Вона просинається тіки коли спить. Крізь темні кімнати йде до вхідних дверей і відчиняє, – знадвору їй м’яко дме вітер. Вона оглядається, кудись у темряву, каже: „Мамо, я знаю як вас звуть”. І робить крок назовні.
А біля її будинку росте стара груша. Дівчина стоїть на цементному ґанку боса і їй чується голос смерті, що каже: „Нехай вітер тобі буде могилою”.
А вітер підхоплює її і несе в обійми гілок. І груша душить її.

Наступної ночі світить місяць. Відкривши двері, дівчина виходить з будинку і бачить перед собою старе тихе подвір’я. Вона чує м’який голос згори: „Цей човен відвезе тебе на край світу”, і дівчина несміливо ступає на м’яку стежку з соснових голок, яку їй стелить місяць, а стежка тим часом то звивається у клубок, то розпрямляється, але дівчина йде, нікуди не звертаючи. І нарешті вона опиняється біля дверей сусідньої хати.

В тій хаті живе привид її нареченого. Вони одружуються, в них народжується троє дітей. Вони таким чином наполовину люди, наполовину привиди і тому схожі на привидів навіть більше за батька... А дівчина по ночах поле город і плаче, не знаючи як врятуватись з цієї місячної в'язниці...