Хрестами ліхтарів запінилася вулиця,
Якось аж надто порожньо під небом без людей.
В долонях свого місяця зоря до болю тулиться.
І хтось Чумацьким вирієм самотньо так пройде.
Живу, немов до ранку ще, невипитою кавою
І у такій самотності цей світ направду мій.
Нехай собі кохаються старенькі Сутра з Камою
В своїй печальній Індії вовік віків Амінь...
Мені ж обличчя осенні у профіль ночі бачиться
І хочеться солодкої глибокої сльози.
Душа до ніг притулиться із вірністю собачою
Так, мовби налякалася життєвої грози.
А потім щось прокинеться і запече під ребрами.
Життя, воно навчить таки в собі шукати сенс.
Ми разом з ним занадто вже століть собі нажебрали,
Бо іноді так чуємось, що вже й не донесем.
Але ж таки доводилось побути і щасливою,
Хоча за все заплачено, здавалося б, сповна...
А вранці світ прокинеться наляканою зливою
Над випитими келихами крові і вина.