СТРАСТІ ЗА МИСТЕЦТВОМ

У кожної епохи, кожного історичного відтинку часу, кожного суспільного прошарку свої погляди на мистецтво – живопис, архітектуру. У кожної влади та «еліти» своє розуміння прекрасного і корисного для народу. Буває, що, воно, оте їхнє профільтроване, підлаштоване під час, цензуру чи «формат» мистецтво – ні до чого, а мусиш дивитися, слухати, з розумним виглядом кивати головою, аби не виглядати «білою вороною». Саме так нерідко й було в радянські часи, а нині подібне у ще потворнішній формі відбувається у країнах на кшталт Північної Кореї.
Пострадянське суспільство ще довго нестиме на чолі відтиск «соціалістичного реалізму» – «…Разрушим до основанья, а потом…». Ну і що потім? Нічого доброго, або щось потворне і без смаку, – бачили, знаємо.
Приміром, стояв собі в центрі міста неймовірної краси костел. Його шпиль з хрестом на верхівці сягав понад сорок метрів. Стояв кілька десятиліть. «Пережив» одну світову війну, потім другу. Старожили розповідають, як під час другої, якраз коли правилась Служба Божа, снаряд пробив дах костелу, впав всередину і…не розірвався! Під час облоги місто дуже постраждало, але ж навіщо було нищити те, що вціліло і було окрасою міста?
Костел не вписувався в рамки «комуністичного світогляду». Аякже! Як можна в самісінькому центрі міста терпіти ганебний символ «релігійного дурману». Знищили. Справа посувалася важко. Стіни були міцні, з арматурою всередині. Довелось запрошувати досвідчених підривників, використовувати відповідну техніку. За кілька днів таки «дали собі раду». Що на цьому місці нині? Універмаг. Сіренька, без смаку споруда.
Якось приїхали знайомі з «далекого зарубіжжя». Їхні батьки звідси родом, бабця брала шлюб у тому костелі. Запитують: «А де костел?». Кажу: «Нема, замість нього нині магазин, супермаркет по-вашому». Просять показати. Напередодні купили свічки. Уявіть собі, – стоять із запаленими свічками при дверях універмагу! Люди озираються і ніяк не можуть второпати, що відбувається? Гості вирішили в такий спосіб вшанувати знищений храм, пом’янути рідних, які колись ходили сюди на Службу Божу. Можливо, саме на цьому місці сімдесят років тому стояли у весільному вбранні їхні бабуся і дідусь? «Вінчається раба Божа Анна рабові Божому Михайлу».
Декому аби тільки нищити добре «старе» і зводити недолуге «нове». Гроші, панове, йдеться про чималі гроші! Поїдьте у Польщу, Чехію, Австрію, Німеччину, ба, навіть у Прибалтику. Завітаєш до їхніх містечок і складається враження, що потрапив на сто-триста років назад, у минуле. Старенькі будівлі досі «живі», причепурені, доглянуті. Милуєшся ними, а потім заплющуєш очі й уявляєш рідне місто у 17-19 сторіччі.
Дякувати Богові, що одна унікальна і давня церква у нашому місті не постраждала від руки «революційних реформаторів». Точніше – не зовсім постраждала. Бо середину будівлі таки були вичистили від усіх «релігійних регалій». Коли б це було село – зробили б з церкви склад для мінерального добрива. Але то було місто, отож вирішили передати споруду музеєві, який влаштував тут картинну галерею. Хоч так, галерея все ж не склад! Колись ходив тут по закутках, розглядав картини, довго стояв на тому місці, де був вівтар. Відтоді минуло понад тридцять літ.

- Що подобається? – гукає мені з височенного риштовання кремезний бородань років сорока п’яти в замащеній фарбою спецівці. Власне, проходив поруч і вирішив заглянути всередину. Чув, що тут триває реставрація.
- А де поділася картинна галерея? - запитую.
- Вони переїхали до іншого приміщення. Місцева громада добилася права знову використовувати цю будівлю як храм.
- А ви хто будете?
- Художник. Отримав замовлення. Буду розмальовувати цю церкву. Приходьте за кілька тижнів – можна буде на щось подивитися.

Дякую за розмову і виходжу на вулицю. Треба буде згодом сюди навідатися. Цікаво, як все виглядало колись? Можливо, оті ікони в місцевому музеї і дерев’яні скульптури святих прикрашали саме цю церкву? Хто знає. В музейних закапелках ще чимало всякого добра. Щастя, що перед знищенням деяких пам’яток, колишня влада інколи засилала експертів. Ті вибирали найцінніші експонати і кудись вивозили. Щоправда, нині більшість із них в Росії, і Москва нізащо не збирається їх нам повертати. За місяць вирішив навідатися до церкви вдруге.
- А, старий знайомий! Заходьте! – гукає з риштовання бородань у спецівці. Впізнав.
- Бачу, справи у вас посуваються!
- Потроху. Багато роботи. Доведеться наймати помічників. Зачекайте, за кілька хвилин буду внизу.
Тим часом оглядаю стіни і величезний купол. Непочатий край роботи!
- Ну, що, давайте знайомитись? Володимир. – Бородань простягає руку. Величезна долоня легко стискає мою.
- Дуже приємно, Іван.
- Цікавитесь мистецтвом?
- До певної міри. Кілька разів бував тут, в картинній галереї.
- Ясно.
- То ви не з нашого міста?
- Ні, зі Сходу.
- Надовго до нас?
- Як вийде. Поки буде робота.
- Скажіть, будь-ласка, а новий розпис буде такий, як старий?
- Не зовсім. Фактично, він буде іншим. Тобто сюжети будуть інші, техніка живопису, кольори. Якщо цікаво – загляньте якось до мене в майстерню, тут недалеко. Поговоримо, чаю вип’ємо.
- Дякую, з радістю.
На вулиці разить очі яскраве сонячне проміння. Подумки повертаюсь до розмови з бороданем. Напевно, важко отак цілий день із задертою догори головою працювати на тому риштованні? Вдома задираю голову і ходжу по кімнаті. За кілька хвилин шия затерпає і крутиться голова. Нелегка у того художника робота. Невдовзі навідуюся до його майстерні.
- Дозвольте?
- Прошу-прошу, заходьте? – Володимир, посміхаючись відриває двері.
- Он там візьміть стілець, сідайте.
- Вибачте, може, я невчасно?
- Все гаразд. Інколи хочеться трохи відволіктися. Я цілими днями сам.
- У вас тут стільки цікавого!
- Це макети. Я спершу ліплю з пластиліну або глини макети своїх сюжетів, розписів, а потім малюю. Макет дає змогу добре роздивитися все зусібіч.
- То ви ще й скульптор?
- До певної міри...
- У церкві під куполом я бачив ангелів, себто статуї ангелів.
- Це не скульптура, а спеціальна техніка живопису – ілюзорне бароко.
- Ніколи б не подумав. А виглядає, як скульптура.
- Саме так. Мета цієї техніки якраз і полягає в тім, щоб досягти подібного ефекту.
- І як вам вдається годинами працювати із задертою головою?
- Важко. Часом не чую шиї. Мікеланджело після розпису «Сикстинської капели» мав серйозні проблеми зі здоров’ям. Тут також площа чимала.
- Я б навіть сказав – дуже велика. Хотів спитати про колишні розписи у цій будівлі.
- Мої будуть інші. Пощастило відшукати в архівах старі світлини. Вони он там, на столику. Якщо чесно, вони мені не до душі. Я запропонував свої сюжети. Перед тим багато їздив, вивчав, аналізував. Був в Італії, Туреччині. Про Святу Софію чули?
- Це у Стамбулі, колишньому Константинополі?
- Так.
- Ви там досліджували розписи?
- Не тільки. Придивлявся також до техніки живопису, деталей храмів. Словом, якщо до цього відноситися серйозно – потрібно багато часу і терпіння.
- Бачу…Тепер розумію, чому деякі церкви нині розмальовують за кілька місяців. Сюжети нерідко радше нагадують малюнки з дитячих книжок. Тобто обличчя і фігури людей примітивні і неприродні. Та й колір, бува, якийсь дивний.
- Я працюю довго, часом кілька років. Воно, звісно, дорого, але ж храм зводиться і розмальовується на десятки і сотні літ. Ось наша Софія в Києві. Знаєте, скільки вона пережила і ще не одне десятиліття переживе. Тільки б новітні варвари її не знищили. Вони ж нині на кожному вільному клаптику землі будуть свої недолугі готелі, казино, ресторани, банки…
- Ви в курсі, що у нас в області є чимало замкових споруд?
- В Галичині їх багато, це факт.
- Більшість із них, на жаль, у напівзруйнованому або й цілковито зруйнованому стані. Але які там місцини! Знали ж колись де і як зводити замки та палаци!
- Це правда, розумілися на цьому.
- Ви у Підгірцях ніколи не були?
- Щось чув, це десь поблизу?
- Так, на Львівщині. Ми їздимо туди щороку по кілька разів. Враження незабутні! За кілька кілометрів до палацу наче у казку потрапляєш. Віття дерев нависає над дорогою, утворюючи неймовірний живий тунель. Восени, коли дерева вбираються в золоте, – очей не відвести!
- То що там, у Підгірцях?
- Колишній палац. Уявляю, як все виглядало колись! Будівля, фактично, збереглася. Останнє її призначення – туберкульозний диспансер. Кажуть, що навіть київська братія якось навідувалась. Приглядались. Хотіли взяти під урядову резиденцію, але виявилось, що реконструкція потребуватиме надто багато коштів.
- А що там нині?
- Наче музей. Втім, окрім огляду подвір’я і старого парку нічого не запропонують. Всередині – загалом порожні, обшарпані стіни. Щоправда, нещодавно підготували кілька експозицій. Але місцевість чудова. За кількасот метрів від палацу, по прямій, – вражаючий костел. Колись це була родинна церква власників палацу. Тут майже щодня можна побачити відвідувачів. Багато туристів з Польщі.
- Напевно, їм сумно бачити в якому стані ця краса нині.
- Звісно ж сумно. А нам хіба ні? Могли б на цьому ще й гроші заробляти.
- Знаєте що, приходіть завтра до мене на роботу, підніметесь зі мною нагору.
- Тобто аж під купол? По риштованню?
- Еге ж! Що боїтесь?
- Відверто кажучи, боюся висоти.
- Нічого, я буду підійматись за вами слідом. Чекаю вас завтра о шостій вечора.

По завершенні роботи прийшов до Володимира.
- Ви вже тут? Добре. Зачекайте, дещо приготую, щоб взяти догори. Бачите он там, праворуч, невеликі сходи, почнемо підійматись звідти. Тримайтесь за поручень.
Тремтячими руками я вхопився за поручень, а потім, крок за кроком, почав підійматися вгору. Позаду вже один рівень риштовання, потім другий. Підводжу голову догори: «Ого, їх ще чотири! Нівроку!».
- Не дивіться вниз, – застерігає Володимир.
Нарешті дістався останнього рівня. Він весь вистелений дошками, щоб можна було ходити з кінця в кінець. До купола – на витягнуту руку. Поверхня сферична, по боках ще складніша. «І як він тут малює?» Коли зображення прямо перед тобою – враження зовсім інше, ніж знизу. Розглядаю деталі. «А ось сюжет, який я бачив у вигляді скульптурної композиції у нього в майстерні!»
- Які враження? - запитує мене Володимир.
- Словами не передати. Тепер бачу, яка ця робота важка.
- Так. Слід взяти до уваги також і те, що до неї слід приступати з відповідним станом душі, з молитвою. Адже це храм.
- Оце думаю: вибратись сюди – вибрався, а як злізатиму? Голова паморочиться! А вам – ні?
- Вже звик.

Згодом, у майстерні Володимира ми спілкуємось за чаєм. Я, певно, вже замордував його своїми питаннями. Однак він терпляче слухає і відповідає.
- Ось ви, художник, так? – запитую
- Та ніби так.
- Тоді поясніть мені. Може це я такий телепень, – але, хоч вбийте, не розумію авангардизму, поп-арту, отієї мазанини, безсюжетної мішанки кольорів, незграбних фігур. Це якесь кривляння. Але ж загал ходить, дивиться, прицмокує з розумним виглядом, платить шалені гроші, щоб побачити і придбати цей непотріб.
- Все просто. Це – не мистецтво, так що не бійтеся за свій смак і розум. Це – кітч, виклик суспільству, часу, загальним нормам і правилам. Врешті-решт, це – епатаж, а ще – доволі прибутковий бізнес. Мистецтвом тут і не пахне. Знаєте, де нині працюють справжні художники?
- Де?
- В рекламі. Де ви бачили рекламу, виконану на кшталт отієї мазанини? Ніде. Реклама повинна виглядати природно і викликати в людей приємні емоції. Звісно, не бракує також реклами вульгарної, ба, навіть аморальної.
- Тобто ви хочете сказати, якщо я не в захваті від чогось на кшталт «Квадрата» Малевича чи консервних банок Воргола – мені не слід страждати від почуття неповноцінності і невігластва?
- Звісно! Насолоджуйтесь справжніми шедеврами, які пережили віки. До речі, у вашому місцевому музеї є досить непогані речі. Я бачив там чудові офорти, акварелі, портрети.

Ми зустрілися з бороданем ще кілька разів. Згодом дізнався, що він поїхав до іншого міста. Так і не встиг завершити розпис храму. Кажуть, не дійшов згоди з замовниками щодо сюжетів і термінів. Інші казали, що його ціна за роботу була надто висока. Хто знає, що там насправді було. Але купол він таки розмалював блискуче! Якщо довго дивитися на цю красу, таке відчуття, наче підносишся догори і ширяєш серед хмар та ангелів. Справжнє мистецтво! За рік з’явилися розписи на стінах, виконані іншими художником. Можливо їх було кілька? Але – це вже не те. Не зачіпає. Не ті кольори…

Часто пригадуються слова Володимира про те, що можна спокійнісінько прожити без поп-арту, модернізму, авангардизму та інших «ізмів» у мистецтві і не почуватися «неотесаним телепнем», а відвідини відомих картинних галерей світу ще більше переконали мене в тім, що вічним є лише справжнє мистецтво, яке пережило віки, а ота поп-артівська піна одного дня щезне, як роса на сонці…