Дощ. Вона завжди любила дощ. Любила сидіти на підвіконнику і слухати, як безмежне небесне око розносить свій гнів на околицю. Любила дивитися, як блискавка розколює небо, лишаючи на ньому миттєві тріщини. Милувалася тим як бігають внизу під парасолями люди ,втікаючи від небесного гніву. Та хіба ж це гнів? Для неї то була небесна благодать. Тоді їй було байдуже на те, як почувають себе ті, що за вікном. Вона завжди спостерігала за ними у теплій, затишній кімнаті , тримаючи у руці чашку гарячого чаю!
Сьогодні все інакше. Ніч. Дощ. Навкруги ні душі. Вона йшла боса по розбитому асфальті тримаючи у руці ніж. Холодні краплини води падали на чисте біле тіло, але не обмивали душу. Що вона накоїла!? Згадувати бажання не виникало , їй не було прощення. Новенька рожева сукня розірвана навпіл, а частина лляного полотна тягнулася по асфальті як цуцик, що біг на повідку і не встигав за господарем. Її ноги були закровавлені. Дощ ще не встиг змити все.Куди ведуть ноги? Куди тягнуться думки?….

Декілька годин до цього.

Двері.Навіщо вона їх відкрила? Його очі . Вони такі привабливі , але вона завжди була до нього байдужою. Чому ж вона йому подзвонила, чому сказала, що батьків не буде до завтра. Чому? Але їй і на думку не приходило що він прийде не сам, а зі своїм найкращим другом, з тим кого вона кохала. Той інший був для неї всім, але він ніколи не проявляв взаємності, і як вона не намагалась буди до нього ближчою, усі її спроби були марні.
Були ці хлопці друзями? Ворогами? Їх дружба закінчилася тоді коли вони познайомилися із нею. В одного завжди було метою використати її, а другий відгороджував ті бажання від нього . Одне вони знали напевне – вона не буде ні з ким із них. Чому ж телефонний дзвінок був саме до того, хто всією душею прагнув пройтись по ній як моголо-татарська орда. Чому він взяв ще із собою друга - несміливого мрійника і романтика?
Пили коняк. Його було багато…для них було багато. Щоб невдаха-друг раз і назавжди зрозумів хто із них кращий, настирливий почав наступ на її тіло. Вона не опиралася. Алкоголь або шок , а може почуття нерозділенного кохання , але тіло її вже не слухалось , а душа була десь далеко звідсіля.
В кімнаті поменшало на одну особу. Вона помітила відсутність того кого кохала. Він вийшов із кімнати, а потім і з квартири. Вона вирвалась з міцних обійм і побігла за ним. Далі був дах будинку. Вони довго розмовляли, сперечалися. Розмова підвела їх на край даху. Вони встали на карниз, продовжуючи вияснювати так і не розпочаті між ними стосунки. Вітер . Він приніс чорні дощові хмари . Тимчасові пориви небесних сліз ринули сильним дощем , неначе стара каналізаційна труба під натиском суміші, що в ній протікала не витримала і прорвала. Під впливом небесної стихії трос телевізійної антени , яка находилася біля хлопця , не витримав у з неприроднім гулом замеротів в небі як прапор . Але не довго , антена яка втратила опору повалилась на хлопця , який і так ледь тримався на слизькій похилій поверхні . Вона кинулася за ним. Її тіло лежало на краю даху. Його - повисло навпроти вікна одинадцятого поверху. Їх руки міцно тримали одна одну, тримаючи його життя….
Дощ. Грім. Як не вчасно. Пусти, ти не втримаєш це життя. Воно не для тебе. Воно вже на небі. І небо оплакує його. А ти не можеш відпустити те що ніколи тобі не належало. Усе, сил не вистачає. Його як і її рука слабнуть і …все. Вона бачить, як він летить до низу. Його погляд прикутий до неї. Декілька секунд і він лежить на мокрому холодному асфальті.
Ще декілька хвилин її погляд був прикутий до його тіла, яке нерухомо омивалося дощем. Він навіть не крикнув. Летів неначе пташка вільно віддаючи своє життя швидкості вільного падіння. І все, кінець…
Ні це не кінець. Для неї ще не кінець. Може з ним? А що лишається? Вона піднялася і встала в повний зріст. Вітер обвивав її мокре волосся, але не мав сил вдихнути в них життя. Її доля також було на волоску між смертю і життям. Ні це не вихід. Вона побігла на сходи щоб спуститись донизу і вибігти на двір. Щоб впасти на коліна і припасти до його тіла. Подивитися чи рухаються його вуста , чи б’ється його серце, чи пульсує його кров по венам. Обійняти вперше і в останнє. Поцілувати його скривавлені губи і вмерти, вмерти біля нього.
Вона бігла не помічаючи нічого і нікого. Та її погляд так і не впав на свою квартиру в дверях якої стояв інший гість, якого вона лишила. Йому було байдуже, що сталося на даху. Він був незадоволений нахабною поведінкою господині , яка лишила його самого із великим бажанням зближення і поєднання. Ні ,сонце, не так швидко, закінчимо те, що ми почали! Його руки міцно зхватили її тіло і потягли до квартири. Щоб його жертва випадково не вирвалася з клітки, тримаючи однією рукою її за волосся, він закрив вхідні двері у квартирі на ключ поклавши його собі у кишеню. Вона пручалася, кричала. Сусідам на диво було байдуже. Чи може із за нових євроремонтів кожна квартира перетворилася на звукоізольований танк! А настирливий лідер вправно прямував до цілі. Поваливши її на підлогу, він роздер її нову рожеву сукню. Їй було байдуже на одяг. Головним бажанням було вирватися із лап цього нелюда. Її погляд розпочав шукати щось, що б могло його зупинити.
Найшла. На тумбочці стояла фарфорова копілка у вигляді симпатичної кицьки. Тільки б дотянутись! Слабка рука з усієї сили направила її до голові і розбила. Срібно-золотий дощ дрібних копійок посипалися з неї і на нерухоме тіло ґвалтівника. Скинувши його із себе, вона побігла до дверей. Де ж ключ? Її кімната? Він там. Де запасні? Тумбочка – ні немає. Книжкові полички – і там нема. Біля дзеркала? Точно, вони там. Вона підбігла до нього але відчула, як зі всієї сили зустрілася із дзеркалом. Чиїсь руки штовхнули її. Дзеркало не витримало такого навантаження і разом із дівчиною рухнуло на підлогу. Великий шматок дзеркала, який спочатку не встиг з’їхати, упав і прорізав їй бік живота. З рани потекла червона кров. Лише тепер вона побачила, що над нею стояв озвірівший гість із розбитою головою. Йому явно не сподобалася гостинність із якою вона його зустріла і він продовжив доводити надумане до кінця тільки ще із більшою жорстокістю. Сівши на неї він почав бити її по обличчі.
Треба було щось робити. Але сил уже не було. Невже вона не зробить вже більше нічого? Сили, сили. О! Шматок дзеркала! ТРИМАЙ ПАДЛЮКА! Вона всадила осколок йому в горло і почула стон болю! Його тіло знову звалилося на неї і вона ще раз вилізла з під нього. Взявши ключі, блискавкою вибігла із кімнати і забігла на кухню щоб взяти ніж. Вернувшись назад в кімнату, ще раз глянула на тіло гостя щоб переконатися, що він вже не встане. А тоді побігла до вхідних дверей. Міцно тримаючи у руках ніж, так ніби чекаючи ще щось погане , вона попрямувала на вулицю. Дивитися на тіло людини яку кохала найбільше у житті не було бажання. Вийшовши на пусту безлюдну дорогу її ноги понесли тіло у невідомому напрямку…
Дощ. Усе, кінець.