Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.03
05:54
Туман розвіявся, мов дим,
Поміж вербових віт
І плеск озерної води
Збудив півсонний світ.
Пахучих лілій аромат
Доносився, - просив
Вдихати зблизька благодать
Квітучої краси.
Поміж вербових віт
І плеск озерної води
Збудив півсонний світ.
Пахучих лілій аромат
Доносився, - просив
Вдихати зблизька благодать
Квітучої краси.
2026.04.02
19:59
Такі уже «трудяги» москалі,
Що ще таких по світу пошукати.
Хотілось би історію згадати.
Колись в однім москальському селі
(Це все тоді, ще за царя було)
Селяни лиш один прибуток мали –
Косили сіно та і продавали.
Нічого ж на городі не росло.
Що ще таких по світу пошукати.
Хотілось би історію згадати.
Колись в однім москальському селі
(Це все тоді, ще за царя було)
Селяни лиш один прибуток мали –
Косили сіно та і продавали.
Нічого ж на городі не росло.
2026.04.02
16:17
Коли квітень тільки почався і дні неочікувано стали холодними і дощавими мене запросив у свою самотню хижку старий хайдзін, що підписує свої прозорі хоку іменем Ейєн-но Котокутобіто () і вирощує в своєму саду ожину. Ми пили чай, заварюючи заміть традиційн
2026.04.02
13:27
Відтисками, схожими на зліпки,
Сходяться й розходяться сліди.
Тягнуться вони і вийшли звідки,
І які ознаки у ходи,
Де майбутні храми та осідки,
І про те, хто як веде й куди,
Знає тільки Він, Отець Верховний,
З вершниками гиблої біди.
Сходяться й розходяться сліди.
Тягнуться вони і вийшли звідки,
І які ознаки у ходи,
Де майбутні храми та осідки,
І про те, хто як веде й куди,
Знає тільки Він, Отець Верховний,
З вершниками гиблої біди.
2026.04.02
13:10
Пожовкле листя опадає,
Як невблаганності потік.
Пожовклий смуток небокраю.
Схилився ніжний базилік.
Пожовкле листя промовляє
До совісті і глибини.
На місце радості розмаю
Як невблаганності потік.
Пожовклий смуток небокраю.
Схилився ніжний базилік.
Пожовкле листя промовляє
До совісті і глибини.
На місце радості розмаю
2026.04.02
09:43
У Житомирі незабаром з’явиться вулиця братів Шевчуків – Валерія та Анатолія, видатних письменників і видатних патріотів. Коли старший брат Анатолій був засуджений до п’яти років мордовських таборів, молодший брат Валерій не побоявся його провідати…
Бра
Бра
2026.04.02
05:50
До психолога звернулась
Скромна молодичка:
Подивіться на ці гулі
На померхлім личці.
Ці опухлості з'явились
Від неспання й страху,
Що потрапити в немилість
Можу, бідолаха.
Скромна молодичка:
Подивіться на ці гулі
На померхлім личці.
Ці опухлості з'явились
Від неспання й страху,
Що потрапити в немилість
Можу, бідолаха.
2026.04.02
05:34
Не можу я ніяк запам'ятати
Мелодію, що снилась навесні.
А загадкові звуки голосні
Лунають вокалізом від сонати.
Оновлень час, жаги пора строката
Дарує наяву свої пісні.
Не можу я ніяк запам'ятати
Мелодію, що снилась навесні.
А загадкові звуки голосні
Лунають вокалізом від сонати.
Оновлень час, жаги пора строката
Дарує наяву свої пісні.
Не можу я ніяк запам'ятати
2026.04.01
21:50
Думав про поїздки наші, в мустангу
Мабуть, завіз тебе я далеко занадто
І я думав про любов, що поклали на мій стіл
Казав тобі, в пітьмі не ходити без пари
Про лебедів іще, котрі жили у парку
І про нашого сина, з Мейбел він одружився
Мабуть, завіз тебе я далеко занадто
І я думав про любов, що поклали на мій стіл
Казав тобі, в пітьмі не ходити без пари
Про лебедів іще, котрі жили у парку
І про нашого сина, з Мейбел він одружився
2026.04.01
20:47
Не шкодуй для радості
Ні часу, ні коштів.
Не відкладай радість
На завтра, на потім,
Бо, як сонце взимку
Визирне і щезне,
Так і радість нинішня
Завтра вже не верне.
Ні часу, ні коштів.
Не відкладай радість
На завтра, на потім,
Бо, як сонце взимку
Визирне і щезне,
Так і радість нинішня
Завтра вже не верне.
2026.04.01
19:54
мені радісно терпко
отже побудьте зі мною
не треба про сумніви
про все підозріле
говорімо про спокій
про світло що завжди
поруч
не про рейтинги
отже побудьте зі мною
не треба про сумніви
про все підозріле
говорімо про спокій
про світло що завжди
поруч
не про рейтинги
2026.04.01
13:53
Емігранту в далекій країні
Сняться в цвіті тендентні гаї,
Сняться сни йому тополині,
Неповторні і рідні краї.
Так війна усіх розштовхала.
Не зібрати розбите село.
Цей рубіж, ніби плинна Каяла,
Сняться в цвіті тендентні гаї,
Сняться сни йому тополині,
Неповторні і рідні краї.
Так війна усіх розштовхала.
Не зібрати розбите село.
Цей рубіж, ніби плинна Каяла,
2026.04.01
13:52
Над тим хто суд чинити буде,
котрий в молитві за народ,
кому життя простого люду
як лебедям простори вод?
Молитва хоч на грецькій мові* –
на часі ж Київський ізвод,
тож маєм бути вже готові
котрий в молитві за народ,
кому життя простого люду
як лебедям простори вод?
Молитва хоч на грецькій мові* –
на часі ж Київський ізвод,
тож маєм бути вже готові
2026.04.01
11:32
Схоже на те, що Ви спробували піднести читача одразу до "небесних шкіл", де пророки викладають щось середнє між метафізикою й профілактикою паніки. Вірш відкривається настільки урочисто, що хочеться зняти взуття і говорити пошепки. Але вже у другій ст
2026.03.31
21:55
Триноги поставили серед пустки*:
Порожнечі весняного саду,
Де лише неспокій –
Тривога передчуття:
Триноги принесли для офіри
Чотири зеленооких філософи**:
Зрозуміли, що душі людей
Епохи білих колібрі***,
Порожнечі весняного саду,
Де лише неспокій –
Тривога передчуття:
Триноги принесли для офіри
Чотири зеленооких філософи**:
Зрозуміли, що душі людей
Епохи білих колібрі***,
2026.03.31
21:40
Пірнув алконавт у глибезну пляшину.
Вивчає підводочний світ.
Усе пропливає: квартиру, машину…
і шле нам сердечний привіт.
Його шифроґрами без жодного SOSа.
Детально заплутаний зміст:
від Діда Мороза – до синього носа –
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Вивчає підводочний світ.
Усе пропливає: квартиру, машину…
і шле нам сердечний привіт.
Його шифроґрами без жодного SOSа.
Детально заплутаний зміст:
від Діда Мороза – до синього носа –
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тимофій Західняк (1956) /
Проза
СТАЛКЕРИ
СТАЛКЕРИ
«Ікарус», подолавши двісті кілометрів розбитої дощенту, схожої на трасу перегонів по бездоріжжю дороги, під’їхав до містечка N. – пункту кінцевого призначення – центру містечка. Попереду виднілася двоповерхова сіра будівля. Місцина належить до зони інтенсивного радіоактивного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.
- То це і є школа?
- Наче так. Ходімо, пошукаємо когось із керівництва.
З полегшенням зітхаємо, виходимо з автобуса і прямуємо до будівлі. Школа як школа. Одна з багатьох містечкових чи сільських шкіл, які зігрівають серце й душу, щойно навідаєшся сюди. Йдемо довгим коридором, розглядаючи написи на дверях. Дається взнаки, що сам виріс в учительській родині. Досі перед очима мама, що схилилася над зошитами після опівночі. Тьмяне світло настільної лампи «вихоплює» з темряви мамине обличчя.
Ні часу плин, ані дощі
Не зітруть споминів ніколи –
Завжди щось діється в душі,
Коли проходжу біля школи.
- Здається, це кабінет директора! Стукаємо у двері.
- Дозвольте зайти?
- Прошу.
- Ми з Тернопільщини, привезли, так би мовити, «екологічно чисті продукти». Люди самі зібрали. Хочемо дещо передати для дітей і вчителів. Скільки у вас дітей?
- Зараз понад сто, до аварії було вдвічі більше. Багато людей вже евакуйовано.
- А як ваші діти почуваються?
- Що вам сказати. У нашого медпрацівника роботи не бракує. В учнів під час уроків з носа часто йде кров, паморочиться голова, вмлівають. В дорослих ті ж проблеми.
- Розуміємо. Співчуваємо вам. Куди віднести продукти?
- Прошу, віднесіть до їдальні, там великий зал. Ми потім все переглянемо й роздамо.
Майже всі мешканці містечка скаржаться на постійний головний біль. Ліки не допомагають. Отак і живуть. Точніше, якось перебиваються. Довідуємось про деякі подробиці того злощасного квітня 1986 року...
- А коли ви дізналися про аварію?
- Через кілька днів після того, як це сталося. Чутки певні ходили. Але підозра на щось недобре виникла тоді, коли в роті почав відчуватися незвичний металевий присмак. Потім – головний біль.
- Чи багато людей відселили?
- Практично половину містечка. Решта чекають своєї черги. Але ж спробуй отак все залишити – дім, господарство і кудись їхати. Тут наше коріння, наша земля, наші померлі. Та що там казати, самі знаєте.
За кілька кілометрів від містечка польова дорога виводить до лісу. Височенні сосни впираються кронами в небо. Стовбури рівнесенькі, хоч щогли вітрильників з них роби. Невже оцю красу назавжди сплюндровано радіацією? Не віриться. Не хочеться вірити. Це якась маячня. «Зона» Стругацьких? А ми хто тут? Сталкери? Автобус зупиняється перед шлагбаумом.
- Все, далі не їдемо, хто бажає – може вийти, але ненадовго, – застерігає водій.
Підходимо до шлагбаума. Попереду напис: «Обережно, підвищена радіація, триста мікрорентгенів на годину». Так, значить за кілька кроків, по той бік зашкалює, а тут, де ми – ще «може бути»? Смішно. Дехто чкурнув до автобуса.
- Ну що, хапнули дозу, – посміхається водій?
- Ага, «вкололися» рентгенами!
- Дивіться, он бабуся яблука в саду збирає!
- Цікаво, чи вони їх їдять?
- Аякже, тут інших нема.
Повертаємося до містечка. В автобусі розкладаємо свої перекуски. Що цікаво – канапка, помідори, огірки завжди смачніші в дорозі!
- Поїдемо до сільради, домовимось про виступ.
- Хоч би не було дощу, хмариться.
- Може обійдеться.
- Решту продуктів і одяг розвантажимо в сільраді, нехай дадуть тим, хто найбільше потребує.
По обіді вбираємось у вишиті сорочки і їдемо до сільради.
- Хлопці, візьміть газети і прапори. «Рухівські» газети роздамо після виступу.
За кілька годин перебування у містечку, чутка про нас поширилася серед мешканців. Поруч з сільрадою – клуб. Біля нього невелика, відкрита площадка для танців.
- Почнемо з «Ще не вмерла», а при кінці заспіваємо «Червону калину».
- Скільки маємо часу?
- Близько години.
Співаємо з синьо-жовтими стягами в руках. Людей зібралося чимало. Слухають зі сльозами на очах. Після концерту роздаємо «заборонену літературу». Надруковані в Прибалтиці, виготовлені з допомогою копіювальної машини матеріали, присвячені нашій історії, правді про злочини «комуністичного режиму».
- Дайте ще онту газету!
- А слова пісень, які ви виконували, маєте?
- Лише деяких, ось, прошу, тримайте.
Виступ вдався на славу. Спілкуємося з людьми, розпитуємо про їхнє життя-буття. У них дуже цікава місцева говірка – суміш української з білоруською. Інколи потрібен перекладач.
- Хлопці, дівчата, треба порадитись.
- Виникли проблеми?
- Щойно підходив якийсь чолов’яга, казав, щоб ми звідси хутко забиралися. Що будемо робити?
- Ми вже таке бачили не раз.
- Здається, він із тих сіряків із контори глибокого буріння.
- Кадебістів?
- Ага.
- Що вони нам зроблять, часи не ті!
- А що там у нас ще на сьогодні?
- Два села, тут поруч.
- Ну і їдемо, поки не смерклося.
Сідаємо в автобус і їдемо до сусіднього села. Дорогою співаємо пісень, ділимось враженнями. На душі радісно. «Цікаво, одяг і взуття треба буде потім викинути на смітник чи вдасться якось почистити? Шкода мештів – вже розтоптані і дуже зручні».
Люблю дивитися під час мандрівки на дорогу. Помічаю, що сидіння біля водія порожнє. Сідаю поруч з водієм. Заважати йому не буду. Просто дивитимуся на дорогу. Ото краса! Які ліси, луги, ріки! Не хочеться вірити, що відтепер ця земля «мертва» надовго. Попереду, метрів за п’ятсот з’являється вантажівка.
- Він що, п’яний? – обурюється наш водій.
Вантажівка робить викрутаси – звертає то ліворуч, то праворуч. Наш водій різко «скидає» швидкість. Вантажівка, наче навмисно, пре просто на нас. Придивившись, бачимо, що це – авто для перевезення рідкого бетону з величезним баком. Все, що відбувається далі, схоже на сон. За мить автівка на великій швидкості врізається в наш автобус якраз з того боку, де сидів я. Невидима сила підкидає вгору. Приходжу до тями і бачу, що лежу між рядами сидінь. Довкола – галасують наші, хтось кричить. Ще хтось вибіг з автобуса і помчав до вантажівки. Водій як крізь землю провалився. Намагаюся підвестись і чую якесь дивне клацання в нозі. Різкий біль не дає змоги йти. Хлопці беруть під руки і несуть до заднього сидіння.
- Степане, ну як ти?
- Наче живий, от тільки з ногою щось не те.
- Потерпи. Зараз «спіймаємо» інший автобус і поїдемо додому.
Дорожня пригода зводить наші подальші плани нанівець. Всі спантеличені і шоковані. Ніхто не сподівався, що «сіряки» вдадуться до такого кроку. Та хіба не однією навмисно влаштованою аварією вони спекувалися тих, хто ставав у них на дорозі? Пізно ввечері, після тривалих перемовин з кількома перевізниками, ми нарешті прибуваємо додому. Приятелі на руках приносять мене до помешкання.
- Ну, бувай, тримайся! Терміново звернись до лікаря!
- Дякую, хлопці!
До ранку не стулив очей. Різкий біль не давав спокою. Нога розпухла і стала подібна до поліна. Викликаю таксівку і їду до травмпункту.
- Ну що, молодий чоловіче? – уважно розглядаючи рентгенівський знімок, звертається до мене лікар-травматолог.
- Погані справи, лікарю?
- Численні переломи, дуже пошкоджена стопа, кістку п’яти роздроблено на багато осколків. Вам «світить» лікарня, щонайменше на рік.
Отакої! Доведеться довгенько поніжитися у ліжку. Впродовж року двічі був у лікарні. Виявляється, там чимало таких «героїв» з переломами. Потім направили до санаторію. Там було на диво цікаво, поруч – старезний костел, руїни замку, словом, чимало відволікаючих від болячок моментів. Місцеві історичні пам’ятки спершу оглядав, на милицях, а згодом з палицею.
Через два роки вже міг ходити без палиці, але й з нею ходити не стидався. Пригадав, що колись цілком здорові чоловіки послуговувались цим джентельменським реманентом.
Якось, поспішаючи у справах, «спіймав» на дорозі авто і попросив водія «підкинути» мене. Дорогою розмовляли. Як це часто буває, почали про погоду, а завершили про роботу. Виявилось, що водій таксівки – рідний брат водія отого «Ікаруса», на котрому я їздив в “зону”. Отакої! Нівроку!
- І як ваш брат? Ще працює водієм автобуса?
- Дякувати Богу, працює, але «пересів» на інший.
- А що з тим, старим автобусом? Де він після аварії?
- Майже місяць стояв у містечку N. Там довго розбиралися, хто винен і що сталося, потім притягнули його сюди.
- То винних так і не знайшли?
- Темна ця справа. Водій вантажівки, як виявилось, напередодні зіткнення затиснув чимось педаль газу і вистрибнув з кабіни на ходу. Скидається на те, що він навмисно зробив аварію.
- Нас попереджали, щоб ми забиралися геть, навіть погрожували. То їхніх рук справа.
- Чиїх?
- Кадебістів.
- Мій брат теж так казав. А ще казав, що ви в сорочці родилися.
- Чого б це?
- То ви не бачили автобуса після аварії?
- Ні, я ж по лікарнях і санаторіях відлежувався.
- Сидіння поруч з водієм, на котрому ви сиділи – сплюснуте «гармошкою». Те, що ви вціліли – просто диво. Вас могло б перерізати навпіл. Щасливчик.
Нині, кульгаючи під час тривалої ходи, згадую нашу поїздку в «зону». Чи шкодую, що так сталося? Ні. Очевидно так мало бути. На все Божа воля. А за той час, поки лежав у лікарні, стільки всього передумав. Навіть не віриться, що вже минуло майже двадцять літ. Якось друзі принесли відео, зроблене під час тієї поїздки. На ньому я ще на двох здорових ногах. Таки шкода тих мештів. Були легкі і дуже зручні. Після тієї пригоди один кудись щез. Інший я сам викинув – нащо тримати в хаті джерело радіації.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
СТАЛКЕРИ
СТАЛКЕРИ«Ікарус», подолавши двісті кілометрів розбитої дощенту, схожої на трасу перегонів по бездоріжжю дороги, під’їхав до містечка N. – пункту кінцевого призначення – центру містечка. Попереду виднілася двоповерхова сіра будівля. Місцина належить до зони інтенсивного радіоактивного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.
- То це і є школа?
- Наче так. Ходімо, пошукаємо когось із керівництва.
З полегшенням зітхаємо, виходимо з автобуса і прямуємо до будівлі. Школа як школа. Одна з багатьох містечкових чи сільських шкіл, які зігрівають серце й душу, щойно навідаєшся сюди. Йдемо довгим коридором, розглядаючи написи на дверях. Дається взнаки, що сам виріс в учительській родині. Досі перед очима мама, що схилилася над зошитами після опівночі. Тьмяне світло настільної лампи «вихоплює» з темряви мамине обличчя.
Ні часу плин, ані дощі
Не зітруть споминів ніколи –
Завжди щось діється в душі,
Коли проходжу біля школи.
- Здається, це кабінет директора! Стукаємо у двері.
- Дозвольте зайти?
- Прошу.
- Ми з Тернопільщини, привезли, так би мовити, «екологічно чисті продукти». Люди самі зібрали. Хочемо дещо передати для дітей і вчителів. Скільки у вас дітей?
- Зараз понад сто, до аварії було вдвічі більше. Багато людей вже евакуйовано.
- А як ваші діти почуваються?
- Що вам сказати. У нашого медпрацівника роботи не бракує. В учнів під час уроків з носа часто йде кров, паморочиться голова, вмлівають. В дорослих ті ж проблеми.
- Розуміємо. Співчуваємо вам. Куди віднести продукти?
- Прошу, віднесіть до їдальні, там великий зал. Ми потім все переглянемо й роздамо.
Майже всі мешканці містечка скаржаться на постійний головний біль. Ліки не допомагають. Отак і живуть. Точніше, якось перебиваються. Довідуємось про деякі подробиці того злощасного квітня 1986 року...
- А коли ви дізналися про аварію?
- Через кілька днів після того, як це сталося. Чутки певні ходили. Але підозра на щось недобре виникла тоді, коли в роті почав відчуватися незвичний металевий присмак. Потім – головний біль.
- Чи багато людей відселили?
- Практично половину містечка. Решта чекають своєї черги. Але ж спробуй отак все залишити – дім, господарство і кудись їхати. Тут наше коріння, наша земля, наші померлі. Та що там казати, самі знаєте.
За кілька кілометрів від містечка польова дорога виводить до лісу. Височенні сосни впираються кронами в небо. Стовбури рівнесенькі, хоч щогли вітрильників з них роби. Невже оцю красу назавжди сплюндровано радіацією? Не віриться. Не хочеться вірити. Це якась маячня. «Зона» Стругацьких? А ми хто тут? Сталкери? Автобус зупиняється перед шлагбаумом.
- Все, далі не їдемо, хто бажає – може вийти, але ненадовго, – застерігає водій.
Підходимо до шлагбаума. Попереду напис: «Обережно, підвищена радіація, триста мікрорентгенів на годину». Так, значить за кілька кроків, по той бік зашкалює, а тут, де ми – ще «може бути»? Смішно. Дехто чкурнув до автобуса.
- Ну що, хапнули дозу, – посміхається водій?
- Ага, «вкололися» рентгенами!
- Дивіться, он бабуся яблука в саду збирає!
- Цікаво, чи вони їх їдять?
- Аякже, тут інших нема.
Повертаємося до містечка. В автобусі розкладаємо свої перекуски. Що цікаво – канапка, помідори, огірки завжди смачніші в дорозі!
- Поїдемо до сільради, домовимось про виступ.
- Хоч би не було дощу, хмариться.
- Може обійдеться.
- Решту продуктів і одяг розвантажимо в сільраді, нехай дадуть тим, хто найбільше потребує.
По обіді вбираємось у вишиті сорочки і їдемо до сільради.
- Хлопці, візьміть газети і прапори. «Рухівські» газети роздамо після виступу.
За кілька годин перебування у містечку, чутка про нас поширилася серед мешканців. Поруч з сільрадою – клуб. Біля нього невелика, відкрита площадка для танців.
- Почнемо з «Ще не вмерла», а при кінці заспіваємо «Червону калину».
- Скільки маємо часу?
- Близько години.
Співаємо з синьо-жовтими стягами в руках. Людей зібралося чимало. Слухають зі сльозами на очах. Після концерту роздаємо «заборонену літературу». Надруковані в Прибалтиці, виготовлені з допомогою копіювальної машини матеріали, присвячені нашій історії, правді про злочини «комуністичного режиму».
- Дайте ще онту газету!
- А слова пісень, які ви виконували, маєте?
- Лише деяких, ось, прошу, тримайте.
Виступ вдався на славу. Спілкуємося з людьми, розпитуємо про їхнє життя-буття. У них дуже цікава місцева говірка – суміш української з білоруською. Інколи потрібен перекладач.
- Хлопці, дівчата, треба порадитись.
- Виникли проблеми?
- Щойно підходив якийсь чолов’яга, казав, щоб ми звідси хутко забиралися. Що будемо робити?
- Ми вже таке бачили не раз.
- Здається, він із тих сіряків із контори глибокого буріння.
- Кадебістів?
- Ага.
- Що вони нам зроблять, часи не ті!
- А що там у нас ще на сьогодні?
- Два села, тут поруч.
- Ну і їдемо, поки не смерклося.
Сідаємо в автобус і їдемо до сусіднього села. Дорогою співаємо пісень, ділимось враженнями. На душі радісно. «Цікаво, одяг і взуття треба буде потім викинути на смітник чи вдасться якось почистити? Шкода мештів – вже розтоптані і дуже зручні».
Люблю дивитися під час мандрівки на дорогу. Помічаю, що сидіння біля водія порожнє. Сідаю поруч з водієм. Заважати йому не буду. Просто дивитимуся на дорогу. Ото краса! Які ліси, луги, ріки! Не хочеться вірити, що відтепер ця земля «мертва» надовго. Попереду, метрів за п’ятсот з’являється вантажівка.
- Він що, п’яний? – обурюється наш водій.
Вантажівка робить викрутаси – звертає то ліворуч, то праворуч. Наш водій різко «скидає» швидкість. Вантажівка, наче навмисно, пре просто на нас. Придивившись, бачимо, що це – авто для перевезення рідкого бетону з величезним баком. Все, що відбувається далі, схоже на сон. За мить автівка на великій швидкості врізається в наш автобус якраз з того боку, де сидів я. Невидима сила підкидає вгору. Приходжу до тями і бачу, що лежу між рядами сидінь. Довкола – галасують наші, хтось кричить. Ще хтось вибіг з автобуса і помчав до вантажівки. Водій як крізь землю провалився. Намагаюся підвестись і чую якесь дивне клацання в нозі. Різкий біль не дає змоги йти. Хлопці беруть під руки і несуть до заднього сидіння.
- Степане, ну як ти?
- Наче живий, от тільки з ногою щось не те.
- Потерпи. Зараз «спіймаємо» інший автобус і поїдемо додому.
Дорожня пригода зводить наші подальші плани нанівець. Всі спантеличені і шоковані. Ніхто не сподівався, що «сіряки» вдадуться до такого кроку. Та хіба не однією навмисно влаштованою аварією вони спекувалися тих, хто ставав у них на дорозі? Пізно ввечері, після тривалих перемовин з кількома перевізниками, ми нарешті прибуваємо додому. Приятелі на руках приносять мене до помешкання.
- Ну, бувай, тримайся! Терміново звернись до лікаря!
- Дякую, хлопці!
До ранку не стулив очей. Різкий біль не давав спокою. Нога розпухла і стала подібна до поліна. Викликаю таксівку і їду до травмпункту.
- Ну що, молодий чоловіче? – уважно розглядаючи рентгенівський знімок, звертається до мене лікар-травматолог.
- Погані справи, лікарю?
- Численні переломи, дуже пошкоджена стопа, кістку п’яти роздроблено на багато осколків. Вам «світить» лікарня, щонайменше на рік.
Отакої! Доведеться довгенько поніжитися у ліжку. Впродовж року двічі був у лікарні. Виявляється, там чимало таких «героїв» з переломами. Потім направили до санаторію. Там було на диво цікаво, поруч – старезний костел, руїни замку, словом, чимало відволікаючих від болячок моментів. Місцеві історичні пам’ятки спершу оглядав, на милицях, а згодом з палицею.
Через два роки вже міг ходити без палиці, але й з нею ходити не стидався. Пригадав, що колись цілком здорові чоловіки послуговувались цим джентельменським реманентом.
Якось, поспішаючи у справах, «спіймав» на дорозі авто і попросив водія «підкинути» мене. Дорогою розмовляли. Як це часто буває, почали про погоду, а завершили про роботу. Виявилось, що водій таксівки – рідний брат водія отого «Ікаруса», на котрому я їздив в “зону”. Отакої! Нівроку!
- І як ваш брат? Ще працює водієм автобуса?
- Дякувати Богу, працює, але «пересів» на інший.
- А що з тим, старим автобусом? Де він після аварії?
- Майже місяць стояв у містечку N. Там довго розбиралися, хто винен і що сталося, потім притягнули його сюди.
- То винних так і не знайшли?
- Темна ця справа. Водій вантажівки, як виявилось, напередодні зіткнення затиснув чимось педаль газу і вистрибнув з кабіни на ходу. Скидається на те, що він навмисно зробив аварію.
- Нас попереджали, щоб ми забиралися геть, навіть погрожували. То їхніх рук справа.
- Чиїх?
- Кадебістів.
- Мій брат теж так казав. А ще казав, що ви в сорочці родилися.
- Чого б це?
- То ви не бачили автобуса після аварії?
- Ні, я ж по лікарнях і санаторіях відлежувався.
- Сидіння поруч з водієм, на котрому ви сиділи – сплюснуте «гармошкою». Те, що ви вціліли – просто диво. Вас могло б перерізати навпіл. Щасливчик.
Нині, кульгаючи під час тривалої ходи, згадую нашу поїздку в «зону». Чи шкодую, що так сталося? Ні. Очевидно так мало бути. На все Божа воля. А за той час, поки лежав у лікарні, стільки всього передумав. Навіть не віриться, що вже минуло майже двадцять літ. Якось друзі принесли відео, зроблене під час тієї поїздки. На ньому я ще на двох здорових ногах. Таки шкода тих мештів. Були легкі і дуже зручні. Після тієї пригоди один кудись щез. Інший я сам викинув – нащо тримати в хаті джерело радіації.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
