СПРАВЖНЄ КОХАННЯ

I.
Варійчиха жила самотньо у старій, як і вона сама хаті, поставленій ще батьком, звідусіль оточеній височенними горіхами, яблунями й вишнями. Влітку її обійстя радше нагадувало хащі. Але, потрапивши сюди, людина відчувала якусь особливу ауру тиші і спокою. Кущі малини і смородини підступали мало не до дверей оселі. Виноград випнувся на дах і розлігся вздовж ринви – до сонця. Трава в саду подекуди сягала пояса. Товстенні липи здіймалися високо вгору з потрісканими від старості стовбурами, які нагадували спрацьовані, зашкарублі від щоденної роботи руки Варійчихи.
Її господарство – коза Ганька з двома козенятами, десяток курей та пес. Козенят Варійчиха називала екзотичними іменами, почутими з телевізора – Ізаура і Бейжа. Великий кудлатий пес мав ім’я Кредит. Це слово Варійчиха мало не щодня чула під час реклами, коли дивилася свої улюблені передачі «Ключовий момент» і «Чекай на мене». Правду кажучи, вона хотіла дещо іншого песика – маленького, хатнього. Звернулася за допомогою до сусіда. Якось взимку він зайшов до Варійчихи і витягнув з-під кожуха маленьке симпатичне створіння. Сказав, що з нього виросте саме такий гарненький песик, про якого мріє Варійчиха. Вона пильнувала його як малу дитину, поїла козячим молоком, годувала тим, що їла сама. За півроку цуценя поволі почало перетворюватися на чималого пса, а за рік виросло мало не з теля. Але Варійчиха з цим змирилася. Пес відчував її любов і не відходив від неї ні на крок. І жив той пестунчик не на дворі у буді, а в хаті.
Зі своїм «господарством» Варійчиха розмовляла, як з людьми – треба ж було їй з кимось спілкуватись. Мало хто з молодих односельчан здогадувався, що ця стара, самотня жінка до Другої світової війни працювала вчителькою «Рідної школи», була активною учасницею «Просвіти» і самодіяльного театру, очолювала місцевий осередок «Союзу українок» товаришувала з відомою дитячою письменницею Марійкою Підгірянкою.
Весь нинішній скарб Варійчихи ¬– це старий фотоальбом з вицвілими від часу світлинами і родинна Біблія Куліша 1908 року. Початкові сторінки були списані дрібним каліграфічним почерком – дати народження батька і матері, її та чоловіка, дати шлюбу, Хрищення та смерті найближчих родичів.
Варійчиха добре пам’ятала, як її тато щонеділі, прийшовши з церкви, по обіді вдягався у чисту вишиту сорочку і сідав читати Біблію. По ній він навчав читати і її. У їхній родині кожен мав по кілька вишиванок. Коли брат вирішив одружитися, то мама сказала, що дасть благословення лише тоді, коли наречена покаже їй вишиту власними руками сорочку для майбутнього чоловіка.

Чоловік Варійчихи помер давно – захворів у польській тюрмі. «За Польщі» галицькі в’язниці були відомі тим, що в’язні часто вмирали на сухоти через високу вологість. Загалом, колись люди не зналися на діагнозах так, як нині. Казали: «помер на середину», а що там було насправді – ніхто не знав.
Варійчиха залишилася з двома дітьми на руках – донькою і сином. Ще замолоду вона дуже подобалася Василеві, парубку з їхнього села. Але, як це часто буває в житті – їм не судилося бути разом. Дівчина вийшла заміж за чорнявого красеня з карими очима з Львівщини – Івана. Вони познайомилися, коли вона відвідала Львів разом із дівчатами з «Союзу українок». Одружилися за рік. Жили добре, любилися. Але їхнє щастя було надто коротким. За участь в ОУН, чоловік потрапив до польської в’язниці. Звідтіля повернувся слабим і через кілька років помер. З його смертю для неї немовби сонце за хмару зайшло. Почорніла, змарніла. Мало не щодня ходила на цвинтар і плакала, розмовляла з ним, як з живим. І таку мала тугу, що місця собі не знаходила. Якось залилася коло могили слізьми і благала: «Іваночку, як мені без тебе зле. Світ не милий. Подай мені бодай якийсь знак. Так мені тяжко». За мить у небі пролетіли лебеді – троє! Зробили коло і зникли.

Минули роки. Варійчині діти повиростали. Син, повернувшись з війська, оженився. Пішов за зятя в сусіднє село.
Якось вона, неочікувано і несподівано для себе, отримала листа, котрий починався словами: «Дорога, кохана Марічко, пише тобі з далекого Сибіру Василь. Може, ти ще не зовсім забула про мене? З того часу, як мене вислали сюди, не минуло й дня, щоб я не згадував про тебе, твою посмішку, твої лагідні очі.». Тримала листа тремтячими руками і її коліна підкосилися: «Василь? Як він мене розшукав? Стільки літ спливло!» Вона вже віддавна жила не для себе, а для дітей. Їй ніколи й на думку не спадало, що щось у її вдовиному житті може змінитися.
Довго не наважувалася відписати Василеві. Але думка про те, що йому там, у Сибіру теж не солодко, не давала спокою. Якось на Великдень таки написала йому, подякувала за листа. Їхнє листування тривало кілька років.
Минуло ще кілька довгих і нелегких літ. Листи від Василя надходили далі, хоч і не так часто. Потім листування припинилось. Лише з часом виявилось, що табірне начальство заборонило Василеві листуватись. По закінченню терміну ув’язнення він кілька років поспіль жив на поселенні за Уралом. Згодом дозволили повернутись в Україну, але не в Галичину, а на Чернігівщину.


ІІ.
Поштарка йшла повз Варійчину хату, коли та поралась на подвір’ї.
- Тітко Маріє – вам лист!
- А, то ти Наталю. Та хто там ще може мені старій писати.
- З Чернігівської області.
- Я там нікого не маю. Може, помилились?
- Та ні, – вам. Написано – «Варійчук Марії Семенівні». Беріть.

То був лист від Василя. Повернутися на Галичину Василь зміг тільки 1991 року, й то не до свого села, а на Львівщину, де мешкали його родичі. В рідному селі вже не було нікого з родини, а в його хаті жили чужі люди. Якось Варійчиха отримала телеграму: «Дорога Марічко, я дуже слабую, хотів би наостанок тебе побачити. Василь». Вона подалася за порадою до сусідки Ярини.
- Маріє, тобі би здалося з’їздити до Василя. Він кохає тебе. Ціле життя кохає. Кажуть люди, що так і не оженився, як ти вийшла заміж. Двадцять п’ять літ відсидів у Сибіру. Подумати страшно. Поїдь до нього, поїдь. Хто знає, скільки йому ще лишилося.
- Та як же я поїду? В мене господарка. Я вже роки ніде не їздила, подивися на мене, сама ледве ходжу.
- Скажу синові – він тебе завезе машиною.
- Та навіщо той клопіт.


Старі «Жигулі» під’їхали до Варійчиної хати вранці.
- Тітко Маріє, ви вдома? То я, Степан!
- А, ти, Степане? Що сталося?
- Мама казала, щоб я завіз вас на Львівщину.
- Ти сам не маєш часу, а тут ще я.
- Та ви не хвилюйтеся, все гаразд, я саме повернувся з відрядження і взяв «відгул».
- То що, просто зараз збиратися?
- Заїду за вами за годину.

Дістала з шафи вишиту сорочку і хустину. Довго стояла коло дзеркала, дивилася на своє змарніле лице і причісувала сиве волосся. Ніяк не могла зібратися з думками. Похапцем шукала лист з адресою Василя. «А, ось він, у шухляді. Господи, поблагослови і помилуй»
- Тітко Маріє, ви готові? – гукнув Степан з подвір’я.
- Вже йду.
- Ви свого вовкодава припніть, про всяк випадок, а то вчора мисливці сусідського пса підстрелили, – були напідпитку.
- Ото гаспиди, Господи прости. І що їм бідний пес зробив?
- Дуже гавкав на них. Певно йому не сподобалася їхня самогонка.
- Зараз, припну Кредита.

Їхали мовчки кілька годин. Варійчисі не хотілося дорогою розмовляти. Та й Степанові це було на руку. Деякі люди вважають, що водієві дуже до вподоби, якщо вони постійно щось балакають. А йому ж треба зосередитися і слідкувати за дорогою та дорожніми знаками. Буває, звісно, що можна перекинутися словами, але ж не теревенити годинами.


ІІІ.
Село, в котрому мешкав Василь, простяглось під горою, порослою молодняком. Поруч – річка. Зупинились біля однієї з хат, помітивши чоловіка, що сидів на лавці при дорозі.
- Слава Ісусу Христу! Перепрошую, де тут хата Павлюків? – запитав Степан незнайомця.
- Вам якого Павлюка треба – Миколу чи Павла?
- Того, в якого мешкає Василь Сиротюк.
- Він живе у Павла Павлюка.
- Ясно, дякую.
- Поїдете до кінця вулиці, а далі коло церкви наліво, четверта хата. Там коло брами калина росте.
- Дякую.
- А ви хто йому будете?
- Родина з Тернопільщини.
- Він дуже слабий. Позавчора доктора з району викликали.

Авто спинилося коло брами з розлогою калиною. Невелика хатина з городом і садком. На подвір’ї – криниця. Підійшли до дверей і постукали.
- Агов! Господарі вдома є?
Зсередини хтось перекрутив ключа і відчинив двері.
- Добрий день!
- Добрий.
- Вибачте, тут живе Василь Сиротюк?
- Так, а ви, перепрошую, хто йому будете? – з дверей виглянув середнього віку чоловік.
- Ось ця пані – до нього. А я привіз її.
- Пан Василь дуже слабий. Зараз його спитаю. Що йому сказати?
- Скажіть, що приїхала Марія Варійчук.

Через кілька хвилин чоловік повернувся.
- Зачекайте, він зараз встане з ліжка і вбереться. Присядьте на лавці під хатою, допоможу йому вдягнутися і закличу вас.

Невдовзі на порозі з’явився сивий, згорблений чоловік у вишитій сорочці. Однією рукою спирався на ціпок, а під другу його підтримував незнайомець, з котрим вони спілкувалися напередодні. Василеві було важко стояти на ногах. Його очі зустрілися з очима Марії і в них забриніла сльоза.
- Маріє!
- Василю!
- Видиш, що з мене лишилося? Не можу повірити, що бачу тебе.
- Ой, Василю.
- Андрію, запроси гостей до хати. То Андрій – онук мого брата. Заходьте.
Посередині кімнати стояв стіл, застелений білим обрусом. На стіні – образи, прибрані вишитими рушниками.
- Знаєш, Маріє, який нині день?
- Який?
- Мені вісімдесят п’ять. Я таки тебе дочекався. Дякувати Богові.
- Василю, то Степан – син моєї сусідки по вулиці. Він привіз мене.
- Андрію, накрий на стіл, бачиш які в нас гості! Найдорожчі гості у світі!
- Ти так і не оженився?
- Чекав на тебе. І дочекався. Нащо мені хтось, як є ти.
- Та я ж...
- Знаю, що ти вийшла за Івана, бо кохала його. Але ти була в мене весь час перед очима, всі ті довгі роки у таборі і потім. То ж не гріх – кохати так, як я кохав тебе. Був щасливий від того, що ти є, навіть з іншим, навіть далеко.
- Василю.

Степан з Андрієм випили по чарці вина і вийшли на вулицю перекурити. Василь і Марія сиділи поруч і довго розмовляли. Він гладив долонею її руку і ніжно дивився їй у вічі. Степан ніколи, ні на мить, не пошкодував, що поїхав у те невідоме село, у котрому збагнув, що таке справжнє кохання, котре може обірвати лише смерть.