КІНОШНИК
Присвята Ю.К.К.
І.
– Малий! Відкрий об’єктив кінокамери! – «підколює» підлітка перехожий. Насправді він не просто перехожий, а фотограф місцевого фотоательє.
– Я тільки-но придивляюся, що зніматиму, – сором’язливо відповідає хлопчина, знітившись.
– Ну, бувай, кіношник.
Шкіряна сумка на довгому паску сягає Петрові майже до колін. У ній, окрім кінокамери, кілька касет з плівкою, експонометр. Важка нівроку, але Петро не нарікає. Нині видався погожий день – треба обійти “об’єкти” для знімання, вибрати ракурси. Знімати все підряд не вдасться – на це потрібно чимало плівки, а вона дорого коштує, як і хімічні реактиви, особливо німецькі… “Так, центральна вулиця, школа, ставок, старий костел. Гадаю, на це плівки вистачить”.
Дивака з кінокамерою – на той час доволі рідкісною річчю, – мешканці містечка бачили частенько. Зазвичай, вони посміхалися йому вслід – нехай малий бавиться. Мало хто здогадувався, що кіносправа була його заповітною мрією і він вже остаточно вирішив чому хоче присвятити своє життя. Торік, під час літніх канікул, зголосився на роботу на місцеву меблеву фабрику складувати шпон – хотів заробити грошей на аматорську кінокамеру. Працював два місяці. Отримав вісімдесят карбованців. Камера коштувала сто двадцять, решту випросив у батька.
У місцевій бібліотеці взяв кілька книжок для кіноаматорів початківців. Згодом у книгарні придбав ще одну – відкладав з грошей на шкільні обіди, які давала мама. Ото книжка! Там йшлося навіть про те, як самотужки знімати мультфільми. Пластилінові “герої” оживали! Воно, звісно ж, без звуку, але все одно неймовірно!
– Соломіє Миколаївно, дозвольте зайти? – хлопчина заглядає до шкільного фізкабінету. Лаборант – Соломія Миколаївна була, водночас, шкільним кіномеханіком, демонструвала учням науково-популярні фільми під час уроків фізики та хімії.
– Заходь, усі додому, а ти що?
– Та я, той… хочу вас дещо попросити.
– Проси.
– У вас там є… кінопроектор?
– Звісно, це ж фізкабінет, і ми щодня переглядаємо фільми.
– А ви не могли б мені показати, як він працює?
– Ти що, мрієш стати кіномеханіком?
– Кінооператором.
– Кінооператором? Так-так, цікаво. Ну і…
– Заробив трохи грошей і придбав кінокамеру, а проектора не маю.
– Приноси якось свої “шедеври”, після уроків подивимося, гаразд?
– Дякую! – Петрове серце мало не вискакує з грудей від щастя.
Дорогою додому, окрилений і схвильований, обмірковує сценарій свого фільму. “Добре, що завчасно придбав верстак для склеювання плівки. Треба виготовити клей за рецептом із журналу “Наука и жизнь”.
– Петрусю, ходи їсти! – гукає мама.
– Ще трохи.
– Вистигне все!
– Зараз! – Петрусь зачинився у коморі. Тут і так темно, а він ще накинув на себе ковдру. Аякже, треба, щоби не було жодної шпарини, через котру могло б потрапити світло – інакше плівку буде зіпсовано. А ще спробуй заклади її як слід у “бачок” для проявлення. Це тобі не жарти… Вставляєш п’ятнадцятиметрову плівку у пазик, а вона несподівано “зіскакує” на десятому метрі, й починай усе спочатку.
– То ти йдеш їсти чи ні?
– Вже йду!
“Нарешті, – полегшено зітхає Петрусь. – Заклав! Заллю плівку хімікатами і піду поїм. Так, скільки часу на проявлення?”
Через кілька годин одна з кімнат нагадує кіностудію. Оскільки сушильної камери нема, доводиться сушити плівку, розтягнувши її в хаті на мотузках. Кілька десятків метрів плівки утворили непролазні “хащі”. Залишилося згодом вирізати зіпсуте і склеїти все докупи. Невже невдовзі можна буде переглянути це на екрані? Ох і не терпиться ж подивитись!


ІІ.
– Соломіє Миколаївно, можна?
– А, “кінооператор”! Заходь. Приніс?
– Ага. Ось.
– Давай, спробуємо переглянути, що ти “змайстрував”. Ходімо до апаратної.
В апаратній є кінопроектор “Україна”, звуковий.
– Ось, дивися, спершу треба намотати плівку на цей барабан, потім початок плівки закладаємо сюди, робимо петлю, потім ще одну.
– Ого! У вас це виходить так вправно!
– За стільки років навчилася, можу навпомацки закладати. Ну що, почнемо?
– Почнемо. – Петрусь встромлює голову у невелике віконце поруч із кінопроектором, аби бачити те, що зараз з’явиться на екрані. Подумати тільки – його перший фільм! Рух плівки і звук працюючого кінопроектора зачаровують хлопця!
Кадри змінюються один за одним. Інколи дуже швидко, так що не встигаєш розгледіти обличчя. Часом мерехтить. А ось тут надто темно. Згодом – надто світло – вибрав не ту експозицію. Хлопцеві так хочеться, аби його п’ятихвилинний фільм тривав якомога довше. Але екран вже мерехтить білим…За якусь мить кінопроектор замовк.
– Ну що, вітаю, – каже Соломія Миколаївна. – Зауважень багато, але початок зроблено.
– Усе якось не так, як я думав.
– Нічого. Не сумуй. Врахуй недоліки. Коли знімаєш панораму – лічи до десяти, дванадцяти, камеру добре зафіксуй. При зйомці обличчя – утримуй камеру на місці якомога довше, щоб згодом на екрані можна було добре розгледіти обличчя. А проявляти плівку краще в спеціалізованих лабораторіях, а не вдома – в них там усе налагоджено. Можу дати адресу такої лабораторії у Шостці або в Києві.
– Гаразд, буду вдячний.
ІІІ.
За півроку Петро вже міг самостійно закладати плівку в шкільний кінопроектор. Траплялося, що Соломія Миколаївна просила показати учням той чи інший навчальний фільм, а сама готувала лабораторне приладдя до наступного уроку. Протягом двох років Петро задокументував на кіноплівку все, що тільки можна було: бабусь та дідусів, товаришів, сусідів, тата з мамою. “Інфікував” фільмуванням ще кількох своїх приятелів.
Закінчивши школу, вступив до інституту кінематографії. Працював на студіях документальних, науково-популярних та художніх фільмів. Став відомим кінооператором. Нині його часто запрошують до співпраці відомі режисери і продюсери. Має чимало чудових робіт. Втім, досі однією з кращих вважає чорно-білий фільм про свій останній шкільний дзвінок. Не тому, що він зроблений професійно, радше невміло. Але у ньому стільки унікальних, дорогих серцю кадрів – вчителів й однокласників, друзів, які пішли передчасно з життя. За сорок літ ці кадри стали історією. Петро “перевів” його у цифровий формат, підібрав музику, додав титри. Щоразу під час зустрічей з однокласниками вони переглядають його, повертаючись в ті далекі, незабутні часи.
– Петре, а пам’ятаєш, як тебе дражнили, коли ти з отою сумеґою ходив?
– Кіношником…Таке не забувається. Знаєте, друзі, яке це щастя – “спіймати мить” на кіно- чи фотоплівку? Вона промайнула – і нема. Погляд, усмішка, порух, захід сонця, краплина дощу на листку чи павутинні. Це наче фіксуєш вічність. Ви чули пісню Анатолія Матвійчука: “Зніми, фотограф, нас, допоки ми щасливі…”. Пригадайте давні світлини нашого міста. Мені не дає спокою думка про те, що жодної людини, зображеної на них, вже нема серед живих. Жодної! Люди просто йшли вулицею, а фотограф перетворив цю мить на “вічність”. А як інколи шкодуєш, що не прихопив фотокамери! Їдеш автомобілем, аж раптом неймовірний захід сонця – очей не відведеш, або вигулькне зненацька якийсь пейзаж. “Товаришуйте” з фотоапаратом! Не пошкодуєте! І ще – кожен справжній митець: фотограф чи художник, займаючись улюбленою справою, думає також про те, щоб красу, яку він побачив, відтворив, увіковічнив – побачили інші люди.