СТАЛКЕРИ

«Ікарус», подолавши двісті кілометрів розбитої дощенту, схожої на трасу перегонів по бездоріжжю дороги, під’їхав до містечка N. – пункту кінцевого призначення – центру містечка. Попереду виднілася двоповерхова сіра будівля. Місцина належить до зони інтенсивного радіоактивного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

- То це і є школа?
- Наче так. Ходімо, пошукаємо когось із керівництва.

З полегшенням зітхаємо, виходимо з автобуса і прямуємо до будівлі. Школа як школа. Одна з багатьох містечкових чи сільських шкіл, які зігрівають серце й душу, щойно навідаєшся сюди. Йдемо довгим коридором, розглядаючи написи на дверях. Дається взнаки, що сам виріс в учительській родині. Досі перед очима мама, що схилилася над зошитами після опівночі. Тьмяне світло настільної лампи «вихоплює» з темряви мамине обличчя.

Ні часу плин, ані дощі
Не зітруть споминів ніколи –
Завжди щось діється в душі,
Коли проходжу біля школи.

- Здається, це кабінет директора! Стукаємо у двері.
- Дозвольте зайти?
- Прошу.
- Ми з Тернопільщини, привезли, так би мовити, «екологічно чисті продукти». Люди самі зібрали. Хочемо дещо передати для дітей і вчителів. Скільки у вас дітей?
- Зараз понад сто, до аварії було вдвічі більше. Багато людей вже евакуйовано.
- А як ваші діти почуваються?
- Що вам сказати. У нашого медпрацівника роботи не бракує. В учнів під час уроків з носа часто йде кров, паморочиться голова, вмлівають. В дорослих ті ж проблеми.
- Розуміємо. Співчуваємо вам. Куди віднести продукти?
- Прошу, віднесіть до їдальні, там великий зал. Ми потім все переглянемо й роздамо.

Майже всі мешканці містечка скаржаться на постійний головний біль. Ліки не допомагають. Отак і живуть. Точніше, якось перебиваються. Довідуємось про деякі подробиці того злощасного квітня 1986 року...

- А коли ви дізналися про аварію?
- Через кілька днів після того, як це сталося. Чутки певні ходили. Але підозра на щось недобре виникла тоді, коли в роті почав відчуватися незвичний металевий присмак. Потім – головний біль.
- Чи багато людей відселили?
- Практично половину містечка. Решта чекають своєї черги. Але ж спробуй отак все залишити – дім, господарство і кудись їхати. Тут наше коріння, наша земля, наші померлі. Та що там казати, самі знаєте.

За кілька кілометрів від містечка польова дорога виводить до лісу. Височенні сосни впираються кронами в небо. Стовбури рівнесенькі, хоч щогли вітрильників з них роби. Невже оцю красу назавжди сплюндровано радіацією? Не віриться. Не хочеться вірити. Це якась маячня. «Зона» Стругацьких? А ми хто тут? Сталкери? Автобус зупиняється перед шлагбаумом.
- Все, далі не їдемо, хто бажає – може вийти, але ненадовго, – застерігає водій.

Підходимо до шлагбаума. Попереду напис: «Обережно, підвищена радіація, триста мікрорентгенів на годину». Так, значить за кілька кроків, по той бік зашкалює, а тут, де ми – ще «може бути»? Смішно. Дехто чкурнув до автобуса.
- Ну що, хапнули дозу, – посміхається водій?
- Ага, «вкололися» рентгенами!
- Дивіться, он бабуся яблука в саду збирає!
- Цікаво, чи вони їх їдять?
- Аякже, тут інших нема.

Повертаємося до містечка. В автобусі розкладаємо свої перекуски. Що цікаво – канапка, помідори, огірки завжди смачніші в дорозі!
- Поїдемо до сільради, домовимось про виступ.
- Хоч би не було дощу, хмариться.
- Може обійдеться.
- Решту продуктів і одяг розвантажимо в сільраді, нехай дадуть тим, хто найбільше потребує.

По обіді вбираємось у вишиті сорочки і їдемо до сільради.
- Хлопці, візьміть газети і прапори. «Рухівські» газети роздамо після виступу.
За кілька годин перебування у містечку, чутка про нас поширилася серед мешканців. Поруч з сільрадою – клуб. Біля нього невелика, відкрита площадка для танців.
- Почнемо з «Ще не вмерла», а при кінці заспіваємо «Червону калину».
- Скільки маємо часу?
- Близько години.
Співаємо з синьо-жовтими стягами в руках. Людей зібралося чимало. Слухають зі сльозами на очах. Після концерту роздаємо «заборонену літературу». Надруковані в Прибалтиці, виготовлені з допомогою копіювальної машини матеріали, присвячені нашій історії, правді про злочини «комуністичного режиму».
- Дайте ще онту газету!
- А слова пісень, які ви виконували, маєте?
- Лише деяких, ось, прошу, тримайте.

Виступ вдався на славу. Спілкуємося з людьми, розпитуємо про їхнє життя-буття. У них дуже цікава місцева говірка – суміш української з білоруською. Інколи потрібен перекладач.

- Хлопці, дівчата, треба порадитись.
- Виникли проблеми?
- Щойно підходив якийсь чолов’яга, казав, щоб ми звідси хутко забиралися. Що будемо робити?
- Ми вже таке бачили не раз.
- Здається, він із тих сіряків із контори глибокого буріння.
- Кадебістів?
- Ага.
- Що вони нам зроблять, часи не ті!
- А що там у нас ще на сьогодні?
- Два села, тут поруч.
- Ну і їдемо, поки не смерклося.

Сідаємо в автобус і їдемо до сусіднього села. Дорогою співаємо пісень, ділимось враженнями. На душі радісно. «Цікаво, одяг і взуття треба буде потім викинути на смітник чи вдасться якось почистити? Шкода мештів – вже розтоптані і дуже зручні».

Люблю дивитися під час мандрівки на дорогу. Помічаю, що сидіння біля водія порожнє. Сідаю поруч з водієм. Заважати йому не буду. Просто дивитимуся на дорогу. Ото краса! Які ліси, луги, ріки! Не хочеться вірити, що відтепер ця земля «мертва» надовго. Попереду, метрів за п’ятсот з’являється вантажівка.

- Він що, п’яний? – обурюється наш водій.

Вантажівка робить викрутаси – звертає то ліворуч, то праворуч. Наш водій різко «скидає» швидкість. Вантажівка, наче навмисно, пре просто на нас. Придивившись, бачимо, що це – авто для перевезення рідкого бетону з величезним баком. Все, що відбувається далі, схоже на сон. За мить автівка на великій швидкості врізається в наш автобус якраз з того боку, де сидів я. Невидима сила підкидає вгору. Приходжу до тями і бачу, що лежу між рядами сидінь. Довкола – галасують наші, хтось кричить. Ще хтось вибіг з автобуса і помчав до вантажівки. Водій як крізь землю провалився. Намагаюся підвестись і чую якесь дивне клацання в нозі. Різкий біль не дає змоги йти. Хлопці беруть під руки і несуть до заднього сидіння.
- Степане, ну як ти?
- Наче живий, от тільки з ногою щось не те.
- Потерпи. Зараз «спіймаємо» інший автобус і поїдемо додому.

Дорожня пригода зводить наші подальші плани нанівець. Всі спантеличені і шоковані. Ніхто не сподівався, що «сіряки» вдадуться до такого кроку. Та хіба не однією навмисно влаштованою аварією вони спекувалися тих, хто ставав у них на дорозі? Пізно ввечері, після тривалих перемовин з кількома перевізниками, ми нарешті прибуваємо додому. Приятелі на руках приносять мене до помешкання.

- Ну, бувай, тримайся! Терміново звернись до лікаря!
- Дякую, хлопці!

До ранку не стулив очей. Різкий біль не давав спокою. Нога розпухла і стала подібна до поліна. Викликаю таксівку і їду до травмпункту.

- Ну що, молодий чоловіче? – уважно розглядаючи рентгенівський знімок, звертається до мене лікар-травматолог.
- Погані справи, лікарю?
- Численні переломи, дуже пошкоджена стопа, кістку п’яти роздроблено на багато осколків. Вам «світить» лікарня, щонайменше на рік.

Отакої! Доведеться довгенько поніжитися у ліжку. Впродовж року двічі був у лікарні. Виявляється, там чимало таких «героїв» з переломами. Потім направили до санаторію. Там було на диво цікаво, поруч – старезний костел, руїни замку, словом, чимало відволікаючих від болячок моментів. Місцеві історичні пам’ятки спершу оглядав, на милицях, а згодом з палицею.

Через два роки вже міг ходити без палиці, але й з нею ходити не стидався. Пригадав, що колись цілком здорові чоловіки послуговувались цим джентельменським реманентом.
Якось, поспішаючи у справах, «спіймав» на дорозі авто і попросив водія «підкинути» мене. Дорогою розмовляли. Як це часто буває, почали про погоду, а завершили про роботу. Виявилось, що водій таксівки – рідний брат водія отого «Ікаруса», на котрому я їздив в “зону”. Отакої! Нівроку!

- І як ваш брат? Ще працює водієм автобуса?
- Дякувати Богу, працює, але «пересів» на інший.
- А що з тим, старим автобусом? Де він після аварії?
- Майже місяць стояв у містечку N. Там довго розбиралися, хто винен і що сталося, потім притягнули його сюди.
- То винних так і не знайшли?
- Темна ця справа. Водій вантажівки, як виявилось, напередодні зіткнення затиснув чимось педаль газу і вистрибнув з кабіни на ходу. Скидається на те, що він навмисно зробив аварію.
- Нас попереджали, щоб ми забиралися геть, навіть погрожували. То їхніх рук справа.
- Чиїх?
- Кадебістів.
- Мій брат теж так казав. А ще казав, що ви в сорочці родилися.
- Чого б це?
- То ви не бачили автобуса після аварії?
- Ні, я ж по лікарнях і санаторіях відлежувався.
- Сидіння поруч з водієм, на котрому ви сиділи – сплюснуте «гармошкою». Те, що ви вціліли – просто диво. Вас могло б перерізати навпіл. Щасливчик.

Нині, кульгаючи під час тривалої ходи, згадую нашу поїздку в «зону». Чи шкодую, що так сталося? Ні. Очевидно так мало бути. На все Божа воля. А за той час, поки лежав у лікарні, стільки всього передумав. Навіть не віриться, що вже минуло майже двадцять літ. Якось друзі принесли відео, зроблене під час тієї поїздки. На ньому я ще на двох здорових ногах. Таки шкода тих мештів. Були легкі і дуже зручні. Після тієї пригоди один кудись щез. Інший я сам викинув – нащо тримати в хаті джерело радіації.