ЦЕРКОВНИК

Паламарева хата стояла на пагорбі під самісіньким лісом. Власне, то був невеличкий будиночок на зразок тих, що нині називають дачами. Дві маленькі кімнати і кухня в сутеринах. Поруч із хатою – дерев’яний хлів. Під хатою і хлівом – гарно складені на купки дрова. За кілька метрів від оселі, через дорогу, – джерело. Вода в ньому чиста, кришталева і зимна, аж зуби зводить. Ліс за якихось п’ятдесят метрів від обійстя. Дві височенні смереки випнулися високо догори. Десять років тому, Паламар змайстрував гойданку, а сусід вчепив її до тих смерек. Прив’язав під самими кронами майже кілька метрів від землі. Їхні з дружиною діти пороз’їжджалися по світах. Онуків бачили рідко, тож, змайструвавши гойданку, Паламар сподівався, що сільські дітлахи вчащатимуть сюди і йому з бабою буде від того веселіше.
З їхнього подвір’я відкривався чудовий краєвид на село. Яблуні, груші, сливи, вишні в Паламаревім саду були древні, як він сам, зі стовбурами із потрісканою корою, подібною до його спрацьованих рук. Над кількома, поставленими в саду вуликами, літали бджоли.
Кожен день Паламаря і його дружини розпочинався вдосвіта і закінчувався на смерканні. Так вже повелося. Коли маєш господарку, нема на те ради, треба весь час до чогось прикладати руки.
- Слава Ісусу Христу!
- Слава навіки!
- Як ся маєте, Степане Васильовичу?
- Дякувати Богові, ще якось лажу. Заходь, Миколо.
- Хіба не надовго, бо маю батькам дошки привезти, йду домовлятися за машину.
- Маріє! Зроби нам чаю і принеси свіжого меду.
- Ну, розказуй, що там в світі робиться, бо в мене вже третій місяць як зіпсутий телевізор, а ходити селом по новини тяжко.
- У світі фінансова криза, а в нас справжня біда, бо до них криза як прийшла, так піде, а до нас прийшла й залишиться надовго, в нас їй добре ведеться.

Сидимо у саду під яблунею і смакуємо запашний чай з рум’янку, меліси, м’яти і гілочок малини. Вмочуємо кусні домашнього хліба в свіжий, прозорий, золотистого кольору мед. У місті такого меду не знайдеш, а хліба – й поготів. Міський щойно купиш, як він за два дні «зацвіте», а цей, домашній, лежатиме поки не засохне, і все одно не почорніє.
- Степане Васильовичу, можна спитати?
- Питай.
- А чого то вас у селі звуть «церковником»?
- То давня історія. І довга. Ти ж казав, що поспішаєш?
- Та не так, щоб дуже – кажу, заінтригований подробицями майбутньої розповіді. Дозвольте, спершу зателефоную по мобільному, домовлюся про машину по обіді.
- От техніка нині, – телефонуєш без дроту, звідки хочеш і куди хочеш!
- То правда. А вам чому діти досі мобільного не купили? Я бачив у селі їх мало не кожна бабуся вже має.
- Нам досить того старого дротового телефона.
- Ну, як знаєте.
- Наливай собі ще чаю, і мед бери… Може чай вже вистиг, то я попрошу, щоб баба підігріла?
- Не треба, дякую, не люблю надто гарячого.
- Тоді слухай про «церковника». Я народився на Житомирщині, а після війни приїхав сюди, на Львівщину. Тут оженився.
- А цю хату ви самі збудували?
- Ні, тут колись жили поляки, їх вивезли до Польщі в сорок сьомому році. Ми перекрили дах, поставили хлівець. Отак і живемо.
- У вас цікаве прізвище – Паламар.
- Колись мама мені розповідала, що в нашій родині були священики, може, звідси й прізвище.
- А чому вас прозвали «церковником»?
- Моя мама була дуже побожною. В хаті тримала стару ікону, але закривала її вишитим рушником. Знаєш сам, які були часи. В іншому куті висів портрет Шевченка.
- То вона так маскувала ікону?
- Так. Вечорами відкривала її, запалювали свічку і молилася. Я змалечку знав «Отче наш», «Вірую». Мама ходила пішки до сусіднього села і брала мене з собою. Там була єдина в тих краях церква. Голова сільради спершу чіплявся до неї, але потім, переконавшись, що з того нічого не вийде, залишив у спокої. У церкві мені подобалося все, надто – спів священика. Він мав дуже приємний, лагідний голос. Після Служби Божої клав мені руку на голову і благословляв. Коли я став школярем, попросив мене допомагати йому. Я запалював свічки.
- І що, від радянської влади не дістали за це жодних «гостинців»?
- Дістав, і не один. Якось вчителька, дізнавшись, що я ходжу до церкви, провела зі мною «виховну бесіду». Не допомогло. Тоді закликала до школи маму:
- Ваш син таке зробив! – Яке? – Він ходить до церкви! – Ходив і буде ходити. По цих словах мама обернулася і пішла додому.
- Смілива жінка.
- Так. Потім мене закликав до себе директор і каже: «Такі як ти «церковники» нам перешкоджають будувати комунізм!». Два роки я просидів у третьому класі – так мене було покарано за те, що ходив до церкви. Відтоді і причепилось оте прізвисько – «церковник».
- І що, не перестали ходити до церкви?
- Ні, ходив весь час. І мама ходила. Мені навіть пропонували навчатись в семінарії. Треба було їхати далеко від дому, а я не хотів залишати маму саму. Ходи до хати, щось покажу.

Йдемо до Паламаревої хати. Гілки яблунь гнуться від плодів мало не до землі. Повітря чисте, п’янке, аж паморочиться голова. Хіба порівняєш цю красу з містом? У світлиці на стінах неймовірна кількість ікон. Посередині «Господня вечеря». На столі – «Біблія».
- У вас тут цілий іконостас!
- Ота стара ікона, – наша родинна. Оті ліворуч мені дісталися від людей з сусіднього села. Ті, що праворуч, придбав.
- Справжні скарби!
- Нині можна, не боячись, тримати вдома ікони та Біблію, однак люди не стали побожніші.
- Це правда, Васильовичу. Дехто ходить до церкви, як колись до клубу чи на парад. Всі йдуть і він йде. Церква мало не в кожному селі, а в місті їх так багато, немов у Єрусалимі.
- Мало в людей правдивої віри і любові. Люди йдуть до церкви, слухають Слово Боже, а по Службі Божій одразу забувають все, що чули перед тим. Ось у нас, в кінці села сусіди понад двадцять років судяться за межу і ніяк не дійдуть згоди за тих півметра. І як можна жити двадцять років двері в двері і ворогувати, не втямлю?
- Васильовичу, а що то за історія у вас була з міліцією ще за Союзу?
- Ти і про це знаєш?
- Мама розповідала.
- У церкві протікав дах, то ж треба було конче перекрити. Сьогодні це виглядає як щось дріб’язкове, а тоді, борони Боже, було щось коло церкви робити. Влада за це суворо карала. Церков, у котрих правилося, було обмаль. Шукали першої-ліпшої нагоди їх закрити з якоїсь вигаданої причини, як от «аварійний стан будівлі». Приводом до винесення рішення про «аварійність» могла бути найменша тріщина на стіні.
- А при чому тут міліція?
- Я, значить, почав потай збирати в селі гроші на ремонт даху. Хтось доніс. Приїхала з району міліція і забрали мене на «розмову». Після тієї «розмови» посивів і потрапив на місяць до лікарні.

Задзвенів мій мобільний. На дисплеї висвітилось ім’я товариша, з яким я домовився про перевезення дошок. Страшенно не хотілося залишати цей сад із травою по коліна і п’янким запахом яблук, та повертатися до міста, з отруєним викидами автівок повітрям. Дякувати Богові, що можна час від часу залишити ту «цивілізацію» і приїхати сюди, до батьків, переночувати на стриху на сіні, прокинутись вранці, взяти косу і кілька годин насолоджуватись вранішнім свіжим повітрям, допоки спина не вкриється потом, а тіло не відчує солодкої втоми.

- Миколо, візьми трошки яблук.
- Дякую, Васильовичу, в нас є.
- Я не питаю, є чи нема. Кажу – візьми моїх.
- Ну гаразд, візьму.
- Маріє, дай йому тих червоних яблук, що у відрі під хатою. Ти заходь до нас, Миколо.
- Добре, Васильовичу, зайду при нагоді, але нічого не обіцятиму, самі розумієте, – робота.

Попрощавшись з господарями, рушив до своєї автівки. Ще раз кинув оком на подвір’я. Старий, сивочолий Паламар стояв коло хвіртки, тримаючи в руці кашкет. На його обличчі сяяла посмішка. Нині він був щасливий, бо мав гостя. Скільки людині треба для щастя? Зовсім мало – щоб хтось тебе вислухав, промовив добре слово, посидів з тобою за одним столом чи просто побув деякий час поруч, посмакував чаєм із медом, скуштував твоїх яблук.

Я слухав передачу про глухих,
Ті почуття і жаль забути важко.
«Яка в вас мрія?» – запитали в них,
Хтось відповів: «Почути пісню пташки».
Бринять у серці досі ті слова.
А зовсім поруч не глухі і зрячі
Ведуть себе, як часто це бува,
Так, начебто, не чують і не бачать.
Як мало ми цінуєм Божий дар –
Ходити, чути, бачити, любити,
Розгледіти щось дивне поміж хмар,
Дощу і сонцю тішитись, як діти.
Дещицю, як задуматись на мить,
У цьому світі треба чоловіку.
Даруй нам, Боже, віру не згубить
І ще – людьми лишатися довіку.