ВОНА ЗОСТАЛАСЬ МОЛОДОЮ

Тітці Софії та жіноцтву УПА присвячується .

І.
Софія лежала посеред лісу, котрий стільки разів рятував її та побратимів. В очах, прикутих до клаптика неба поміж високими та густими кронами дерев, згасало життя... «Невже це кінець?»… Було боляче лише спочатку. Згодом вже ні. Не відчувала нічого. Втім, цей біль у порівнянні з попереднім, у в’язниці, – ніщо, бо він – лише фізичний, а той шматував, нищив, розчавлював тіло й душу. «Боже, як хочеться жити!»
– Всьо, подохла, сволочь. Хотєла убєжать, – ти смотрі! – От нас не убєжішь!
Енкаведист штурхнув дівчину ногою, аби пересвідчитись, що вона мертва. Жодних ознак життя у ній вже не було.
– І што с нєй тєпєрь дєлать?
– Оставім пока здєсь, вєрньомся і доложім начальству. Пускай оно рєшаєт.
– Ладно, скажі лєйтєнанту. Возвращаємся.

До хати, що тулилася до лісу, постукав старший лейтенант НКВС з автоматом ППШ на плечі.
- Єсть кто дома? Откройте!
- Зачекайте, зараз!
Двері відчинились і на порозі показався підстаркуватий чоловік.
- Що вам від нас треба, пане офіцере?
- Конкрєтно от вас – нічєго. Там, в лєсу лєжіт убітая дєвушка, нужно похороніть. Я понятно виражаюсь?
- Так.
- Ісполняйтє.
Офіцер рвучко повернувся і пішов до автівки, що стояла неподалік. За мить вона щезла у куряві. Чоловік ще трохи постояв на порозі і вернувся до хати.
– Слухай, Дарко, треба піти до Чабанів – най би дали коней, відвеземо її на цвинтар до Загір’я.
– Господи, поможи!
– Та не бійся! Бачиш, якщо він вже сам приїхав, нема чого боятися. Дивно, що вони її не забрали відразу, а лишили в лісі?
– Бідна… Чия ж то дитина?
– Зодягайся і йди. Най Чабан сам приїде і нікого з собою не бере. Так йому й скажеш, чуєш!
– Та чую, чую!
– І скажи, най перекаже комусь в Загір’я, що треба викопати яму на цвинтарі.

Вечоріло. Чабан приїхав кіньми під вечір.
– Що сталося, Петре, що вони її не забрали?
– Певно, було не до того, – шукали криївку.
– Ти передав, щоб в Загір’ї викопали могилу?
– Так, коло цвинтаря буде чекати Павло Чубинський.
– Треба взяти трохи соломи, щоб накрити її, як будемо везти, і рискалі.
– Давай, хутко, бо темніє. Ти знаєш, де вона?
– Та що тут знати, – триста метрів від хати, на початку лісу.
– Ти щось бачив?
– Не бачив, але чув постріли, голоси москалів, потім все стихло.
– І хто її видав?
– Бігме, навіть не здогадуюся.
– Ходімо до лісу.

На обличчі та одязі дівчини запеклася кров. Чоловіки поклали її на воза і накрили соломою. Коні насторожилися і злякано заіржали.
– Тихо, тихо. Гайта, вйо.
До Загір’я було кілька кілометрів. Якщо прямо через ліс – то ближче, але дорога там була кепська, до того ж вчора йшов дощ. Отож подалися довкола. Їхали мовчки, оглядаючись на всі боки. Тепер такі часи, що най Бог боронить! Не знаєш хто і коли на тебе щось бовкне. А тоді – прощавай!

ІІ.
В камері було зимно і сиро. За ніч вона так змерзла, що не могла рухатись, лише тремтіла від холоду. Думала: «Хоч би не застудитись! Я витерплю! Я сильна! Боже, дай мені сили! Тільки б не били більше і не знущалися!».
– Арєстованная, на виход! – Конвоїр повів її довгим тюремним коридором з обшарпаними стінами і багатьма дверима. В кінці коридору у дверях, тримаючи руку в кишені галіфе і потягуючи цигарку, на неї чекав капітан НКВС.
– Ну што, красавіца, поговорім? Часовой – свободєн пока.
– Єсть, товаріщ капітан.
– Проході в кабінєт! Как там тєбя зовут – Альонка? Чєво молчіш?
– Я вже все вам сказала!
– То, што ти сказала, ми і бєз тєбя знаєм, учітєльніца, понімаєш лі.
– То чого вам ще від мене треба?
– Вот-вот. Будєш молчать – скажу рєбятам, чтоби к тєбє опять прімєнілі допрос с прістрастієм.
– Та ви звірі!
– Нє скажеш, гдє бункєр – прістрелю своімі рукамі!
– Я нічого не знаю. Відпустіть.
– Даю тєбє послєдній шанс – єслі до завтра нє расколєшся, пєняй на сєбя. Часовой! Увєді!
– Єсть, товаріщ капітан.

В камері її переслідувала лише одна думка: «Що робити? Як звідси вибратися? Що з Миколою?».

Софія вчителювала в навколишніх селах. Закінчила курси медсестер і лікувала поранених в боях з енкаведистами повстанців. А ще – була зв’язковою. В одній з сутичок із загоном НКВС поранили молодого бійця. Його переховували люди, а вона потай, вечорами, навідувалася до нього, промивала рани, перев’язувала. Тиждень тому їх викрили. Невже це отой настирливий повстанець із сусіднього села, що весь час чіплявся до неї і дістав відкоша?
До ранку майже не зімкнула очей. Тіло боліло від побоїв, а холод не давав зосередитись. Вранці в неї з’явився план. Скаже енкаведистам, що відведе їх до криївки, а сама спробує дорогою втекти. Там скрізь ліс, хащі! Вона молода, сильна, їй лише двадцять вісім!
Крізь ґрати до камери завітав сонячний промінчик. Вересневий день мав бути теплим.
– Арєстованная, на виход!
Знову той самий кабінет. Гладко поголений капітан сидів за столом, переглядаючи папери. Крізь вікно вона помітила на подвір’ї автівку, а поруч неї вояків.
– Ну что, надумала? Ілі продолжім фізічєскіє упражнєнія?
– Я скажу.
– Только нє вздумай врать, а то я вас знаю, бандеровскоє отродьє!
– Я покажу, де криївка.
– Ну і ґдє?
– Треба їхати в Ліщину, до лісу, там покажу.
– Смотрі, єслі врьошь – до слєдующєго дня нє дотянєшь. Прістрєлім і под сельсовєтом покладьом, – отдихать. – Часовой!
– Слушаюсь, товаріщ капітан.
– Лєйтенанта Кольцова ко мнє.
– Єсть!

Лейтенант з’явився за кілька хвилин.
– Товаріщ капітан, лєйтєнант Кольцов, по вашєму пріказанію прібил.
– Лєйтєнант, відішь ету дєвіцу?
– Так точно.
– Она обєщаєт показать бункєр. Возьмьошь десять бойцов і поєдєте в Лєщіну.
– Слушаюсь.
– Да, будьтє осторожни, а то ета бєстія можєт что-то викінуть.
– Так точно.
– Видайтє каждому бойцу гранати.
– Разрєшітє ісполнять?
– Ісполняйтє!

ІІІ.
Автівка з енкаведистами зупинилася поруч із лісом. День видався чудовий. Два тижні, які вона провела у камері, здавались вічністю. Гадала, що вже ніколи не побачить сонця, неба, не вдихне на повні груди п’янкого, свіжого повітря... Таки сталося. Вони їй повірили. А може, просто вдали, що повірили? Вона сиділа мовчки в кузові автівки в оточенні бійців загону НКВС. Час від часу, поки вони їхали, лейтенант відривав свій погляд від лісу і спостерігав за нею. «Ще зовсім молодий» – подумала Софія. «І що їх привело сюди? Хто їх кликав? Хочуть скрізь свій комунізм збудувати. Визволителі…Вимордували людей в себе, а тепер хочуть ще й нас вимордувати».
– Далєко єщьо? – обізвався лейтенант
– Їдьте он туди, до тієї смереки.
– Какой такой смєрєкі, йолки что лі?
– Нехай буде по вашому.
– Водітєль, сварачівай налєво! Остановішся возлє єлі!
Вантажівка спинилася біля лісу.
– Ну, куда дальшє? – спитав її лейтенант.
– Он туди.
– Всєм снять оружіє с прєдохранітєля!
– Я піду перша, а ви за мною.
– Ви двоє, – слєдуйтє за ней. Остальниє, по чєтирє чєловєка налєво і направо, на расстоянії от ніх десять мєтров. Пошлі! І смотрітє в оба!

Ліс був доволі густий, захаращений кущами. Саме на це вона й сподівалася. Йшла, приглядаючись, де хащі густіші. Свіже повітря додало їй сили, хоч відбиті на допитах п’яти боліли так, що вона, йдучи, відчувала біль від найменшого камінчика. «Ще один ковток повітря, ще кілька кроків і треба бігти». Думки були зайняті лише одним – «Як цими зболеними ногами бігти якомога швидше?» Серце калатало так, що мало не вискочило з грудей. Якоїсь миті вона кинулась у хащі і помчала щодуху вперед, не оглядаючись.
– Стой! Стой, кому говорю! – кричали їй услід.
– Стой, стрелять буду!
Автоматна черга розірвала вранішню тишу. Щось боляче вдарило у спину. «Не вдалося». Софія схопилася за стовбур дерева і повільно сповзла додолу. «Це кінець. Прощавайте, мамо й тату. Прощавай, світе!».

ІV.

– Слава Ісусу Христу!
– Слава навіки! Ну що, Павле, готово?
– Ще трохи, хлопці вже закінчують копати яму. Лишіть коней тут і ходім.
– Візьмемо її з воза і покладемо он там, коло стежки.
– Треба накрити сіном.
– Ходім, хутко.
Загорнувши тіло в полотно, віднесли до стежки, а згодом поклали в могилу… Перехрестилися, змовили «Отче наш» і «Богородице Діво».
– Упокій, Господи, рабу Твою, і сотвори їй вічную пам'ять.
– Амінь.
– Хай спочиває з Богом!
– Файна була дівчина…
– Шкода, що незаміжня і не лишила після себе дітей.
– Хіба вона одна така?
– Рушаймо. Тримайте язик за зубами. Щоб нікому ні слова!

Через двадцять літ на могилі «Оленки» поставили хрест. Наразі тільки хрест. Але місцеві добре знали, хто тут похований і доглядали могилу. 1991 року на хресті з’явився напис, хтось посадив калину. Поруч – могила вояків УПА і синьо-жовтий стяг. Зі світлини на хресті дивиться молоде, щире, усміхнене дівоче обличчя. Вона назавжди зосталась молодою...