Камінюччя гаркавить щебенем…
Для рядків і літер – каламАрок –
мов яскиня. Віршами ущЕрити
душу намагався в світі – марно…

Вночі дзеркАла важчають на тишу
і підіймається вода від звізд і туги…
І човгає по небу місяць клишаво.
Запряжені думки в сновиддя цугом…

Мов немовля, яке іще не в силі
тримать голівку – яблунева гілка,
що від плодів зігнулася… Простибі,
хто цілиться в брову – влучає в зрілко…

Відро з бідою в хриплому колодязі,
мов харкотиння в бронхах, – рветься ретязь…
Розладдя відірвались від конОв’язі,
помчали не галопом – чваром. Б’єтеся,

як чарочки, що тост скріпляють цоканням.
Оунівське знамЕно навпіл вичорнить
чорнозем, мозолі… Купрінська цнота ям?
Лише з добром спроможна гартівнИчим

людина стати, задинАти прірви…
Поезія іде до серця цюпасом.
І мови чистота – душі замірка.
Волошками поміж пшениці злЮпався

на хліборобів Фавн… Ця лайка файна!
Не око – серце підставляю ворону –
викльовуй, засівай матюччям займань.
Під носом косовиця, та не орано

на розум у поета, що мов кайлом,
хребет перебиває мові… матом.