ЗЕМЛЯКИ
І.

Коли доля засилає людину далеко від рідного дому, з нею трапляються неймовірні та дивовижні речі. Ідеш собі, приміром, Лондоном, аж тут назустріч Іван із сусідньої вулиці. Або потрапляєш до Одеси – у ній ти «ні бе, ні ме, ні кукуріку», не знаєш, що тут до чого, ¬– аж ось біля оперного театру натикаєшся на однокласницю Марійку. Вона влаштовує тобі назабутню екскурсію містом, допомагає влаштуватись в недорогому готелі і Одеса вже не здається тобі такою «нерідною». Або стоїш собі в черзі в Сумах, а перед тобою чолов’яга. Роздивляєшся, – а то Микола, знайомий. Купуєте пива і раків та до опівночі спілкуєтесь в заводському гуртожитку. Що не кажіть, а життя часом підкидає неабиякі викрутаси та сюрпризи.

ІІ.
Віктор працював інженером на заводі світлотехнічної апаратури. Завод славився своєю продукції на весь Союз. Тут проектували і виготовляли промислові та побутові світильники, апаратуру для «воєнки». 1979 року Віктора «поголили» у вояки. Спершу служив у Львові, а згодом у Москві. Їхній полк залучили до охорони громадського порядку під час проведення всесвітньої спортивної Олімпіади 1980. Власне, саму Олімпіаду хлопці бачили «з кущів». Часом, перед початком футбольних матчів їх привозили на стадіон для перевірки об’єктів на безпеку – нишпорили поміж лавками, шукаючи підозрілі пакунки. Завдяки цьому назбирав чималу колекцію олімпійських квитків, значків та усякої всячини.

В Москві найбільше враження на Віктора справили три речі – біде, кінні перегони та похорон Висоцького. Якось під час відвідин туалету у височенному хмародері йому кинувся в очі незвичайної конструкції унітаз із кількома краниками. Відкрутив один із них, і прямо в обличчя поцілила цівка води. Що за чудасія! Вояки зайшлися реготом!
– Що, помився?
– Що то за біда така?
– Не біда, а «біде», ти що, ніколи не бачив? Ти де виріс?
– Та виріс в селі, але тепер живу у місті? Однак такого ще не бачив.
– То для жінок, телепню, зрозумів?
– А-ааа, тепер ясно.

Дорогою з ними сталася пригода в чисто армійському стилі. Уявіть колону з кількох військових машин, попереду – офіцерський «газик». Наближається трамвай. Аж тут з офіцерського «газика» через гучномовець лунає: «Водій трамваю, поверніть праворуч!» І так тричі! Але ж трамвайна колія була пряма-прямісінька! Вояки так реготали, що мало не повипадали з кузова.

Про смерть Висоцького Віктор дізнався на ранковому шикуванні. Замполіт доповів про підвищену готовність у зв’язку з кончиною відомого барда та ймовірними порушеннями громадського порядку. Десь там, у центрі міста, біля Таганки зібрався люд, але Віктор з хлопцями чули про це краєм вуха. Короткий репортаж прощання з померлим побачили по телебаченню лише за кілька днів. Віктор теж грав на гітарі і знав чимало пісень Висоцького. Та хто їх тоді не знав!
Власне, гітара чимало прислужилася йому у війську. «Дембелям» неабияк подобалися пісні, надто про кохання. Якось він почув, як хтось із хлопців «мордує» інструмент, попросив гітару і виконав кілька популярних хітів. Його оточив гурт вояків. Концерт на замовлення тривав майже годину.
- Ну, ти пацан, даєш? Де грав?
- На танцях в будинку культури.
- А «Альошкіну любов» знаєш?
- Звичайно!
- Ану давай, збацай.

Відтоді концерти після «відбою» стали для Віктора звичною річчю. «Дембелі» брали його з гітарою до «каптьорки», разом співали пісень, смакували смаженою картоплею, перехиляли чарчину.
- Ти, пацан, кажи, якщо хтось ображатиме.
- Гаразд.
За півроку Віктор надибав у полку ще кількох музикантів і організував ВІА. Виступали перед вояками, в підшефних організаціях: колгоспах, школах. Отримали подяку від командування.

Третім відкриттям для Віктора під час служби в Москві стали кінні перегони. Хлопчаком він щоліта гостював у свого двоюрідного брата. Братів дід був конюхом у колгоспі. Пасли коней, гнали табун до річки, влаштовували перегони. З того часу коні посіли в його житті особливе місце. Та й хіба можна не любити це Боже створіння! В кого ще знайдеш такі очі? Ну хіба що в корови. А як ніжно кінь бере губами скоринку хліба з долоні! Як фиркає! Як дивиться вслід, коли ти йдеш зі стайні додому! Неможливо уявити красу довкілля без коней. Віктор був переконаний у цьому. І, напевно, не тільки він.
На Олімпіаді, під час кінних перегонів Віктор стояв на варті довкола іподрому. Досі не бачив жахливішого видовища. Загнані до сьомого поту коні хрипіли, наче перед смертю, благаючи про допомогу. Перетнувши фінішну відмітку, вони харкали кров’ю, а їхні очі наливалися нею. Великі, сповнені страху, вони були зовсім не подібні на очі тих коней, яких Віктор знав з дитинства. До бідних тварин підбігали люди з відрами холодної води і виливали її їм під хвости. Вікторове серце краялося від болю. Спіймав себе на думці, що це, як і корида, є видовищем не для людей зі слабкими нервами, а щодо нього, то це й поготів не те, що йому до душі.


ІІ.

Після війська Віктор повернувся на попереднє місце роботи. Часи були складні. Отож разом із приятелями вирішили податися на заробітки. Обрали містечко N. в Тюменській області. Бригади українців-нафтовиків курсували туди постійно. Їх привозили і відвозили коштом підприємства з Івано-Франківщини, Львівщини, Тернопільщини. Платили добре, за важкі умови праці доплачували «північні».
Спершу вони дісталися до Москви, а звідтіля – до містечка N. Ночували в однокімнатній квартирі знайомого. Декому доводилось спати на підлозі. Вдень вирушали на пошуки роботи, а ввечері обмінювалися інформацією. За кілька днів гроші закінчилися і холодильник спорожнів.

Одного дня Віктор, після пошуків роботи, повертався до помешкання знайомого. Кишки грали марша від голоду. Перед очима стояли мамині пампушки з гречкою і зеленою цибулькою, вареники зі сметаною та гарячий борщ. За кілька метрів ніздрі залоскотав запах свіжого хліба. Зайшов до магазину. В черзі було близько двадцяти людей. Підійшов до прилавка довідатись про ціну. Бракувало п’ять копійок на буханець. Пошкандибав у кінець черги, обвівши чергу поглядом... Раптом помітив знайоме обличчя! «Так-так-так. Думай, де ти його бачив? Звідки ти його знаєш?» Незнайомець був зростом понад метр вісімдесят, міцної статури. «Думай, думай. Невже Петро з Йосипівки? Не може бути! Чому б це йому тут тинятися після військового училища? Він мав би зараз десь літати на своїх «мігах»! Віктор придивився до незнайомця ще раз – «Та ні, таки Петро».
- Перепрошую, ви часом не Петро? – спитав майже пошепки.
- А ти хто такий?
- Ви Петро Климчук з Йосипівки!
- З якої ще Йосипівки? – незнайомець підозріло зиркнув на Віктора.
- Я приїздив до своєї тітки в Йосипівку в третьому класі і ми з тобою їздили на лижах, пам’ятаєш? Твій тато працював у школі, так?
- Щось я тебе не пригадую.
- Ти вивихнув ногу, і я допомагав тобі дошкандибати додому. Твоя мама нас пригощала чаєм з вишневим варенням.
Погляд незнайомця потеплішав.
- Починаю пригадувати.
- Ну…
- Мені згодом тітка розповідала, що ти закінчив військове училище і служив під Ленінградом.
- Було діло. А ти чому тут?
- Та ось хочу купити хліба, а бракує п’ять копійок.
- Значить так, зараз купимо хліба і гайда до мене додому.
- Та я тут не сам, з хлопцями. Нас п’ятеро.
- Давай, бери хлопців і приходьте до мене. Ось моя візитівка, там є домашня адреса.
-
За дві години Віктор з хлопцями були в Петровім помешканні. Три просторі кімнати, чудові меблі, відеомагнітофон, телевізор «SONY».
- Хлопці, візьміть з холодильника пиво, а я поставлю воду на пельмені.
- А ти що, холостякуєш?
- Ні, мої поїхали до батьків.
- То як ти опинився в N.? Де твої літаки?
- Літаки літають, але без мене.
- А що сталося?
- Пішов на «дембель» за станом здоров’я. Друзі допомогли з роботою. Працюю тут в одній фірмі головним інженером.
- Ого!
- Я б сам тебе не впізнав.
- Та і я заледве впізнав тебе. Дивлюся – Петро чи не Петро? Ти ж у дитинстві був невисокий на зріст, а тут – під два метри.
- В училищі «підріс» – фізпідготовка і таке інше. А ви як сюди потрапили?
- Приїхали «за довгим рублем». Вдома роботи нема, сам знаєш, які нині часи.
- Ну і як, вже щось підшукали?
- Наразі ні, вже тиждень тиняємось, шукаємо. Знайомі обіцяли допомогти, але вони засмагають на морі.
- Що вмієте робити?
- Мурувати, класти плитку, працювати з деревом.
- У нас на фірмі збираються відкривати дочірнє підприємство – потрібні будуть такі фахівці. Може, спробуєте в нас попрацювати?
- Без слів! Ще й в руку поцілуємо!
- Значиться так, завтра прийдете до мене на роботу і там про все поговоримо. Адреса у візитівці. А тепер розливай пиво. Я за хвилю буду.

Невдовзі Петро з’явився з підносом в руках, на якому стояв трилітровий бутель з чорною ікрою і великий кусень масла.
- Ну ти даєш, Петре! Хочеш, щоб ми вмерли від цієї розкоші?
- Беріть хліб, масло, кладіть ікру або їжте ложками, якщо хочете.
- Петре, та це ж кощунство – їсти ікру ложками!
- Пригощайтесь, хлопці. Ми ж земляки.


ІІІ.

Складні вісімдесяті добігали кінця. Нарешті припинилися нескінченні похорони радянських генсеків і членів Політбюро КПРС, котрі вмирали із загадковою періодичністю. Замість одних старих, вибирали інших – також старих. Було очевидно, що «нові старі» теж довго не протягнуть. Думалося: «Вибрали б, врешті-решт, когось молодшого, щоб цей довічний траур нарешті скінчився».
Магазини нагадували щойно завершені будівельниками об’єкти – порожні полиці з цінниками неіснуючих продуктів і товарів. Аби купити пачку масла треба було займати чергу коло опівночі й стояти до ранку. Стояли по черзі мало не всі члени сім’ї. А взимку, на морозі? Перед відкриттям магазину батьки приводили дітей – на малолітніх давали ще одну порцію масла. Радянський Союз, наче старий віз, плентався до логічного краху.
Заробітки розтягнулися на довгих двадцять років. Віктор із хлопцями змінили кілька місць роботи. Спершу працювали на підприємстві Петра. Потім його перевели на вищу посаду і він перебрався до іншого міста. Згодом Віктор відклав трохи грошей і відкрив власне підприємство. Придбав квартиру, авто. Іншим хлопцям пощастило менше, дехто повернувся додому. Місцева українська громада обрала Віктора головою культурного товариства «Червона калина». Запрошували відомих українських співаків та музикантів. Він не раз допомагав влаштуватися на роботу хлопцям, які приїздили з його рідного міста на заробітки. Ніколи не забував, як двадцять літ тому його, голодного і змарнілого, «пригрів» земляк із тітчиної Йосипівки.

ЕПІЛОГ:
2014 року, після подій на Майдані, щойно розпочалася російсько-українська війна, Віктор з сім’єю повернувся до України. Напередодні їхнє культурне товариство та бібліотеку закрили. Антиукраїнська кампанія в Росії набирала обертів. Несила було щоденно слухати суцільну брехню про події в Україні. А вони розвивалися блискавично. Життя вступало у нову смугу, залишаючи минуле з усіма його перипетіями позаду.