ІВАСЕВА ШКІЛЬНА НАУКА

Матері і моїм шкільним вчителям присвячується.

І.
Задивлені у майбуття випускники середньої школи не цілком свідомі того, що «останній дзвінок» і справді останній в їхньому житті. Шкільне життя скінчилося. Вони вже ніколи не повернуться до свого класу, як учні, хіба що, як випускники. Їхнє єство тріпоче в очікуванні невідомого і незнаного. А воно, оте невідоме, буває таке різне, – сповнене радості і смутку, здобутків і розчарувань. Позаду – домашні завдання, іспити, незабутній гомін шкільних коридорів. Все наче перейшло в інший вимір і назавжди залишилося в минулому. Але, не поспішайте зрікатися його, воно ще не раз дасть про себе чути.

Івасева наука розпочалася рано, ще коли йому було чотири роки. Батьки купили йому кілька пречудових книжок з розкішними кольоровими малюнками, на яких були зображені домашні та лісові тварини, казкові персонажі. Івась спершу попсув кілька сторінок червоним олівцем, але згодом залюбки переглядав малюнки і вивчав абетку. Шестилітнього, мама вперше взяла його з собою до бібліотеки. Такого розмаїття книжок він ще не бачив! Закляк на місці! Поки мама підбирала дещо для себе, чемно стояв коло стола бібліотекарки і з цікавістю спостерігав, як та приймала і видавала книжки.
- Ти як називаєшся?
- Івась.
- А скільки тобі рочків?
- Шість, на другий рік піду до школи. А я вже вмію читати!
- Та невже? Гарний хлопчик. А ну прочитай оце.
- «БУК-ВАР». Це зовсім не важко! Я вдома вже читаю казки – про Котигорошка, Івасика Телесика, Бабу-Ягу.

Поки Івась спілкувався з бібліотекаркою, підійшла мама зі стосиком книжок.
- Про що ви тут розмовляєте? Ти був чемний?
- Дуже чемний – відповіла бібліотекарка. – Розповів, які він книжки читає вдома.
- Він любить читати, то правда.
- Можливо, щось візьмете і для нього?
Додому Івась з мамою поверталися з цілим стосом книжок – одні для неї, інші – для нього.

ІІ.
І ось – Івась першокласник! Жага до знань і читання далися взнаки: він швидко і охоче опановував шкільну науку. Інколи Марія Василівна, вчителька з третього класу, заходила до їхнього класу і брала його з собою, аби він продемонстрував її учням, як треба читати. Як же важко давалося читання третьокласнику Михайликові. Марія Василівна не раз залишала його після уроків, вони кілька разів поспіль читали коротеньке оповідання, поки він, нарешті, спромігся прочитати його лишень з кількома помилками.
- Маріє Василівно, ви не переживайте, – заспокоював хлопчина вчительку. Він, хоч і не був дуже здібний до науки, але мав добре серце.
- Та як же не переживати, ми вже котрий раз читаємо, а ти запинаєшся на тих самих словах.
- Маріє Василівно, поставте мені «три» за чверть, бо мамі зробиться зле, як буду мати «два».
- Читай ще раз, знову спочатку.
- Маріє Василівно, я після школи і так не піду далі вчитися.
- Але ти мусиш якось школу закінчити.
- Я після восьмого класу піду до колгоспу.
- І що будеш там робити?
- Там є коні. Буду фірманом. Колись вас підвезу!
- Ой, сину, сину! Читай.
Через десять літ, Марія Василівна йшла вулицею. Її обігнав віз.
- Маріє Василівно! Добрий день! Сідайте, підвезу додому! – всміхаючись на всі зуби, радісно вигукнув юнак. Вчителька впізнала у фірманові Михайла.


ІІІ.
Серед однокласників Івась завжди вирізнявся винятковою педантичністю. Його шкільна форма була чиста і випрасувана, черевики – напастовані і без болота. Хлопці могли на перерві гонити м’яча, але Івась не дозволяв собі цього – шкодував форму і мешти, як наказувала мама. Коли забруднював штани, – дуже засмучувався. Але часом, йому так хотілося бодай на годину стати шибеником – стримувався через силу. Якось навесні під час шкільної перерви вони з однокласниками бавилися в «лапанки». Івася «закинуло» на шкільну ділянку. Незчувся, як загруз «по самі котики» в болоті. Півгодини чистив черевики і штани, спізнився на урок і отримав за поведінку «кіл» або ж «одиницю».
Одним із улюблених уроків Івася в початкових класах був урок каліграфії. Йому подобалося виводити круцьки і вензелі, писати пером і чорнилом. Завдяки натиску на перо лінії виходили грубші або тонші. Зі старого пера хлопчаки робили «гостряка» з паперовим стабілізатором і ціляли ним у мішень, намальовану крейдою на шкільній дошці. Можливо, завдяки цій забаві виник, відомий нині у світі дартс?
Щодня мама давала Івасеві до школи двадцять копійок – на обід. На ці гроші можна було в шкільній їдальні купити «друге» – картоплю з котлетою. Але Івась хотів щось заощадити. Отож, на великій перерві бігав до пекарні за кількасот метрів від школи і купував там смажені пиріжки по 3 копійки, – з лівером або з повидлом. Які то були пиріжки! Гарячі, запашні! Тітка в білому халаті і білій накрохмаленій хустці продавала їх дітям через вікно пекарні. Яка то була смакота! На заощаджені кошти Івась наприкінці місяця купував книжку в місцевій книгарні, повз котру проходив щодня. Читання було його улюбленим заняттям. З однокласником Тарасом вони влаштовували змагання – хто прочитає більше книжок впродовж місяця. Часом після школи йшли в якесь затишне місце і по черзі вигадували неймовірні історії.
Нерідко таким місцем був старий покинутий польський костел. Він стояв на краю селища на пагорбі. Стіни костелу були міцні і нівроку товстезні. Дах був перекритий ще отією давньою польською черепицею. Одного разу по вузьких, закручених сходах вони дісталися на горище. В кількох місцях крізь дах пробивалося світло. Придивившись, хлопчаки помітили невеликі віконця. Палицею почали штуркати в одне з віконець, поки воно на впало їм просто під ноги. «Віконце» виявилось прозорою черепицею, яка формою нагадувала інші, з тією лише різницею, що була виготовлена зі скла. Давні майстри вдалися до такого розумного кроку, аби на горище серед дня потрапляло світло.
В ті часи в полі чи на городі ще можна було знайти набої, що залишилися після Другої світової війни. Ними дуже цікавився Івасів однокласник – Ромко. Він зібрав цілий арсенал. Якось взимку Ромко приніс до школи жменю набоїв. В кожному класі була кахельна грубка. Перед одним із уроків, він кинув набої до грубки і хутко сів на місце. Щойно зайшла вчителька, – пролунав вибух, потім ще один, і ще один. Нажахана вчителька наказала дітям негайно забиратися з класу на вулицю! Про урок вже й мови не було. Невдовзі в школі була міліція і навіть міліцейський пес. Винного у «теракті» таки знайшли. Ромко дістав від батька такої прочуханки, що кілька днів не міг сісти.


ІV.
Шкільне життя спливає швидко… Незчуєшся, як ти вже старшокласник! В старших класах Івась познайомився з новими вчителями, серед котрих були унікальні і колоритні постаті. З поміж них особливо вирізнявся вчитель хімії Матвій Кіндратович. Високий на зріст, огрядний, з сивим волоссям і ходою, яка нагадувала ходу моряка, він заходив до класу з усмішкою «від вуха до вуха» і влучно жбурляв на стіл шкільний журнал. Потім сідав на крісло, надівав окуляри, відкривав журнал, і, оглядаючи учнів, питав: «Ну що, ледарі, будемо відповідати?» Інколи, якщо учні погано знали домашнє завдання і бекали-мекали коло дошки, він робив «хід конем» – витягав мисливського ножа з руків’ям із ноги козулі, і вдаючи, наче гострить його до краю стола, казав:
- Зараз буду з вас шкіру знімати, ледарі.

Матвій Кіндратович був завзятим мисливцем і рибалкою. Страшенно любив розповідати різні мисливські пригоди. Здавалося, що уроки хімії в школі він проводив у перерві між полюванням і риболовством. Але справу шкільну він любив і завжди викликав до себе симпатію. Якось Івась з товаришем пішли на ставок порибалити. Підшукуючи місце, помітили Матвія Кіндратовича.
- Ходіть-но ледарі сюди.
- А чому ледарі?
- Бо не хочете вчитися і не вмієте рибалити, ги-ги-ги.
- То ви нас навчіть!
- Сідайте коло мене, але не поруч, а метрів за п’ять. Закидайте вудки. Тільки не галасуйте, бо рибу сполохаєте.

За годину Матвій Кіндратович спіймав сім карасів, дві плотви і коропа, а Івась з товаришем – двох маленьких карасиків.
- Ви, напевно, на щось особливе ловите?
- Можу поділитися з вами, – беріть. Ось – мотиль, хліб, каша.
Минула ще година ¬– результат той самий, Кіндратович витягує рибу за рибою, а хлопці – дивляться і облизуються.
- Щоб ви знали, риба навіть запах рук чує, ледарі, ги-ги-ги.

V.
З усіх уроків в старших класах Івась найбільше любив історію і географію. Історик Ростислав Петрович завжди ходив у темному костюмі з краваткою зі старезним, обшарпаним портфелем. В класі він виймав з портфеля таку саму стару обшарпану папку, демонстративно і гордо розв’язував її і викладав на стіл листки, списані дрібним почерком, який міг розібрати лише він сам, з численними помітками на полях. Підручником з історії в класі він не користувався ніколи.
- Підручник прочитаєте вдома самі. Я вам розповім те, чого в підручнику немає. Я також навчу вас конспектувати те, що розповідатиму. Коли будете вчитися в інституті – знадобиться.
Помічаючи, що під час уроку хтось займається сторонніми справами і не слухає його, Ростислав Петрович насуплював брови, впивався у нечемнюру поглядом і голосно та виразно промовляв: «Хочеш бавитися – іди бався, а хочеш вчитися – то вчися!».

Слухати оповіді Ростислава Петровича було дуже цікаво. Його голова вміщувала неймовірну кількість чисел, дат і подій. Івась не помічав, як збігав час уроку. Можливо, саме тоді він почав мріяти про фах історика. Правду кажуть, що навіть «важкий предмет» можна опанувати, якщо вчитель має талант до навчання, любить його і хоче прищепити любов до нього учням. Власне, саме такі вчителі й залишаються в нашій пам’яті до кінця життя.


VI.
Де ви нині – щасливі шкільні роки! Закінчивши школу, Івась вступив на історичний факультет Львівського університету, захистив кандидатську дисертацію. Його запросили на роботу на кафедрі. Щоліта вони зі студентами їздили в археологічні експедиції. Якось, від свого колишнього однокласника Тараса він дізнався, що їхній шкільний історик Ростислав Петрович важко хворий. Вирішив відвідати його. Попереднього зателефонувавши, домовився про зустріч і поїхав.
- А, Іване, заходи, заходи, радий тебе бачити. Сідай. Ну, розказуй, як справи? – голос вчителя був ледве чутним і хриплим.
- Доброго дня, Ростиславе Петровичу. Дізнався про вашу хворобу. Як ви почуваєтеся?
- Дякую, не зовсім добре, але й не зовсім погано. Тішуся, що ти вибрав фах історика. Історія – то неймовірно цікава річ.
- Став істориком завдяки вам. Це щира правда.
- Ну, можливо, в цьому є якась моя заслуга, але також і твоя праця.
- То ви вже не працюєте?
- Вже рік, як вдома. Переніс операцію на горлі. Бачиш, маю дірку, важко говорити.
- Співчуваю. Я часто згадую про вас. Відкрили доступ до секретних архівів. Тут непочатий край роботи – на всіх вистачить.
- По доброму заздрю тобі, Іване. Шкодую, що не міг багато чого розповісти вам у школі – такий тоді був час. Але, знаєш, за чим я шкодую найбільше?
- За роботою?
- Це само собою. Шкодую, що не маю сили бувати в книгарні, купувати і читати нові книжки. Помітив, що дехто з авторів-істориків вже встиг пристосуватися до нових обставин. Ті, що колись викладали історію КПРС, нині викладають історію національно-визвольного руху. Але нехай хоч так, аби казали правду. Господь милостивий до всіх і може прощати кожного, хто кається.
- Так, тільки б каялись. Але ж досі багато хто не покаявся.
- Пам’ятай, Іване, що бути істориком – річ дуже відповідальна. Ти можеш помилятися, але не маєш права на неправду, на перекручення і спотворення правди. А ще – цінуй свою добру репутацію. Колись, щойно закінчивши університет, я приїхав до місця своєї першої роботи, в середню школу, і, знаєш, яку послугу зробив мені один старий вчитель? Він публічно, при вчителях сказав, що я – порядна людина. Кращого на початку своєї вчительської кар’єри я й не міг чекати. Хтось добре зауважив, що перші десять років ти працюєш на репутацію, а далі репутація працює на тебе.

Якби лишень Іван знав, що ця зустріч зі шкільним істориком буде остання. За кілька місяців Ростислав Петрович помер. Тепер щоразу, буваючи на місцевому цвинтарі, Іван відвідує могили своїх вчителів – Ростислава Петровича і Матвія Кіндратовича. На пам’ятнику останнього – фото зі знаменитою посмішкою. Дивишся і наче чуєш його голос: «Ну що, ледарі, даєте собі раду в житті? Я ж вам казав, треба вчитися, ги-ги-ги».

Ні часу плин, ані дощі
Не зітруть споминів ніколи, -
Завжди щось коїться в душі,
Коли проходжу біля школи.