного літа тисяча дев’ятсот дев’яносто четвертого року на міському цвинтарі відкривали пам’ятник на могилі репресованих. Зібралася сила-силенна людей, серед котрих були родичі замордованих енкаведистами.
– Надю! Здається, я твого тата знайшла! – на порозі Надійчиного помешкання стояла захекана подруга.
– Де б то ти його знайшла? Мама сорок років шукала…
Надійчине серце боляче стиснулося. Вже двадцять років, як поховала маму. Вона так і не дочекалася чоловіка. Люди казали, що він, начебто, виїхав до Америки. Але мама не вірила: “Якби був живий, то навіть з Америки дався би чути”.
– Я щойно з цвинтаря. Правили панахиду на могилі репресованих. Старші люди показали місце. Там поставили хрест, а довкола встановили плити з прізвищами замордованих енкаведиствами в сорок першому році. Обійшла всі. Читаю, аж раптом бачу: “Семен Лопока, тисяча вісімсот дев’яносто шостого року народження”.
– Ходімо хутчій, покажеш! Та ні, не може бути!
Приїхали на цвинтар. Надія обіймала і цілувала холодний граніт…Батькове прізвище було серед шести сотень жертв НКВС . Жахливі обставини його смерті стали відомі за кілька місяців. Як виявилося, батька розстріляли в червні сорок першого року. Німецька армія швидко сунула на Схід. Енкаведисти не мали ані часу, ані можливості розбиратися з в’язнями. Одних ще напередодні планували “пустити в розхід”, на інших були готові документи в сибірські табори. Не вийшло. Отож НКВС обрав найшвидший спосіб “розв’язати проблему” – вбили без суду і слідства всіх. Увійшовши до міста, німці отримали “добрий матеріал” для антибільшовицької агітації. Коли замордованих винесли з в’язниці – нацисти все фіксували на фото-кіноплівку.
– Надю, ходи вже додому, смеркається.
– Ще трошки, вже йдемо. Бідний мій таточку! Якби мама знала.
– Ходімо, ще прийдеш сюди. Добре, що знайшовся. Хоч так. Свічечка нехай горить.
Такий теплий видався цього року вересень! Вітер гойдає верхівки ясенів на цвинтарі… Біля могили жертв НКВС вперше зародила калина. Тиша. Лише зрідка її порушує співом птаство. Наймолодшим з похованих тут було сімнадцять. Лише сімнадцять. Ще діти…
Спіть, хлопці, спіть,
Спіть, хлопці, спіть.
Про долю-волю тихо сніть,
Про долю-волю Вітчизни, –
Чи можуть бути кращі сни?