ПОЇЗДКА В «ЗОНУ»

Телефонний дзвінок розірвав тишу о шостій ранку. Втім, цього разу він її зовсім не роздратував, ба, навіть більше – втішив. Вже кілька днів поспіль не могла заснути. Щоночі довго лежала з відритими очима і пригадувала минуле. Про нього нагадувало все в кімнаті, де на кожній стіні висіли фотографії рідних і друзів, їхньої сільської хати, вулиці, річки, лісу. Останнім часом спомини не давали спокою. По кілька разів на день перегортала сторінки старого фотоальбому, подумки повертаючись на 30 років назад. Телефон не замовкав. За вікном лив дощ. Вона підвелася з ліжка, намацала кімнатні капці на килимку і підійшла до телефону. Піднесла слухавку до вуха.
- Слухаю, хто це?
- Лідо, це я, Валентина…Ти мене чуєш?

То була шкільна подруга. Вони не бачились понад 10 років. Час від часу спілкувались телефоном, востаннє рік тому. Її голос тремтів. Здається, вона навіть схлипувала.
- Так, чую, Валю, що трапилось? Чому ти телефонуєш о цій порі? Зрештою, я і так не сплю.
- І мені не спиться, Лідо, вже віддавна не спиться.
- Що сталося?
- Я хочу додому, Валю, ДОДОМУ!
- Тобі також сниться?
- Щоночі, надто останнім часом.
- І мені.
- Заплющу очі і бачу нашу хату біля лісу, річку, вулицю. Телефонував Григорій з Пітера – з ним те ж саме відбувається.
- Якось переглядала старі фотографії – стількох наших вже немає серед живих, аж моторошно робиться. Як твоє здоров’я?
- Яке там здоров’я. З лікарень ніяк не виберуся. Як не одне – то інше, а останніх два роки просто сил немає. Тиск, печінка, підшлункова. Ковтаю таблетки пригорщами.
- Слухай, люди їздили до села поруч із нашим. Може б і нам якось вибратись поки ще маємо трохи сил?
- Я теж над цим думала. Зробимо так: сконтактуємось з однокласниками, домовимось, зустрінемось у Києві, а звідтіля автобусом дістанемось до села. Сергій працює в автопарку в Києві, гадаю, допоможе.
- У тебе були телефонні номери наших.
- Так, десь є. Пригадала – у шкільному фотоальбомі.
- Гаразд, поспілкуємося за тиждень.
- Домовились. Ну бувай. Надобраніч.

Поклала слухавку і ще кілька хвилин стояла біля вікна, слухаючи дощ. Відчинила кватирку, щоб вдихнути свіжого повітря. Потім пішла на кухню і поставила чайник на плиту. Від недоспаних ночей паморочилося в голові. Вдень знову переглядала старі фото і спіймала себе на думці, що так і не прижилася в цьому місті. Працювала, зустрічалася з людьми, але подумки постійно верталася до свого «чорнобильського» села, відчувала той, їхній, рідний, неповторний запах скошеного сіна, смак домашнього молока, хліба і масла. До них за маслом приїздили люди аж із Києва, казали – «боберське масло – найкраще». Місцеві «боберчани» жартували – «Будеш пити наше молоко – станеш здоровий, як кунь». Кунь – це по їхньому «кінь».

Валентина зателефонувала за тиждень о тій самій порі.
- Лідо, це знову я, Валя.
- Чекала твого дзвінка. Які новини?
- А ти з кимось із наших розмовляла?
- Так, відшукала біля десяти телефонних номерів. Більшість пристають на пропозицію зібратися.
- Я теж розмовляла з Оксаною, Іваном, Григорієм, Катею. Всі – «за».
- Чудово. То на коли плануємо нашу поїздку?
- Гадаю якнайшвидше, серпень добігає кінця, а потім у дітей та онуків розпочнеться навчання і, цілком можливо, комусь буде важко приїхати.
- Знаєш, оце переглядала старі фото… Наших не так багато залишилось. Пам’ятаєш, як ми фотографувались під час останньої зустрічі випускників ще до «Чорнобиля»?
- На шкільному подвір’ї?
- Так. З двадцяти п’яти десятьох вже немає.
- Забула сказати: Сергій таки пообіцяв допомогти автобусом. Зустрічаємось у Києві за два тижні біля центрального поштамту, як колись. Десь близько десятої ранку.
- Ну, бувай, тримайся.

Від цього дня вона жила тільки зустріччю зі «своїми». Намагалася не думати про численні болячки навіть тоді, коли біль настільки дошкуляв, що ковтала по кілька пігулок одну за одною. Спала по три-чотири години на день – більше не вдавалося. Зателефонувала на вокзал і замовила квиток до Києва.

Потяг прибув до Києва о сьомій ранку. На метро дісталася до Хрещатика. Випила кави в «Макдональсі» і ходила порожніми вулицями. Народившись в селі, вона завжди у великому місті почувалася кепсько. Натовп у метро спричиняв нездоланне бажання якнайшвидше втекти кудись звідтіля – у поле чи сад. «Як вони тут живуть? В отому постійному бігові, поспіхові, велелюдді? І так щодня, з дня в день? Добре, що я тут ненадовго». Сиділа на лавці біля фонтана і думала про свою сільську річечку, затишні сільські вулички, приспані зранку верби над водою.

Мегаполіса натовп поспішний
Ностальгію ятрить за селом...
Многоликий і премногогрішний -
Стільки всього в нім переплелось!
Місто-велетню, ти в свої сіті
Не силкуйся спіймати мене –
Я довіку приписана в світі
Де повітря духмяно-хмільне.
Де травневі сади в молочаї,
В небі жайвір над полем співа,
Де в бузково-жасминовім раї
Забуваєш думки і слова...
Я до тебе навідатись можу
Ну хіба що на день або два,
Довше ні...Я за це перепрошу:
"Мушу їхати...Вибач...Бувай!"
Близько десятої більшість однокласників прибули. Ще півгодини чекали двох – із Сумщини і Харкова. Віталися зі сльозами на очах. Сергіїв автобус був розрахований на двадцять осіб – якраз добре. Довго вибиралися з міста на об’їзну дорогу. Нарешті – Київ позаду. Їхали з думкою якнайшвидше побачити рідні місця. Перед в’їздом в «зону» їх зупинив патруль – розпитував про мету і тривалість поїздки, перевірив документи, дав настанови, попередив про високий радіоактивний фон у деяких місцях.
- Лідо, пригадуєш, як до нас приїздили оті іноземні кореспонденти? – обізвалась Валентина.
- З Бі-Бі-Сі?
- Еге ж.
- Часи були ще ті, а ти їм правду просто в очі – «Чорнобиль – це трагедія для цілого людства! КПРС приховує правду від світу!».
- Я тоді добряче дістала від голови сільради.
- А його таки «зняли»! Прокрався! Потім сидів тихо, як миша.
- Поглянь – які дерева! А он там яка височенна трава!
- Сергій казав, що начальство сюди частенько приїздить на полювання. А звірини тут зараз – не злічити!
- Гадаєш, у Києві не продають нічого з «зони»?
- Точно, продають, Сергій розповідав. Нині будь-які папери можна дістати – комар носа не підточить.
- Поглянь, ота річка – як наша!
Наближаючись до села, вмить усі замовкли… Здається, не змінився лише ліс. Все інше годі було впізнати. На початку села автобус зупинився. Напис із назвою населеного пункту знайшли у хащах. Літер майже не було видно. Колись добру асфальтовану дорогу тепер годі було назвати дорогою. Скрізь крізь асфальт проросла трава. Дерева і кущі підступили впритул до помешкань. То тут, то там виднілись гілки, зламані вітром.
- Погляньте, ось наше дерево! Вціліло! – вигукнув хтось.
Височенний, розлогий, старезний дуб з товстенним стовбуром стояв, впершись у небо, наче символ невмирущості села і будив у серці незабутні спомини. Валентина заплакала.
- Сільрада… А он там – хата Колодія.
Будівлі і вулиці села неможливо було споглядати без сліз. Дахи провалилися, подвір’я нагадували непролазні хащі. Вікна в більшості будинків були відчинені, без шибок. Ось так щезають цивілізації! Якихось тридцять літ – і колись живе, населене людьми місце, перетворилось на руїни, які природа крок за кроком, день за днем дедалі дужче стискає в смертельних обіймах. Яка незбагненна сила в цієї трави, цих дерев, що своїм корінням і гіллям разом з дощем і вітром перетворюють камінь на порох!

Мине ще 50, 100 років і не залишиться й сліду від того, що колись називалося поліським селом. Та що там село! Щезне цілий край, цілий пласт культури, побуту, звичаїв, традицій. Розчиниться в мові сусідів їхня говірка. Якби ще хоч відселені з містечок і сіл люди проживали разом, але ж їх порозкидали по цілій Україні!
- Гайда до школи!
Від того, що колись називалося «школою», залишилися напівзруйновані стіни. Даху не було. Вікна їхнього класу на першому поверсі були забиті дошками. Шкільне подвір’я заросло травою і кущами. Колись щороку тут влаштовували виставку квітів. Вже ніколи не лунатимуть в класах дитячі голоси, не кликатиме на урок шкільний дзвінок.

В одному з класів вони знайшли кілька парт і стіл. Винесли на двір і застелили поліетиленовою плівкою. Розклали привезені з дому огірки, помідори, хліб, сало.
- Ну що, за зустріч? – Сергій підняв пластиковий стакан з вином.
- За зустріч.
- Пом’янемо тих, кого вже нема.
- Перекусимо і сфотографуємось, а потім пройдемося селом.

Перше, що кидалось у вічі, коли йшли селом – неймовірна тиша, котру зрідка порушували голоси птахів. Не було чути звичного колись гавкання собак, ґелготіння гусей, кудкудакання курей. Ніхто не вів корову, не їхав кіньми. Та цього й не могло тут бути зараз, після аварії на АЕС. У кінці вулиці вони неочікувано помітили постать біля хвіртки однієї з хат.

- Господи, та це ж баба Текля! Добрий день!
- Добрий день, добрі люди, ви звідкіля будете?
- Бабо, ви що не впізнаєте нас?
- Стара я вже стала. А ну дайте-но, подивлюся ще раз. Ні, не впізнаю.
- Та це ж ми – Ліда Волощук і Валя Черненко.
- Ой, діточки мої золоті. Та невже то ви?
- Що, дуже змінилися?
- Це я стала сліпа.
- Що ж ви тут робите самі?
- Живу, діточки, живу. Точніше – доживаю.
- В селі ще хтось є крім вас?
- Є…Двоє старих. Микола Бережний, і баба Настя – мешкають на сусідній вулиці.
- Що ж ви їсте?
- Та що родить, те і їмо.
- І щось родить?
- Родить, дітки, родить. Погляньте, які в саду яблучка вродили цього року.
- То ви таки вернулися до своєї хати.
- Вернулася, дітки. Вже чотири роки, як вернулася. Нас виселили на Вінничину. Я там так розхворілася. А повернулася сюди – всі болячки пропали.
- А хліб звідки берете?
- Печу сама. Інколи добрі люди привезуть.
- Не боїтеся жити одна?
- Я, дітки, вже нічого не боюся. Ходжу на могилки. Там все заросло, а я вже не маю сили. Де можу, травичку викошу серпом.
- А ми оце вирішили приїхати з однокласниками.
- Це добре, дітки, добре. Своє коріння треба пам’ятати.
- То ми підемо далі?
- Ідіть з Богом, дітки, ідіть, – промовила старенька і перехрестила їх.

Важко передати словами почуття, які охопили Ліду, коли вона наблизилася до своєї хати. Дерев’яні сходини на ганку прогнили, хлів майже весь розвалився, половини даху на хаті не було. Криницю і паркан оточили хащі. Раптом вона помітила одиноку квітку.
- Валю, поглянь! Такі ж росли тут колись! Вижила!
- Або насіялася, – обізвалась Валентина.
- Та ні, вижила, це наша!

Через кілька годин мандрів повернулися до будівлі школи. Сергій прихопив прилад для вимірювання радіаційного випромінювання. Його рівень виявився значно вищим за «норму», а подекуди навіть дуже високим.
- Ну що, земляки, пора збиратися, час нашої «екскурсії» закінчився! ¬ Сергій вийняв із сумки фотоапарат. – Станьте всі он там, я вас сфотографую.

До Києва поверталися мовчки. Кожен думав про своє. Ніхто не знав, чи доведеться відвідати рідне село ще раз. Їхні ряди рідіють з року в рік. «Чорнобиль» збирає свій смертельний «врожай». Немає жодного, хто міг би похвалитися здоров’ям. Щастя, що вони досі якось тримаються.
- Може заїдемо до музею? – обізвалась Валентина.
- Якщо встигнемо приїхати вчасно.
Вони встигли. Але відвідинами музею лише додали собі гіркоти. Хіба можна без болю дивитися на те, що недавно ще було предметом домашнього вжитку, а тепер стало музейним експонатом із супровідним написом: «Руками не чіпати»? Вишиті рушники, предмети домашнього вжитку, кухонне начиння… А ще – написи населених пунктів, які просто перестали існувати. Серед них було і їхнє село…

На залізничному вокзалі, як завжди, було людно і гамірно. Час від часу потяги озивались прощальними сиренами… Однокласники прощалися, домовившись про наступну зустріч через рік…якщо дасть Бог. «Ось і все. Додому…» – зітхнула Лідія і за мить спохватилась: «Додому? А де тепер мій дім? Чи, може, їх у мене два? Наразі два, допоки ще стоять стіни їхньої хати?» . Ні! Допоки стоїть на пагорбі отой старезний дуб-велетень, допоки цвістимуть в саду квіти і родитимуть яблука. Допоки вона живе і пам’ятає...

Ще розтануть сніги і повернеться літо,
І піснями ударять в серця солов’ї,
І зорітимуть знову в саду нашім квіти,
Що їх ніжно так пестили руки твої.
Не зів’янути їм, незабутнім, довіку,
Поки родять у серці наснаги жита,
Поки радість дається і біль чоловіку,
Поки совість пречиста і пам’ять свята.
І тоді з забуття, запізніло, нам знову
Подаровані будуть довіра і дар співчуття,
В зачерствілій душі озоветься промовлене Слово,
І в маленьких долонях нестиме надію Дитя.
Бо зима відступає і крига скресає на ріках,
Поки родять у серці наснаги жита,
Поки радість дається і біль чоловіку,
Поки совість пречиста і пам’ять свята.