Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.14
21:40
Життя минає, та ніколи
мене ніде не омине
моє оточення земне –
гаї, луги, поля і доли.
І поки люди є навколо,
а в небі сонечко ясне,
природа слухає мене,
мене ніде не омине
моє оточення земне –
гаї, луги, поля і доли.
І поки люди є навколо,
а в небі сонечко ясне,
природа слухає мене,
2026.03.14
21:36
Минають ночі, і за днями дні,
і сонечко до літа покотило,
і мало що напам’ять залишило
до осені останньої мені.
А далі, як буває уві сні –
багряні увижаються вітрила.
Ассоль чекає! Напинаю крила
і сонечко до літа покотило,
і мало що напам’ять залишило
до осені останньої мені.
А далі, як буває уві сні –
багряні увижаються вітрила.
Ассоль чекає! Напинаю крила
2026.03.14
16:16
Це просто сон. Не менше і не більше.
Невиліковний надважкий склероз.
Тобі ганебна смерть, якщо ти інший!
Народжуються з порожнечі вірші -
Чи захист від світанку, чи наркоз.
Здаля усі - біленькі та пухнасті,
Колючому шепочуть: "Не кричи..."
Невиліковний надважкий склероз.
Тобі ганебна смерть, якщо ти інший!
Народжуються з порожнечі вірші -
Чи захист від світанку, чи наркоз.
Здаля усі - біленькі та пухнасті,
Колючому шепочуть: "Не кричи..."
2026.03.14
13:57
Співала самотність про зграйну дружбу.
Співала, аж серце злітало з словами
І в звуках тремтіло.
Здіймалося вище і вище.
Як жайворон, висло
Та й впало, мов грудка...
Нараз обірвалася пісня.
На серце людина поклала руку.
2026.03.14
13:32
Мавпочка Зіна — улюблениця і талісман підрозділу бойових медиків. Вона обожнює борщ і чай із молоком «по-англійськи».
Її господар — 50-річний колишній вчитель історії, який завів Зіну після того, як втратив на війні родину та дім. Мавпочка стала його від
Її господар — 50-річний колишній вчитель історії, який завів Зіну після того, як втратив на війні родину та дім. Мавпочка стала його від
2026.03.14
11:31
Так можна геть усе проспати:
І суд Страшний, й зорю Полин,
Доживши в камері до страти,
Яку здійснить нестримний плин.
Так можна геть усе проспати,
Проживши в сні нове життя
І продираючись крізь ґрати,
І суд Страшний, й зорю Полин,
Доживши в камері до страти,
Яку здійснить нестримний плин.
Так можна геть усе проспати,
Проживши в сні нове життя
І продираючись крізь ґрати,
2026.03.14
02:38
Не розказуй мені про любов,
Лиш кохай мене палко, без тями!
Ти повернешся ще в мій альков,
І торкнешся волосся вустами!
.
Ніжноковзанням віллєш снаги,
Біострумів сяйнуть блискавиці,
Вдарить спалах миттєвий жаги,
Лиш кохай мене палко, без тями!
Ти повернешся ще в мій альков,
І торкнешся волосся вустами!
.
Ніжноковзанням віллєш снаги,
Біострумів сяйнуть блискавиці,
Вдарить спалах миттєвий жаги,
2026.03.14
00:59
Олександр Жаров (1904—1984)
Сяйте багаттями, синії ночі!
Ми – піонери, діти робочих.
В радісну еру
мчим стрімголов,
клич піонера –
«Завжди будь готов!»
Сяйте багаттями, синії ночі!
Ми – піонери, діти робочих.
В радісну еру
мчим стрімголов,
клич піонера –
«Завжди будь готов!»
2026.03.13
22:31
Професор дрімав
під час
засідання кафедри
але всередині нього
вирувала запекла дискусія
між виноградною силою Кавказу
та галицькою стриманістю
та чача була не просто рідиною
під час
засідання кафедри
але всередині нього
вирувала запекла дискусія
між виноградною силою Кавказу
та галицькою стриманістю
та чача була не просто рідиною
2026.03.13
21:53
Гуаш весни чарує спраглі очі,
Мов перший дотик лагідних долонь.
В твоїй душі займається вогонь.
Прибравши холод, йде тепло уроче.
Блакить небес, прозора та пророча
Впадає в плеса синіх ручаїв.
Проміння, наче золотий курсив
Мов перший дотик лагідних долонь.
В твоїй душі займається вогонь.
Прибравши холод, йде тепло уроче.
Блакить небес, прозора та пророча
Впадає в плеса синіх ручаїв.
Проміння, наче золотий курсив
2026.03.13
20:00
І
Немає з ким у спокої дожити
свої три літа на своїй землі...
ну як вас уму-розуму навчити,
помітні українські москалі
і не помітні інде посполиті?
Уперся рогом за своє корито
чужий по духу рід мій у селі.
Немає з ким у спокої дожити
свої три літа на своїй землі...
ну як вас уму-розуму навчити,
помітні українські москалі
і не помітні інде посполиті?
Уперся рогом за своє корито
чужий по духу рід мій у селі.
2026.03.13
19:57
За Росією, навіки втраченою,
Бо нова –тюрма ще гірша.
Рахманінов плаче в зарубіжжі,
На розраду слів уже нема.
Бо ж не тільки слово, а й музику
Душать в обіймах невігласи…
Бо Росія голодна й загнуздана,
І до смаку їй оди й оглушливі марші.
Бо нова –тюрма ще гірша.
Рахманінов плаче в зарубіжжі,
На розраду слів уже нема.
Бо ж не тільки слово, а й музику
Душать в обіймах невігласи…
Бо Росія голодна й загнуздана,
І до смаку їй оди й оглушливі марші.
2026.03.13
19:40
Хто ти, жінко? Яка ти, квітко?
Солод серця гірким полином...
Ой яка ж бо летка, лелітко...
Гай хіба ж то твоя провина,
що вродилась у мамки слічна,
крихту гойна? Усе полова...
Вроди - капка, та й та не вічна,
Солод серця гірким полином...
Ой яка ж бо летка, лелітко...
Гай хіба ж то твоя провина,
що вродилась у мамки слічна,
крихту гойна? Усе полова...
Вроди - капка, та й та не вічна,
2026.03.13
19:39
Поворожу на чистих сторінках
сліпучо білих - білим і на біло...
Зіллю свій жаль і все, що наболіло -
хай чистість та вбере і біль, і страх...
На білім болю пам'ять настою,
зіп'ю лиш раз і виллю, щоб забути...
Так розірву прокляття чорні пута,
сліпучо білих - білим і на біло...
Зіллю свій жаль і все, що наболіло -
хай чистість та вбере і біль, і страх...
На білім болю пам'ять настою,
зіп'ю лиш раз і виллю, щоб забути...
Так розірву прокляття чорні пута,
2026.03.13
11:42
Не віриться, що перше серпня
До нас навшпиньках підійшло,
Встромивши вістря прямо в серце,
Нахмуривши сумне чоло.
Воно прийшло, як піхотинець
Крізь огорожі та рови.
Воно пропхалось попідтинню
До нас навшпиньках підійшло,
Встромивши вістря прямо в серце,
Нахмуривши сумне чоло.
Воно прийшло, як піхотинець
Крізь огорожі та рови.
Воно пропхалось попідтинню
2026.03.13
11:36
Щоденно поїзди гудками плакали,
Коли везли вигнанців по землі,
Котра пахтіла кров'ю вурдалакові,
Що жадібно від галасу хмелів.
Хватав жінок, дітей, і люто бавився,
Незнаний звір залісенських боліт,
Гонимий і жадобою і заздрістю
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Коли везли вигнанців по землі,
Котра пахтіла кров'ю вурдалакові,
Що жадібно від галасу хмелів.
Хватав жінок, дітей, і люто бавився,
Незнаний звір залісенських боліт,
Гонимий і жадобою і заздрістю
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тимофій Західняк (1956) /
Проза
ІВАСЕВЕ ДИТИНСТВО
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ІВАСЕВЕ ДИТИНСТВО
ІВАСЕВЕ ДИТИНСТВО
I.
– Івасю, де ти запропастився? Ходи на подвір’я! – гукає мама з ґанку до п’ятирічного сина.
Але хіба можна в таку пору всидіти на подвір’ї? Літнє сонце таке лагідне. Порохи на дорозі такі м’якенькі, так приємно лоскочуть п’яти теплом. А як гарно в них бавитися. Де там траві чи піску до них!
– На тобі хліба зі смальцем!
Івась мерщій біжить до хати. Хліб зі смальцем – то смакота. А ще трішки солі і зеленої цибульки. Тутешні дітлахи мають звичку, вийшовши на вулицю з куснем хліба, помащеним чим Бог послав, гордо виставляти його напоказ і примовляти до гурту однолітків: «А що я маю! А що я маю!».
– Івасю, ти знову порохів наївся? Поглянь, який писок брудний! Щоб я більше не бачила тебе на дорозі!
Але спробуй стриматися від отої порохнявої спокуси.
А який чудовий дощ був учора! Наче хтось підігрітої води з неба вилив! Так би й ходив під ним, дарма, що сорочка і штанці промокли наскрізь. Після такого дощу можна сміло рушати на окописько – зарослі травою пагорб і долину край села на місці колишнього єврейського цвинтаря, знищеного німцями під час війни. Дощівка заповнює ямки, утворюючи озерця. Вода в них стоїть ще кілька днів після дощу. Можна купатися, пускати кораблики з горіхової шкаралупи.
– На хліб, сядь собі на гойданку, – мама витирає Івасеві замурзаний писок.
Гойданка давня, її ще дідусь змайстрував. Малий ніколи не бачив його. Знає про нього лише з оповідей мами і бабусі.
Він дуже любить гойдатись і при цьому щось наспівувати. Повторює все, що почує з отого чорного пуделка на стіні, яке мама називає “радіо”. Те “радіо” часом буває дуже страшне. Щодня о шостій ранку і вночі о дванадцятій воно “бамкає”, а потім голосно грає мелодію, яку мама називає “гімн”. Якось Івась узяв віника і почав щосили гамселити ним по тому “радіо”, аби воно перестало грати жахливу музику, що була страшніша за “колядників”, які на Святий вечір прийшли під вікна їхньої хати. Але ж він налякався тоді “кожуха” і “звізди”!
II.
– Івасю, ти будеш доктором, як виростеш? – питає малого бабця Маґда. Вони йдуть за “льодами”. Так бабця називає оту зимну смакоту з родзинками з великого залізного баняка.
–Дам тобі рубля, але скажи, що будеш доктором.
– Буду, бабцю. І буду вас лікувати.
– Файний хлопчик. Бабця така слаба. Зара ті куплю “льодів” і “бамбонів”.
“Бамбонами” бабця називає круглі, посипані цукром цукерки, які можна довго смоктати. “Півники” на патичку теж добрі.
– Зайдемо ще до церкви, – каже бабця. – Мушу подивитися, чи є свічки.
Черга за “льодами” нині не дуже велика. Цьотка в білому халаті набирає «льоди» ложкою з залізного баняка і накладає їх у хрусткі вафельні горнятка. Івась не може дочекатися, коли вона набере “льодів” і дасть йому зі словами: “На, тримай, малий”.
У церкві панує тиша і напівтемрява. Стеля височенна, з величезною “лямпою” на довгому дроті. Івась здивовано оглядає її: “Як вони причепили нагорі той дріт?” Зі стін на малого дивляться обличчя дядьків у довгих плащах із золотими кулками над головою. Бабця називає їх “святими”. Тут так багато цікавого. Дуже кортить подивитися, що за отими дверима посередині, які весь час закриті. Бабця зве їх «царськими воротами» і каже, що їх тільки “панотець” відчиняє. А хто такий той “панотець”?
ІІІ.
Ще одна Івасьова бабця живе в сусідньому селі. В неї є корова – руда з великими, але добрими очима. Часом вона так махає хвостом, що не підходь! Бабця каже, що вона мух відганяє. Мухи її “тнуть”, не даючи спокою.
Навесні дідо вичісує корову щіткою і робить для Івася “м’яч”. Той м’яч дуже файний. Ним ніколи не пошкодиш собі ногу. Щоправда, він трохи замалий, але ніхто з хлопців на вулиці не має такого.
В другої бабці теж цікаво. Мама інколи залишає тут Івася на кілька днів. Друга бабця має на кухні п’єц із круглими залізними кулками посередині. Коли вона робить пироги, то викачує з тіста паляниці й кладе їх на ті залізні кулка. Щойно Івась прокинеться – вона кидає йому на перину смачну, теплу паляницю і всміхається. Залізні кулка з п’єца друга бабця використовує також для лікування. Якось Івась заслаб. Його почав нестерпно боліти живіт. Бабця дала соку з чорниць – не помогло.
– Може, ти забагато яблук наївся або черешень?
– Бабцю, дуже коле в животі!
– Положися до ліжка.
Згодом виявилася причина Івасевої “хвороби”. Довкола хати стояв у в’язанках мак. От Івась і поласував ним нівроку собі на клопіт.
– Потримай це, – каже бабця, загортаючи в рушник гаряче залізне кулко з п’єца, і кладе внукові на живіт. Тепло від кулка розходиться усім тілом. За годину стало легше.
IV.
Ще Івась любить слухати, як вуйко Ромко грає на гармошці. Він привіз її з “армії”. Що то за “армія” і де вона? Гармошка має два ряди більших ґудзиків з одного боку і два менших з іншого. Коли вуйка нема вдома, Івась підходить до гармошки і гладить ґудзики рукою: “Колись я також навчуся грати на тій гармошці”. Як вуйко прийшов з “армії” додому – а його не було довго, – накрили стіл. Івась сидів за столом коло вуйка. Дядьки і цьотки щось пили з малих келішків, кривились і казали, що “моцна”. Івась часом виходив із-за столу і йшов до кухні дивитися, як мама з бабцею пораються біля страв. Побачивши келішок, напився того, що там було. Стало дуже зле. Нудило. Всю ніч мама сиділа коло нього. Скуштував отої “моцної”, думав, що то вода.
– Ви підете нині на рибу? – запитує Івась вуйка.
– Так.
– А мені можна з вами?
– Там болото, ти ще замалий.
– А ви щупака злапаєте?
– Щупака ні, хіба в’юнів.
По обіді вуйко приносить рибу і викладає її до великої миски. Вона в болоті й дуже звивається. Івась обережно торкається її пальцем – “Не кусає!”.
Якось Івась спланував “секретну операцію”. Город коло їхньої хати закінчується невеликим, зарослим травою схилом. Колись надибав на стриху велику чорну парасолю – добру і міцну. Задум Івася був такий: спробувати скочити з парасолею зі схилу. Ходив з вуйком до кіна і бачив, як люди з величезними білими парасолями скакали з літака. Розігнався на городі і шуганув додолу. Парасоля зачепилася за кущі. Після “приземлення” мав кілька синців. Свідком його героїчного стрибка був сусідський хлопчина Петрусь.
– Івасю, ходи вже додому, час митися і спати, – гукає мама.
Смеркається. У траві стрекочуть стрибунці. Часом, майже над головою, пролітають летючі миші. Хлопці казали, що вони можуть зачепитися за волосся і тоді біда. Треба мерщій сховатися до хати.
Мама нагріла на керогазі миску води. Поставила Івася в миску і обмила від порохів, що пристали до нього за цілий день. Потім витерла насухо, загорнула в рушник і понесла до ліжка.
– Зараз дам тобі кислого молока.
Івась, уже в ліжку, випиває горнятко молока з домашнім хлібом.
– Мамо, а правда, що в тих кущах за городом живуть вупирі?
– Та хто тобі таке сказав?
– Петрусь.
– Неправда, ніяких вупирів там нема. Заплющуй очі і спи. Маю ще випрати дещо.
Зігрівшись під периною, Івась поринає у спомини та мрії. Довгий літній день добіг кінця. Тільки в дитинстві дні бувають такі довгі, насичені подіями, сповнені неймовірних пригод, емоцій та відкриттів. Крізь шибку пробивається місячне сяйво. Голосно тріскотять цвіркуни. І як вони це роблять?
I.
– Івасю, де ти запропастився? Ходи на подвір’я! – гукає мама з ґанку до п’ятирічного сина.
Але хіба можна в таку пору всидіти на подвір’ї? Літнє сонце таке лагідне. Порохи на дорозі такі м’якенькі, так приємно лоскочуть п’яти теплом. А як гарно в них бавитися. Де там траві чи піску до них!
– На тобі хліба зі смальцем!
Івась мерщій біжить до хати. Хліб зі смальцем – то смакота. А ще трішки солі і зеленої цибульки. Тутешні дітлахи мають звичку, вийшовши на вулицю з куснем хліба, помащеним чим Бог послав, гордо виставляти його напоказ і примовляти до гурту однолітків: «А що я маю! А що я маю!».
– Івасю, ти знову порохів наївся? Поглянь, який писок брудний! Щоб я більше не бачила тебе на дорозі!
Але спробуй стриматися від отої порохнявої спокуси.
А який чудовий дощ був учора! Наче хтось підігрітої води з неба вилив! Так би й ходив під ним, дарма, що сорочка і штанці промокли наскрізь. Після такого дощу можна сміло рушати на окописько – зарослі травою пагорб і долину край села на місці колишнього єврейського цвинтаря, знищеного німцями під час війни. Дощівка заповнює ямки, утворюючи озерця. Вода в них стоїть ще кілька днів після дощу. Можна купатися, пускати кораблики з горіхової шкаралупи.
– На хліб, сядь собі на гойданку, – мама витирає Івасеві замурзаний писок.
Гойданка давня, її ще дідусь змайстрував. Малий ніколи не бачив його. Знає про нього лише з оповідей мами і бабусі.
Він дуже любить гойдатись і при цьому щось наспівувати. Повторює все, що почує з отого чорного пуделка на стіні, яке мама називає “радіо”. Те “радіо” часом буває дуже страшне. Щодня о шостій ранку і вночі о дванадцятій воно “бамкає”, а потім голосно грає мелодію, яку мама називає “гімн”. Якось Івась узяв віника і почав щосили гамселити ним по тому “радіо”, аби воно перестало грати жахливу музику, що була страшніша за “колядників”, які на Святий вечір прийшли під вікна їхньої хати. Але ж він налякався тоді “кожуха” і “звізди”!
II.
– Івасю, ти будеш доктором, як виростеш? – питає малого бабця Маґда. Вони йдуть за “льодами”. Так бабця називає оту зимну смакоту з родзинками з великого залізного баняка.
–Дам тобі рубля, але скажи, що будеш доктором.
– Буду, бабцю. І буду вас лікувати.
– Файний хлопчик. Бабця така слаба. Зара ті куплю “льодів” і “бамбонів”.
“Бамбонами” бабця називає круглі, посипані цукром цукерки, які можна довго смоктати. “Півники” на патичку теж добрі.
– Зайдемо ще до церкви, – каже бабця. – Мушу подивитися, чи є свічки.
Черга за “льодами” нині не дуже велика. Цьотка в білому халаті набирає «льоди» ложкою з залізного баняка і накладає їх у хрусткі вафельні горнятка. Івась не може дочекатися, коли вона набере “льодів” і дасть йому зі словами: “На, тримай, малий”.
У церкві панує тиша і напівтемрява. Стеля височенна, з величезною “лямпою” на довгому дроті. Івась здивовано оглядає її: “Як вони причепили нагорі той дріт?” Зі стін на малого дивляться обличчя дядьків у довгих плащах із золотими кулками над головою. Бабця називає їх “святими”. Тут так багато цікавого. Дуже кортить подивитися, що за отими дверима посередині, які весь час закриті. Бабця зве їх «царськими воротами» і каже, що їх тільки “панотець” відчиняє. А хто такий той “панотець”?
ІІІ.
Ще одна Івасьова бабця живе в сусідньому селі. В неї є корова – руда з великими, але добрими очима. Часом вона так махає хвостом, що не підходь! Бабця каже, що вона мух відганяє. Мухи її “тнуть”, не даючи спокою.
Навесні дідо вичісує корову щіткою і робить для Івася “м’яч”. Той м’яч дуже файний. Ним ніколи не пошкодиш собі ногу. Щоправда, він трохи замалий, але ніхто з хлопців на вулиці не має такого.
В другої бабці теж цікаво. Мама інколи залишає тут Івася на кілька днів. Друга бабця має на кухні п’єц із круглими залізними кулками посередині. Коли вона робить пироги, то викачує з тіста паляниці й кладе їх на ті залізні кулка. Щойно Івась прокинеться – вона кидає йому на перину смачну, теплу паляницю і всміхається. Залізні кулка з п’єца друга бабця використовує також для лікування. Якось Івась заслаб. Його почав нестерпно боліти живіт. Бабця дала соку з чорниць – не помогло.
– Може, ти забагато яблук наївся або черешень?
– Бабцю, дуже коле в животі!
– Положися до ліжка.
Згодом виявилася причина Івасевої “хвороби”. Довкола хати стояв у в’язанках мак. От Івась і поласував ним нівроку собі на клопіт.
– Потримай це, – каже бабця, загортаючи в рушник гаряче залізне кулко з п’єца, і кладе внукові на живіт. Тепло від кулка розходиться усім тілом. За годину стало легше.
IV.
Ще Івась любить слухати, як вуйко Ромко грає на гармошці. Він привіз її з “армії”. Що то за “армія” і де вона? Гармошка має два ряди більших ґудзиків з одного боку і два менших з іншого. Коли вуйка нема вдома, Івась підходить до гармошки і гладить ґудзики рукою: “Колись я також навчуся грати на тій гармошці”. Як вуйко прийшов з “армії” додому – а його не було довго, – накрили стіл. Івась сидів за столом коло вуйка. Дядьки і цьотки щось пили з малих келішків, кривились і казали, що “моцна”. Івась часом виходив із-за столу і йшов до кухні дивитися, як мама з бабцею пораються біля страв. Побачивши келішок, напився того, що там було. Стало дуже зле. Нудило. Всю ніч мама сиділа коло нього. Скуштував отої “моцної”, думав, що то вода.
– Ви підете нині на рибу? – запитує Івась вуйка.
– Так.
– А мені можна з вами?
– Там болото, ти ще замалий.
– А ви щупака злапаєте?
– Щупака ні, хіба в’юнів.
По обіді вуйко приносить рибу і викладає її до великої миски. Вона в болоті й дуже звивається. Івась обережно торкається її пальцем – “Не кусає!”.
Якось Івась спланував “секретну операцію”. Город коло їхньої хати закінчується невеликим, зарослим травою схилом. Колись надибав на стриху велику чорну парасолю – добру і міцну. Задум Івася був такий: спробувати скочити з парасолею зі схилу. Ходив з вуйком до кіна і бачив, як люди з величезними білими парасолями скакали з літака. Розігнався на городі і шуганув додолу. Парасоля зачепилася за кущі. Після “приземлення” мав кілька синців. Свідком його героїчного стрибка був сусідський хлопчина Петрусь.
– Івасю, ходи вже додому, час митися і спати, – гукає мама.
Смеркається. У траві стрекочуть стрибунці. Часом, майже над головою, пролітають летючі миші. Хлопці казали, що вони можуть зачепитися за волосся і тоді біда. Треба мерщій сховатися до хати.
Мама нагріла на керогазі миску води. Поставила Івася в миску і обмила від порохів, що пристали до нього за цілий день. Потім витерла насухо, загорнула в рушник і понесла до ліжка.
– Зараз дам тобі кислого молока.
Івась, уже в ліжку, випиває горнятко молока з домашнім хлібом.
– Мамо, а правда, що в тих кущах за городом живуть вупирі?
– Та хто тобі таке сказав?
– Петрусь.
– Неправда, ніяких вупирів там нема. Заплющуй очі і спи. Маю ще випрати дещо.
Зігрівшись під периною, Івась поринає у спомини та мрії. Довгий літній день добіг кінця. Тільки в дитинстві дні бувають такі довгі, насичені подіями, сповнені неймовірних пригод, емоцій та відкриттів. Крізь шибку пробивається місячне сяйво. Голосно тріскотять цвіркуни. І як вони це роблять?
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
