САМІТНИК ІЗ ХУТОРА
І.
Червень. Приїхав у відрядження до містечка Н. Приватна фірма придбала кілька верстатів з програмним управлінням. Звернулися до нас по допомогу. Нині добрих направників таких верстатів – катма. У голодні дев’яності подалися на базар або на заробітки. Від біди – не від добра. Відтоді мало хто повернувся до роботи за фахом – стали непотрібні. Набирала обертів сфера послуг: купив, продав, обміняв. Сьогодні знову потребують фахівців. Без них ніяк не обійтися. Продукцію таки треба виготовляти.
Минулого місяця навідався до знайомого. У нього, так би мовити, “своя справа”. Колись придбав за безцінь деяке обладнання. Виготовляє запчастини для “приватного сектору”. Отож, потрібен був інженер у цеху. Звернувся до місцевого політехнічного університету. Ті порадили випускника “з червоним дипломом”. Запросив його до себе, дав завдання – виготовити кілька технічних креслень. Хлопець не знав, з якого боку братися до справи. Врешті-решт, знайомий на цю роботу таки загітував свого фрезерувальника, спровадивши його добровільно-примусово на навчання до вишу.
Будь яка справа потребує досвіду, вмілих рук і мудрої голови. Он у сусідньому селі нещодавно впало півцеркви. Її викінчили лишень два роки тому. Люди гадали, що то якісь терористи-безбожники зробили збитки. Виявилося – прорахувалися будівельники. Дякувати Богові, що це сталося вночі, а не під час Служби Божої! Хто нині перевіряє, чи дотримано, як слід, усіх будівельних вимог? Шахраям йдеться лише про гроші. Якби ж будівництвом займалися справжні фахівці – клопоту було б значно менше. Але їх треба виховувати, вкласти в освіту та вишкіл кошти. Десь читав, як в одній західній компаній шукали фахівця зі спорудження мостів. Зупинились на одному з кандидатів. Дали купу креслень і попросили підготувати аналіз конструкції та зауваження. Приходить через місяць, розвішує креслення і доповідає про висновки:
– Ось тут у конструкції слабке місце, може не витримати навантажень.
Йому у відповідь:
– Ну що ж, беремо вас на роботу – саме з цієї причини міст зруйнувався десять літ тому.
ІІ.
Під кінець дня дається взнаки втома. Довелося добряче упріти коло того верстата. Але справу зроблено. Ще кілька разів потренувати хлопця, і він сам даватиме собі раду. Шкода, що не встиг, як слід, оглянути містечка. Тут такі краєвиди! На високому пагорбі видніються руїни середньовічного замку. Довкола – море, ні – океан зелені. Розташоване в долині, зусібіч оточене пагорбами, вкритими кущами і деревами, місто приваблює чимось таємничим і загадковим. П’янкий запах розцвілих акацій вдаряє у ніздрі. Їх тут сила-силенна, а також уздовж дороги в лісосмузі. Знаєте, який смачний мед із квітів акації?
До автостанції кілька кілометрів. Хоч би встигнути на останній автобус, позаяк доведеться куняти до ранку на вокзальному стільці. Дякувати Богові – встиг. Купую квиток, і за мить уже в автобусі. Автобус – допотопний “ЛАЗ” із пошарпаними сидіннями. Але то пусте, тільки б якось дістатися додому. Їхатимемо майже чотири години – можна й подрімати. Щастя, що людей небагато. Вмощуюся на одному із сидінь і заплющую очі.
– “Зайців” нема? – гукає водій, гримнувши дверима. – Поїхали! – вимикає світло в салоні і рушає.

ІІІ.
Намагаюся заснути. Подумки вже вдома, смакую гарячий чай. Завжди готую його сам – запашний, з трав. На денце чайничка кладу кілька висушених і подрібнених плодів шипшини. Додаю трохи меліси і м’яти, рум’янку, гілочок малини. Заливаю окропом. Вода, звісно, джерельна. Настоюється десять-п’ятнадцять хвилин. Божественний напій! Неймовірний аромат наповнює кожний закуток у квартирі.
– Перепрошую, біля вас можна сісти? – ніяковіючи, звертається до мене похилого віку чоловік.
– Прошу, – відповідаю спросоння і, натягнувши кашкет на очі, дрімаю далі. Хоч би він не на-бридав мені балачками. Старші люди це люблять. А мені зараз не до балакання.
Щастя, що дорога добра. Вибоїни, які “повилізали” після зими, залатали. Можна спати. Під час зупинок двері «ЛАЗа» противно скреготять і будять. Хіба заснеш? Розплющую очі й дивлюся крізь вікно на дорогу. Небо рясно всіяне зорями. Цікаво, чи вже позаду половина дороги?
– Куди їдете? – запитує незнайомець, доброзичливо всміхаючись.
– Додому.
– Що, приїздили в гості?
– Ні, по роботі.
Тим часом думаю: “Куди оті старі люди на ніч їдуть? Сиділи б собі вдома і відпочивали”.
– Вибачайте, що розбудив. Мені треба дістатися до обласної лікарні, та не знаю, де вона.
– Нащо вам лікарня посеред ночі? – запитую.
– Їду до малого.
“То, певно, його онук, – думаю. – Якийсь дивний цей дід. І чого він раз у раз усміхається?”
– А що з малим?
– Щось із “серединою”, вдень “швидка” забрала до лікарні.
– Може, обійдеться? – кажу дідові.
– Та дав би Бог. Нинішні діти здоровля не мають. Часом якесь мале слабше від старого. Не раз в автобусі старе дає місце малому, люди гадають – мале невиховане, а воно слабе.
– А ви самі звідки? – запитую.
– З хутора коло Калинівки.
– Автобус зупиниться неподалік лікарні, покажу, куди йти. Там кілька хвилин пішки.
– Красно дякую.
– У вас, певно, велика сім’я?
– Тілько я і… малий.
– А де батьки малого?
– В Калинівці, а він навідується до мене мало не щодня. Любить коней, кобила якраз родила лоша. Ще тримаю крілів, маю файні яблука.
– А жінка ваша де?
– Нема. Бог не дав. Хтів колись оженитись, але дівка собі іншого кав¬áлєра сподобала.
– То малий не ваш онук? – допитуюсь.
– Нє, він просто до мене приходить бавитися.
– То чого ж ви на ніч їдете до лікарні? Могли б завтра вранці поїхати.
– Та во, хочу йому яблучок завезти, медку.
– Може статися, що вас у такий час до малого вже не пустять. Де тоді подінетеся?
– Та вже десь там перебуду. Скілько мені треба – якийсь стілець, та й досить.

IV.
Видніються вогні мого міста. Ми вже на об’їзній дорозі. Невдовзі роздоріжжя, а там рукою подати до лікарні.
– Зараз буде зупинка, – кажу дідові. – Підете праворуч. За триста метрів побачите головний вхід лікарні. Увійдете до приймального відділення, воно працює цілу добу. Назвете прізвище малого, і вам скажуть, в якому він відділенні. Але не впевнений, що вас туди вже пустять.
– Так, так… дякую. Я, правда, не знаю фамілії малого. Знаю, що називається Петрусь, але він мені як рідний.
«Отакої!» – думаю.
Чоловік посміхається, і я вперше зауважую в його усмішці відтінок ледь помітного смутку. «ЛАЗ» зупиняється. Ми прощаємось. Ще кілька кварталів, і я на місці. Ось і моя зупинка. Десята вечора… Після кількох годин в автобусі від прохолодного нічного повітря сонливість умить вивітрюється. Напевно, дітлахи вже сплять. У мене їх двоє – дівчинка і хлопчик. Завтра пригощу їх смачненькою полуницею з містечка Н. Там значно тепліше і полуниця завжди дозріває швидше. Додамо до неї сметанки, цукру – смакота!
Простуючи до своєї багатоповерхівки, думаю про незнайомця з автобуса. І куди він на ніч подався? Де буде ночувати? Що змусило його під вечір іти пішки кілька кілометрів від хутора до Калинівки, а потім їхати за сто п’ятдесят кілометрів до шпиталю? Аж раптом все збагнув… Для того старого самітника хлопчина був єдиною зачіпкою в житті, рятівною ниткою, що пов’язувала його з цим світом. У нього ніколи не було ні родини, ні дітей, ні онуків. Він хотів їх мати, але Бог не дав. Життя добігало кінця. Хлопчина збудив у ньому приспані мрії та сподівання на родинне щастя, наповнив його життя змістом і надією. У ньому, може востаннє, прокинулася нерозтрачена любов до онуків, яких не мав і не матиме вже ніколи...