Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.16
22:56
Ти поміж мрій застряг навічно
І відмінить ніхто не вправі
Тому, що ти увесь стоїчний.
Отож, гуляй і мрій надалі…
І не забудь про відпочинок,
Про захист власний від пройдохів…
Обзаведись для «клина» клином
Хоча би з кимсь, хоча би трохи.
І відмінить ніхто не вправі
Тому, що ти увесь стоїчний.
Отож, гуляй і мрій надалі…
І не забудь про відпочинок,
Про захист власний від пройдохів…
Обзаведись для «клина» клином
Хоча би з кимсь, хоча би трохи.
2026.02.16
20:51
На зламі долі як і мій народ,
приречений цуратися гордині,
іду у ногу з течією вод
по схиленій до заходу долині.
Минаю нерозведені мости
над рукавами синього Дунаю,
та до кінця ніколи не дійти,
приречений цуратися гордині,
іду у ногу з течією вод
по схиленій до заходу долині.
Минаю нерозведені мости
над рукавами синього Дунаю,
та до кінця ніколи не дійти,
2026.02.16
20:36
Дерево рубав побіля річки чоловік.
І чи втомився, чи так собі про щось подумав,
Сокира вислизнула з рук й шубовснула у воду.
«Ой, що ж мені теперечки робить?
Вона ж у мене одна в господі!»-
Отак ось лементує чоловік, та хто ж почує...
Раптом з води
І чи втомився, чи так собі про щось подумав,
Сокира вислизнула з рук й шубовснула у воду.
«Ой, що ж мені теперечки робить?
Вона ж у мене одна в господі!»-
Отак ось лементує чоловік, та хто ж почує...
Раптом з води
2026.02.16
20:35
Зима тече струмками у весну,
Несе в моря корвети паперові.
Я скоро знов до ранку не засну,
Як соловей співатиме в діброві.
Душа міняє агрегатний стан –
Тече крижинка по щоці сльозою.
Суворішим іще на зиму став,
Несе в моря корвети паперові.
Я скоро знов до ранку не засну,
Як соловей співатиме в діброві.
Душа міняє агрегатний стан –
Тече крижинка по щоці сльозою.
Суворішим іще на зиму став,
2026.02.16
17:42
Стече переболілими обрАзами
Мій сум про тебе. Звісно, що стече,
Напишеться підранішнім дощем
По склі нічному наостанок сказане.
Й садно, натерте часом, запече.
Спочатку ледве чутно, ледве впізнано.
Беззвучно закричу в ту мить: почуй,
Мій сум про тебе. Звісно, що стече,
Напишеться підранішнім дощем
По склі нічному наостанок сказане.
Й садно, натерте часом, запече.
Спочатку ледве чутно, ледве впізнано.
Беззвучно закричу в ту мить: почуй,
2026.02.16
12:14
Я - контркультура, я хлопець із підворіття
З Маркузе й гітарою в грубих руках.
На мене осіло, мов попіл, жорстоке століття.
І падають вірші додолу, як вічності прах.
Сиджу під стіною у рвоті і бруді земному,
Ковтаю ілюзії, ніби торішній портвей
З Маркузе й гітарою в грубих руках.
На мене осіло, мов попіл, жорстоке століття.
І падають вірші додолу, як вічності прах.
Сиджу під стіною у рвоті і бруді земному,
Ковтаю ілюзії, ніби торішній портвей
2026.02.16
07:16
Зимові дні, неначе сни,
Минають скоро, -
Прояви жданої весни
Щодня надворі.
Водою хутко взявся сніг
І вже струмочки
Бринять і лащаться до ніг,
І тішать очко.
Минають скоро, -
Прояви жданої весни
Щодня надворі.
Водою хутко взявся сніг
І вже струмочки
Бринять і лащаться до ніг,
І тішать очко.
2026.02.15
23:23
Котика ніжного дотики…
Небо суцільно захмарене…
Крадуть, знущаюсться покидьки.
Господи, де ж воно, праведне?
Ночі і дні наші втомлені…
Поле засніжене, зранене…
Котику - братику - ангеле,
Поруч побудь на повторені…
Небо суцільно захмарене…
Крадуть, знущаюсться покидьки.
Господи, де ж воно, праведне?
Ночі і дні наші втомлені…
Поле засніжене, зранене…
Котику - братику - ангеле,
Поруч побудь на повторені…
2026.02.15
17:23
Знати би от
Коли спинитися, коли іти
А в зимовому середмісті
Усе на думці сніги брудні
Вийшовши уночі торкайся
Злота вогників, що вони
Виказують утечу тіней
Коли спинитися, коли іти
А в зимовому середмісті
Усе на думці сніги брудні
Вийшовши уночі торкайся
Злота вогників, що вони
Виказують утечу тіней
2026.02.15
16:58
А кривда залишає хибні тіні
про істину... і не гидує світ
усім, що нині
доїдають свині,
і тим, що ділять орки із боліт.
***
А малорос на вухо не тугий,
про істину... і не гидує світ
усім, що нині
доїдають свині,
і тим, що ділять орки із боліт.
***
А малорос на вухо не тугий,
2026.02.15
15:28
Про царицю Катерину Другу по Росії
Ще за життя говорили, що вона повія.
Хто тільки не був у неї тоді у коханцях,
Хто лиш не озолотився на тій «тяжкій» праці.
Її можна зрозуміти: чоловіка вбила,
Та єство своє жіноче нікуди ж не діла.
А цариця ж… Хто
Ще за життя говорили, що вона повія.
Хто тільки не був у неї тоді у коханцях,
Хто лиш не озолотився на тій «тяжкій» праці.
Її можна зрозуміти: чоловіка вбила,
Та єство своє жіноче нікуди ж не діла.
А цариця ж… Хто
2026.02.15
14:17
Із Леоніда Сергєєва
Навколо багато накритого столу в очікуванні гостей походжають Теща з Тестем.
Теща:
Що оце?
Тесть:
Навколо багато накритого столу в очікуванні гостей походжають Теща з Тестем.
Теща:
Що оце?
Тесть:
2026.02.15
11:44
Мінливість травня тиха і примарна
Спалахує і гасне вдалині.
Мінливість травня, мов свята омана,
Що не горить в пекельному вогні.
Побачиш таємничий рух природи
В мінливості сезонів і дощів.
Так істина себе у муках родить
Спалахує і гасне вдалині.
Мінливість травня, мов свята омана,
Що не горить в пекельному вогні.
Побачиш таємничий рух природи
В мінливості сезонів і дощів.
Так істина себе у муках родить
2026.02.15
10:46
Доброго вечора, шановні радіослухачі!
В ефірі щотижнева передача «Особистість - поруч!»
Сьогодні наш гість - переможець конкурсу короткого оповідання на таку всеосяжну тему, як «Мета мого життя», Іван Кочур.
Зараз ми сидимо у затишній однокімнатній ква
2026.02.14
19:27
Слухаючи брехливу московську пропаганду, неодноразово ловиш себе на тому, що десь уже читав про це: що зроду-віку не було ніякої тобі України, що мова українська – це діалект російської... Та ще чимало чого можна почути з екранів телевізора чи надибати
2026.02.14
15:38
Здетонірував неспокій…
Аж здригнувся холодильник.
Недалечко, в кілька кроків,
А над ним пра-пра світильник…
Довелось порозумітись.
Ніч неспокю вже вкотре,
Головне, щоб не гриміти
І дотриматися квоти…
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Аж здригнувся холодильник.
Недалечко, в кілька кроків,
А над ним пра-пра світильник…
Довелось порозумітись.
Ніч неспокю вже вкотре,
Головне, щоб не гриміти
І дотриматися квоти…
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.07
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тимофій Західняк (1956) /
Проза
СТАЛКЕРИ
СТАЛКЕРИ
«Ікарус», подолавши двісті кілометрів розбитої дощенту, схожої на трасу перегонів по бездоріжжю дороги, під’їхав до містечка N. – пункту кінцевого призначення – центру містечка. Попереду виднілася двоповерхова сіра будівля. Місцина належить до зони інтенсивного радіоактивного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.
- То це і є школа?
- Наче так. Ходімо, пошукаємо когось із керівництва.
З полегшенням зітхаємо, виходимо з автобуса і прямуємо до будівлі. Школа як школа. Одна з багатьох містечкових чи сільських шкіл, які зігрівають серце й душу, щойно навідаєшся сюди. Йдемо довгим коридором, розглядаючи написи на дверях. Дається взнаки, що сам виріс в учительській родині. Досі перед очима мама, що схилилася над зошитами після опівночі. Тьмяне світло настільної лампи «вихоплює» з темряви мамине обличчя.
Ні часу плин, ані дощі
Не зітруть споминів ніколи –
Завжди щось діється в душі,
Коли проходжу біля школи.
- Здається, це кабінет директора! Стукаємо у двері.
- Дозвольте зайти?
- Прошу.
- Ми з Тернопільщини, привезли, так би мовити, «екологічно чисті продукти». Люди самі зібрали. Хочемо дещо передати для дітей і вчителів. Скільки у вас дітей?
- Зараз понад сто, до аварії було вдвічі більше. Багато людей вже евакуйовано.
- А як ваші діти почуваються?
- Що вам сказати. У нашого медпрацівника роботи не бракує. В учнів під час уроків з носа часто йде кров, паморочиться голова, вмлівають. В дорослих ті ж проблеми.
- Розуміємо. Співчуваємо вам. Куди віднести продукти?
- Прошу, віднесіть до їдальні, там великий зал. Ми потім все переглянемо й роздамо.
Майже всі мешканці містечка скаржаться на постійний головний біль. Ліки не допомагають. Отак і живуть. Точніше, якось перебиваються. Довідуємось про деякі подробиці того злощасного квітня 1986 року...
- А коли ви дізналися про аварію?
- Через кілька днів після того, як це сталося. Чутки певні ходили. Але підозра на щось недобре виникла тоді, коли в роті почав відчуватися незвичний металевий присмак. Потім – головний біль.
- Чи багато людей відселили?
- Практично половину містечка. Решта чекають своєї черги. Але ж спробуй отак все залишити – дім, господарство і кудись їхати. Тут наше коріння, наша земля, наші померлі. Та що там казати, самі знаєте.
За кілька кілометрів від містечка польова дорога виводить до лісу. Височенні сосни впираються кронами в небо. Стовбури рівнесенькі, хоч щогли вітрильників з них роби. Невже оцю красу назавжди сплюндровано радіацією? Не віриться. Не хочеться вірити. Це якась маячня. «Зона» Стругацьких? А ми хто тут? Сталкери? Автобус зупиняється перед шлагбаумом.
- Все, далі не їдемо, хто бажає – може вийти, але ненадовго, – застерігає водій.
Підходимо до шлагбаума. Попереду напис: «Обережно, підвищена радіація, триста мікрорентгенів на годину». Так, значить за кілька кроків, по той бік зашкалює, а тут, де ми – ще «може бути»? Смішно. Дехто чкурнув до автобуса.
- Ну що, хапнули дозу, – посміхається водій?
- Ага, «вкололися» рентгенами!
- Дивіться, он бабуся яблука в саду збирає!
- Цікаво, чи вони їх їдять?
- Аякже, тут інших нема.
Повертаємося до містечка. В автобусі розкладаємо свої перекуски. Що цікаво – канапка, помідори, огірки завжди смачніші в дорозі!
- Поїдемо до сільради, домовимось про виступ.
- Хоч би не було дощу, хмариться.
- Може обійдеться.
- Решту продуктів і одяг розвантажимо в сільраді, нехай дадуть тим, хто найбільше потребує.
По обіді вбираємось у вишиті сорочки і їдемо до сільради.
- Хлопці, візьміть газети і прапори. «Рухівські» газети роздамо після виступу.
За кілька годин перебування у містечку, чутка про нас поширилася серед мешканців. Поруч з сільрадою – клуб. Біля нього невелика, відкрита площадка для танців.
- Почнемо з «Ще не вмерла», а при кінці заспіваємо «Червону калину».
- Скільки маємо часу?
- Близько години.
Співаємо з синьо-жовтими стягами в руках. Людей зібралося чимало. Слухають зі сльозами на очах. Після концерту роздаємо «заборонену літературу». Надруковані в Прибалтиці, виготовлені з допомогою копіювальної машини матеріали, присвячені нашій історії, правді про злочини «комуністичного режиму».
- Дайте ще онту газету!
- А слова пісень, які ви виконували, маєте?
- Лише деяких, ось, прошу, тримайте.
Виступ вдався на славу. Спілкуємося з людьми, розпитуємо про їхнє життя-буття. У них дуже цікава місцева говірка – суміш української з білоруською. Інколи потрібен перекладач.
- Хлопці, дівчата, треба порадитись.
- Виникли проблеми?
- Щойно підходив якийсь чолов’яга, казав, щоб ми звідси хутко забиралися. Що будемо робити?
- Ми вже таке бачили не раз.
- Здається, він із тих сіряків із контори глибокого буріння.
- Кадебістів?
- Ага.
- Що вони нам зроблять, часи не ті!
- А що там у нас ще на сьогодні?
- Два села, тут поруч.
- Ну і їдемо, поки не смерклося.
Сідаємо в автобус і їдемо до сусіднього села. Дорогою співаємо пісень, ділимось враженнями. На душі радісно. «Цікаво, одяг і взуття треба буде потім викинути на смітник чи вдасться якось почистити? Шкода мештів – вже розтоптані і дуже зручні».
Люблю дивитися під час мандрівки на дорогу. Помічаю, що сидіння біля водія порожнє. Сідаю поруч з водієм. Заважати йому не буду. Просто дивитимуся на дорогу. Ото краса! Які ліси, луги, ріки! Не хочеться вірити, що відтепер ця земля «мертва» надовго. Попереду, метрів за п’ятсот з’являється вантажівка.
- Він що, п’яний? – обурюється наш водій.
Вантажівка робить викрутаси – звертає то ліворуч, то праворуч. Наш водій різко «скидає» швидкість. Вантажівка, наче навмисно, пре просто на нас. Придивившись, бачимо, що це – авто для перевезення рідкого бетону з величезним баком. Все, що відбувається далі, схоже на сон. За мить автівка на великій швидкості врізається в наш автобус якраз з того боку, де сидів я. Невидима сила підкидає вгору. Приходжу до тями і бачу, що лежу між рядами сидінь. Довкола – галасують наші, хтось кричить. Ще хтось вибіг з автобуса і помчав до вантажівки. Водій як крізь землю провалився. Намагаюся підвестись і чую якесь дивне клацання в нозі. Різкий біль не дає змоги йти. Хлопці беруть під руки і несуть до заднього сидіння.
- Степане, ну як ти?
- Наче живий, от тільки з ногою щось не те.
- Потерпи. Зараз «спіймаємо» інший автобус і поїдемо додому.
Дорожня пригода зводить наші подальші плани нанівець. Всі спантеличені і шоковані. Ніхто не сподівався, що «сіряки» вдадуться до такого кроку. Та хіба не однією навмисно влаштованою аварією вони спекувалися тих, хто ставав у них на дорозі? Пізно ввечері, після тривалих перемовин з кількома перевізниками, ми нарешті прибуваємо додому. Приятелі на руках приносять мене до помешкання.
- Ну, бувай, тримайся! Терміново звернись до лікаря!
- Дякую, хлопці!
До ранку не стулив очей. Різкий біль не давав спокою. Нога розпухла і стала подібна до поліна. Викликаю таксівку і їду до травмпункту.
- Ну що, молодий чоловіче? – уважно розглядаючи рентгенівський знімок, звертається до мене лікар-травматолог.
- Погані справи, лікарю?
- Численні переломи, дуже пошкоджена стопа, кістку п’яти роздроблено на багато осколків. Вам «світить» лікарня, щонайменше на рік.
Отакої! Доведеться довгенько поніжитися у ліжку. Впродовж року двічі був у лікарні. Виявляється, там чимало таких «героїв» з переломами. Потім направили до санаторію. Там було на диво цікаво, поруч – старезний костел, руїни замку, словом, чимало відволікаючих від болячок моментів. Місцеві історичні пам’ятки спершу оглядав, на милицях, а згодом з палицею.
Через два роки вже міг ходити без палиці, але й з нею ходити не стидався. Пригадав, що колись цілком здорові чоловіки послуговувались цим джентельменським реманентом.
Якось, поспішаючи у справах, «спіймав» на дорозі авто і попросив водія «підкинути» мене. Дорогою розмовляли. Як це часто буває, почали про погоду, а завершили про роботу. Виявилось, що водій таксівки – рідний брат водія отого «Ікаруса», на котрому я їздив в “зону”. Отакої! Нівроку!
- І як ваш брат? Ще працює водієм автобуса?
- Дякувати Богу, працює, але «пересів» на інший.
- А що з тим, старим автобусом? Де він після аварії?
- Майже місяць стояв у містечку N. Там довго розбиралися, хто винен і що сталося, потім притягнули його сюди.
- То винних так і не знайшли?
- Темна ця справа. Водій вантажівки, як виявилось, напередодні зіткнення затиснув чимось педаль газу і вистрибнув з кабіни на ходу. Скидається на те, що він навмисно зробив аварію.
- Нас попереджали, щоб ми забиралися геть, навіть погрожували. То їхніх рук справа.
- Чиїх?
- Кадебістів.
- Мій брат теж так казав. А ще казав, що ви в сорочці родилися.
- Чого б це?
- То ви не бачили автобуса після аварії?
- Ні, я ж по лікарнях і санаторіях відлежувався.
- Сидіння поруч з водієм, на котрому ви сиділи – сплюснуте «гармошкою». Те, що ви вціліли – просто диво. Вас могло б перерізати навпіл. Щасливчик.
Нині, кульгаючи під час тривалої ходи, згадую нашу поїздку в «зону». Чи шкодую, що так сталося? Ні. Очевидно так мало бути. На все Божа воля. А за той час, поки лежав у лікарні, стільки всього передумав. Навіть не віриться, що вже минуло майже двадцять літ. Якось друзі принесли відео, зроблене під час тієї поїздки. На ньому я ще на двох здорових ногах. Таки шкода тих мештів. Були легкі і дуже зручні. Після тієї пригоди один кудись щез. Інший я сам викинув – нащо тримати в хаті джерело радіації.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
СТАЛКЕРИ
СТАЛКЕРИ«Ікарус», подолавши двісті кілометрів розбитої дощенту, схожої на трасу перегонів по бездоріжжю дороги, під’їхав до містечка N. – пункту кінцевого призначення – центру містечка. Попереду виднілася двоповерхова сіра будівля. Місцина належить до зони інтенсивного радіоактивного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.
- То це і є школа?
- Наче так. Ходімо, пошукаємо когось із керівництва.
З полегшенням зітхаємо, виходимо з автобуса і прямуємо до будівлі. Школа як школа. Одна з багатьох містечкових чи сільських шкіл, які зігрівають серце й душу, щойно навідаєшся сюди. Йдемо довгим коридором, розглядаючи написи на дверях. Дається взнаки, що сам виріс в учительській родині. Досі перед очима мама, що схилилася над зошитами після опівночі. Тьмяне світло настільної лампи «вихоплює» з темряви мамине обличчя.
Ні часу плин, ані дощі
Не зітруть споминів ніколи –
Завжди щось діється в душі,
Коли проходжу біля школи.
- Здається, це кабінет директора! Стукаємо у двері.
- Дозвольте зайти?
- Прошу.
- Ми з Тернопільщини, привезли, так би мовити, «екологічно чисті продукти». Люди самі зібрали. Хочемо дещо передати для дітей і вчителів. Скільки у вас дітей?
- Зараз понад сто, до аварії було вдвічі більше. Багато людей вже евакуйовано.
- А як ваші діти почуваються?
- Що вам сказати. У нашого медпрацівника роботи не бракує. В учнів під час уроків з носа часто йде кров, паморочиться голова, вмлівають. В дорослих ті ж проблеми.
- Розуміємо. Співчуваємо вам. Куди віднести продукти?
- Прошу, віднесіть до їдальні, там великий зал. Ми потім все переглянемо й роздамо.
Майже всі мешканці містечка скаржаться на постійний головний біль. Ліки не допомагають. Отак і живуть. Точніше, якось перебиваються. Довідуємось про деякі подробиці того злощасного квітня 1986 року...
- А коли ви дізналися про аварію?
- Через кілька днів після того, як це сталося. Чутки певні ходили. Але підозра на щось недобре виникла тоді, коли в роті почав відчуватися незвичний металевий присмак. Потім – головний біль.
- Чи багато людей відселили?
- Практично половину містечка. Решта чекають своєї черги. Але ж спробуй отак все залишити – дім, господарство і кудись їхати. Тут наше коріння, наша земля, наші померлі. Та що там казати, самі знаєте.
За кілька кілометрів від містечка польова дорога виводить до лісу. Височенні сосни впираються кронами в небо. Стовбури рівнесенькі, хоч щогли вітрильників з них роби. Невже оцю красу назавжди сплюндровано радіацією? Не віриться. Не хочеться вірити. Це якась маячня. «Зона» Стругацьких? А ми хто тут? Сталкери? Автобус зупиняється перед шлагбаумом.
- Все, далі не їдемо, хто бажає – може вийти, але ненадовго, – застерігає водій.
Підходимо до шлагбаума. Попереду напис: «Обережно, підвищена радіація, триста мікрорентгенів на годину». Так, значить за кілька кроків, по той бік зашкалює, а тут, де ми – ще «може бути»? Смішно. Дехто чкурнув до автобуса.
- Ну що, хапнули дозу, – посміхається водій?
- Ага, «вкололися» рентгенами!
- Дивіться, он бабуся яблука в саду збирає!
- Цікаво, чи вони їх їдять?
- Аякже, тут інших нема.
Повертаємося до містечка. В автобусі розкладаємо свої перекуски. Що цікаво – канапка, помідори, огірки завжди смачніші в дорозі!
- Поїдемо до сільради, домовимось про виступ.
- Хоч би не було дощу, хмариться.
- Може обійдеться.
- Решту продуктів і одяг розвантажимо в сільраді, нехай дадуть тим, хто найбільше потребує.
По обіді вбираємось у вишиті сорочки і їдемо до сільради.
- Хлопці, візьміть газети і прапори. «Рухівські» газети роздамо після виступу.
За кілька годин перебування у містечку, чутка про нас поширилася серед мешканців. Поруч з сільрадою – клуб. Біля нього невелика, відкрита площадка для танців.
- Почнемо з «Ще не вмерла», а при кінці заспіваємо «Червону калину».
- Скільки маємо часу?
- Близько години.
Співаємо з синьо-жовтими стягами в руках. Людей зібралося чимало. Слухають зі сльозами на очах. Після концерту роздаємо «заборонену літературу». Надруковані в Прибалтиці, виготовлені з допомогою копіювальної машини матеріали, присвячені нашій історії, правді про злочини «комуністичного режиму».
- Дайте ще онту газету!
- А слова пісень, які ви виконували, маєте?
- Лише деяких, ось, прошу, тримайте.
Виступ вдався на славу. Спілкуємося з людьми, розпитуємо про їхнє життя-буття. У них дуже цікава місцева говірка – суміш української з білоруською. Інколи потрібен перекладач.
- Хлопці, дівчата, треба порадитись.
- Виникли проблеми?
- Щойно підходив якийсь чолов’яга, казав, щоб ми звідси хутко забиралися. Що будемо робити?
- Ми вже таке бачили не раз.
- Здається, він із тих сіряків із контори глибокого буріння.
- Кадебістів?
- Ага.
- Що вони нам зроблять, часи не ті!
- А що там у нас ще на сьогодні?
- Два села, тут поруч.
- Ну і їдемо, поки не смерклося.
Сідаємо в автобус і їдемо до сусіднього села. Дорогою співаємо пісень, ділимось враженнями. На душі радісно. «Цікаво, одяг і взуття треба буде потім викинути на смітник чи вдасться якось почистити? Шкода мештів – вже розтоптані і дуже зручні».
Люблю дивитися під час мандрівки на дорогу. Помічаю, що сидіння біля водія порожнє. Сідаю поруч з водієм. Заважати йому не буду. Просто дивитимуся на дорогу. Ото краса! Які ліси, луги, ріки! Не хочеться вірити, що відтепер ця земля «мертва» надовго. Попереду, метрів за п’ятсот з’являється вантажівка.
- Він що, п’яний? – обурюється наш водій.
Вантажівка робить викрутаси – звертає то ліворуч, то праворуч. Наш водій різко «скидає» швидкість. Вантажівка, наче навмисно, пре просто на нас. Придивившись, бачимо, що це – авто для перевезення рідкого бетону з величезним баком. Все, що відбувається далі, схоже на сон. За мить автівка на великій швидкості врізається в наш автобус якраз з того боку, де сидів я. Невидима сила підкидає вгору. Приходжу до тями і бачу, що лежу між рядами сидінь. Довкола – галасують наші, хтось кричить. Ще хтось вибіг з автобуса і помчав до вантажівки. Водій як крізь землю провалився. Намагаюся підвестись і чую якесь дивне клацання в нозі. Різкий біль не дає змоги йти. Хлопці беруть під руки і несуть до заднього сидіння.
- Степане, ну як ти?
- Наче живий, от тільки з ногою щось не те.
- Потерпи. Зараз «спіймаємо» інший автобус і поїдемо додому.
Дорожня пригода зводить наші подальші плани нанівець. Всі спантеличені і шоковані. Ніхто не сподівався, що «сіряки» вдадуться до такого кроку. Та хіба не однією навмисно влаштованою аварією вони спекувалися тих, хто ставав у них на дорозі? Пізно ввечері, після тривалих перемовин з кількома перевізниками, ми нарешті прибуваємо додому. Приятелі на руках приносять мене до помешкання.
- Ну, бувай, тримайся! Терміново звернись до лікаря!
- Дякую, хлопці!
До ранку не стулив очей. Різкий біль не давав спокою. Нога розпухла і стала подібна до поліна. Викликаю таксівку і їду до травмпункту.
- Ну що, молодий чоловіче? – уважно розглядаючи рентгенівський знімок, звертається до мене лікар-травматолог.
- Погані справи, лікарю?
- Численні переломи, дуже пошкоджена стопа, кістку п’яти роздроблено на багато осколків. Вам «світить» лікарня, щонайменше на рік.
Отакої! Доведеться довгенько поніжитися у ліжку. Впродовж року двічі був у лікарні. Виявляється, там чимало таких «героїв» з переломами. Потім направили до санаторію. Там було на диво цікаво, поруч – старезний костел, руїни замку, словом, чимало відволікаючих від болячок моментів. Місцеві історичні пам’ятки спершу оглядав, на милицях, а згодом з палицею.
Через два роки вже міг ходити без палиці, але й з нею ходити не стидався. Пригадав, що колись цілком здорові чоловіки послуговувались цим джентельменським реманентом.
Якось, поспішаючи у справах, «спіймав» на дорозі авто і попросив водія «підкинути» мене. Дорогою розмовляли. Як це часто буває, почали про погоду, а завершили про роботу. Виявилось, що водій таксівки – рідний брат водія отого «Ікаруса», на котрому я їздив в “зону”. Отакої! Нівроку!
- І як ваш брат? Ще працює водієм автобуса?
- Дякувати Богу, працює, але «пересів» на інший.
- А що з тим, старим автобусом? Де він після аварії?
- Майже місяць стояв у містечку N. Там довго розбиралися, хто винен і що сталося, потім притягнули його сюди.
- То винних так і не знайшли?
- Темна ця справа. Водій вантажівки, як виявилось, напередодні зіткнення затиснув чимось педаль газу і вистрибнув з кабіни на ходу. Скидається на те, що він навмисно зробив аварію.
- Нас попереджали, щоб ми забиралися геть, навіть погрожували. То їхніх рук справа.
- Чиїх?
- Кадебістів.
- Мій брат теж так казав. А ще казав, що ви в сорочці родилися.
- Чого б це?
- То ви не бачили автобуса після аварії?
- Ні, я ж по лікарнях і санаторіях відлежувався.
- Сидіння поруч з водієм, на котрому ви сиділи – сплюснуте «гармошкою». Те, що ви вціліли – просто диво. Вас могло б перерізати навпіл. Щасливчик.
Нині, кульгаючи під час тривалої ходи, згадую нашу поїздку в «зону». Чи шкодую, що так сталося? Ні. Очевидно так мало бути. На все Божа воля. А за той час, поки лежав у лікарні, стільки всього передумав. Навіть не віриться, що вже минуло майже двадцять літ. Якось друзі принесли відео, зроблене під час тієї поїздки. На ньому я ще на двох здорових ногах. Таки шкода тих мештів. Були легкі і дуже зручні. Після тієї пригоди один кудись щез. Інший я сам викинув – нащо тримати в хаті джерело радіації.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
