У лагідному промінчику сонця, у тихому шелесті трав, у радості й смутку хлопчик мріяв про Нього. А він приходив до нього у сни. Приходив тихо і непомітно. Сідав скраєчку на ліжку й мовчав. І лиш зрідка, бувало, розповідав щось із життя, щось своє. Таке далеке і рідне. А одного разу вони разом навіть вирушили на прогулянку. Але це була лише мить. Коротка мить. Це був всього лиш сон.
Життя журавлем пролітає крізь весни й літа. І зими. А хлопчики усе чекає, що він прийде. В уяві пролітає той день їхньої зустрічі. Серце шукає слів і розуміє, що вони десь зникли. Може це вони так гірко стиснули за горло? Хлопчик не може звільнитись від цієї муки. О, Боже, як важко ранить людська байдужість. А надто байдужість дорогих людей. А Він для малого дорогий, вимріяний душею і серцем.
Проходять роки. Але часу не зупинити. І неможливо долю змінити. А так хочеться хлоп’яті схилити голову на його мужнє плече, почути хоч якесь слово від Нього. А Він не йде...
А хлопчик любить Його. Любить. Чужого і далекого. Він ніколи не пригортався до нього, ніколи не чув його голосу. Але все ж любить. Любить і чекає. Беззахисно і віддано шукає Його обличчя серед натовпу. Кличе – не докличеться. Вірить в те, що Бог приведе його до Нього. Він – його марення. Він – його сон. Він – його батько.
– Не забувай мене, тату! – кличе зранена душа крізь сон. – Повернись до мене весняним теплим вітром, лагідним сонечком, вечірньою росою, квітучою вишнею, змерзлою синичкою, незнаною мелодією, нежданою радістю...
– Тату, я твій син! Не забувай мене! – тяжко виривається уві сні з грудей хлопчини.