НА ВЕСІЛЛІ

Кінець літа. Весілля в галицькому селі. На городі коло хати величезний «шалаш» на триста осіб. Все вже на столах. Господині доносять холодець і кльоші з солодким. Старости перевіряють чи досить випивки і мінералки. Просили на четверту, хоч готувалися розпочати о шостій. У нас завше так – поки зберуться, приїдуть – мине година, друга. Це ж не Америка чи Європа, де приходять саме на ту годину, на яку просять. Невдовзі коло хати зібрався чималий гурт гостей з квітками і пакунками.
- Ну, гайда, ходім!
- Музики вітають дорогих гостей і дарують їм файного українського ма́рша!
- Іване, ти маєш червінець для музи́к?
- Так, приготувавим ще в автобусі.
- Поставиш їм на ті елєктричні цимбали, що самі грают.
- Добре.
- Дорогі гості, заходьте, але не забувайте вітатися з музи́ками!
- Іване, я буду давала молодій квітки, а ти конверту молодому.
- Та знаю.
- Ти там все файно зробив?
- Поставив, як ти казала.
- Добре, ходім. Але які вони файні!
- Молоді всі файні.

До молодих вишикувалася чималенька черга. Вітають, дарують, посміхаються, цілують. Батьки молодят стоять поруч і тішаться. Збоку на столі – два величезні короваї на вишитих рушниках. Один – з голубами, а другий – з колосками пшениці.
- Просимо, дорогі гості, просимо!
- Гостей молодого просимо за столи ліворуч, а молодої – праворуч.
- Іване, тримайся мене, ходім, сядемо коли Марійки з чоловіком.
- А чого не коло Миколи, Василь не п’є!
- Добре, що не п’є, менше сам вип’єш.
- А я чого на вісілє́ прийшов?
- Та певно не тільки горівку пити. Ходи.
- Чекай, зара будут бу́кєти чіпляти.
- Не забудь сказати, що ти жонатий.

За півгодини всі розсідаються. Молоді – в центрі «шалаша» під образом «Святої родини». По два боки від них – дружби і дружки.
- Дорогі гості, просимо всіх стати до молитви.
Всі встали і змовили «Отче наш» і «Богородице Діво».
- Дорогі гості, просимо наливати і випити за здоров’я молодих!

Публіка зібралася строката. Родина з села, гості з Хмельниччини і Запоріжжя. Запоріжці – з боку молодої. Після закінчення середньої школи вона приїхала до нас на навчання. Якось агітатори з місцевого вишу в пошуках потенційних студентів та грошей їздили містами України і запрошували до себе. Відвідали також Запоріжжя.
Після президентських виборів 2004 року східняки сприймали галичан вже дещо інакше. Спостерігачів зі Східної України приймали в галицьких родинах, частували, показували хати, городи і поля, садки. Ті, спершу дивилися на все з-під лоба. День за днем – облаштувались і зрозуміли, що тутешні «бандери» – добрі і привітні люди, й зовсім не страшні. Дівчина ризикнула і поїхала на Західну Україну. Знайшла тут своє кохання. За чотири роки так опанувала українську, що ніхто б й не сказав, що вона східнячка з російськомовної родини. Мама молодої – Амалія Вікторівна, – висока, чорнява жінка з великими карими очима. Батько – круглолиций, завше усміхнений симпатяга. Отак і зійшлися за весільним столом галичани й східняки.
Брязкання виделок і дзеленчання чарок. Старости припрошують наливати і пити за здоров’я молодих.
- Ой не будем пити тую гірку юшку, нехай старший дружба поцілує дружку!
Старший дружба трохи знічується і зиркає на старшу дружку. Встають і цілуються в щічки. Гості тішаться й одразу ж коментують:
- Трохи повчіться, щоб на другий раз вийшло ліпше!
Східняки спершу приглядалися і почувалися «не в своїй тарілці». Втім, після третьої чарки ожили й почали посміхатися.
- Ой не будем пити тую гірку юшку, нехай поцілує другий дружба дружку!
Другий дружба – ще зовсім молодий хлопчина. Червоніє, але встає, щоправда не відразу, а після того, як гості заспівали ще два рази. Швиденько чмокає дружку і обидвоє хутко сідають. Гості вже перезнайомилися. За столом скрізь точаться розмови. Гамірно, шумно, весело.
- Перепрошую, пані..
- Марія.
- Перепрошую, пані, Маріє, дозвольте запитати.
- Перепрошую, а вас як?
- Степан. У вас така гарна вишита сорочка. Ніколи не бачив такого візерунку.
- То ви розбираєтесь на вишитих сорочках?
- Відносно, але люблю дивитися на гарне вишиття. У нас щороку проводиться виставка вишивки – приїздять з усіх районів області й сусідніх областей.
- То що вас цікавить?
- Ви самі вишивали цю сорочку? Дуже цікаві кольори і візерунок.
- Ні, мені вона дісталася від бабусі.
- Скільки ж їй років?
- Нещодавно минуло сто.
- Сто років! Отакої! Але як гарно збереглася.
- Якщо маєте на увазі полотно, то я його трохи прала і відбілювала, але згодом пошкодувала, бо почали розходитися шви. Вирішила більше цього не робити і лишити як є.
- Сто років, нівроку!
- Ми з чоловіком були в Карпатах. Пішли там до церкви, а я була в цій сорочці. Якісь жінки замість того, щоб слухати Службу Божу, цілий час дивилися на мене і мою сорочку і щось шепотіли. Після відправи попросили подивитися на вишиття зблизька і показати їм зворотній бік. Сперечались і переконували одна одну, як саме сорочка була вишита.
- Ой гірка горілка, не будемо пити, просим молодого, щоб посолодити. Гірко! Гірко! Гірко!
От і до молодих добралися. Поки молодята цілуються, гості беруться до лічби: «Один, два, три. Мало! Мало!»
Подали росіл з тістом і голубці, потім язик з грибами і налисники з м’ясом. Дехто вже почав діставати з кишені фестал чи мізим, що «добре з ним». Перший стіл скінчився. Далі – перерва і танці! Треба розім’яти ноги й плечі. Музики хвацько запрошують до танцю:
- А тепер полька з ґудзом!
Пляц для танців, вистелений плитою ДСП, ходить ходором. Дівчата і хлопці, старі й молоді крутяться, скачуть, пристукують ногами, так що порохи підносяться аж до голови. Час від часу долівку скроплюють водою. Традиційно після польки йде вальс. В той час, як одні танцюють, інші, сидячи на лавках, і спостерігаючи за танцюристами, коментують та спілкуються.
- Знаєте, Катерино, яке те Вірчине дитя роботяще?
- Те, що з нею живе?
- Так, онук покійної доньки, хай спочиває з Богом.
- Ну?
- Ходила м вчора до неї по сіль. Прийшла-м і бачу – дитя в садку порається, а Вірка в хліві коло корови. Вже дуже слаба, ледве ходить.
- Ну.
- То те мале, Богданчик, розчиняє крілика, а дитині сім літ.
- І що, сам забив?
- Ні, сусід, а він вже шкірку здоймив, почистив середину. Питаю: «Ти то вмієш?», а він каже: «Так, я видів, як вуйко чистив крілика. Почищу і будемо з бабцею мати що їсти на зиму».
- Але файна дитина, не боїться жодної роботи!
- Щодня о третій годині по обіді вони моляться.
- Та йди?
- Так. Дитина знає стільки молитов. Казав мені, що хоче бути священиком, як виросте.
- А я нашому панотцеві виказала все, що думала?
- Степанові?
- Так. Має десять гектарів поля, люди на него роблять, а він хати будує. Вже двом донькам збудував. Якось в неділю по Службі Божій казав, щоб люди купили йому нову машину, бо та, що має тепер, вже стара. Підійшла-м до него і кажу, щоби був скромніший.
- А він що?
- А він каже: «Може ваші сини знают ліпше за мене, як і що робити? Най би вони самі йшли на священиків і показали!»
- А ти що?
- А я йому: «Отче, борони Боже, щоб мої сини так робили, як ви».
- Священники, як люди – є різні, то правда, але наш дуже файний!
- Згадала-м про крілика.
- Якого? Того, що Вірчин малий розчиняв?
- Ні, я до пенсії робила санітаркою в районній лікарні, знаєш.
- Ну.
- Якось привезли малого хлопчика. Дуже слабував, дуже. Вночі мав гарячку. Сиділа-м коло него цілу ніч. Він так хтів, щоб його хтось тримав за ручку.
- Ну.
- Казав: «Цьоцю, цьоцю, як ви мене вилікуєте, то тато дасть вам крілика». Не можу, відразу плачу як згадаю.
- І що?
- Померло бідне за кілька днів.

Гості з Запоріжжя, можливо, вперше, чули повстанські галицькі пісні. Музики співали:

Україно, Україно, Україно, краю мій,
Я за тебе, Україно, муки тяжкії терпів.

Після танців був «другий стіл» – бараболя з маринованими огірками і куркою, м'ясо, запечене з чорносливом. Почало справджуватися відоме: «Їли би очі – писок не хоче». Зморені танцями і застіллям, гості нарешті взялися співати. Це – «святе». Гості молодого затягували одне, а молодої – інше. Співали по черзі або разом. Всіх здивувала мама молодої Амалія Вікторівна. Досі чули, як вона розмовляє російською, а тут чудовим голосом почала виконувати українські пісні: «Ой чорна я си, чорна», «Рідна мати моя», «Бодай ся когут знудив», «Чорнобривці», «Ой Марічко чечери». Люди аж роти повідкривали!
- Та які вони москалі, то наші!
Виявилося, що Амалія Вікторівна, яка дуже любила співати, товаришувала з вивезеними до них галичанами. Від них і навчилася цих пісень.
- Ой не будем їсти ті обгризлі кості, хай ся поцілують між собою гості!
Після того, як гості перецілувалися, хтось затягнув «Хто родився в січні, вставай, наливай». Далі йшов лютий, березень, і так далі аж до грудня, згодом додаткові куплети. Гості по черзі підіймалися і чаркувалися.
- Коли вже будут розбирати молоду?
- Вже скоро.
Коло п’ятої ранку заграли прощального ма́рша. Кілька східняків і мешканців села сиділи разом і розмовляли про політику. Це у нас теж – «святе».
На дворі почало розвиднюватися. За всіма ознаками день мав бути гарний і теплий.
- Ганю, збирай брудні миски, будемо мити на поправини.
- Я вже ледве на ногах стою…
- Ще трошки.
- Подивись, кажуть люди, що нині біда – все м’ясне на столах, салати, солодке.
- В нас аби не гірше, ніж в сусіда.
- Збирай миски, не балакай багато.
- Наші молоді таки були файні, правда?
- То цьотка привезла Олі весільну сукню з Італії.
- Ти чула, що Василь Сиротюк помер?
- Той, що на чехах вже двадцять років був? Коли?
- Минулого тижня. П’ятдесят шість років. Приїхав додому, інсульт і нема чоловіка. Вже наробився.
- Най спочиває з Богом.
- Ой життя, життя. Моя мама і тато так гарно прожили разом. Бабця казала, що її зять ліпший за рідних дочок. Був працьовитий, лагідний, добрий. Вмер легко, не мучився. Перед смертю казав мамі: «Я чекав вісім років, поки ти народилася, а тепер буду чекати на тебе вісім років на небі». І що ти думаєш, якраз через вісім років мама померла.

Закукурікали перші півні. Двоє хлопів, обійнявшись коло брами, затягнули:
Кохання, кохання –
Звечора до рання.
Як сонечко зійде,
Як сонечко зійде,
Кохання відійде.

Поправини мали розпочатись по обіді о п’ятій.