Останній лист. І я уже німий.
Самотньо граю в Тебе на роялі.
Цвіте мімоза. Захід тут блідий...
А ми перед безоднею стояли.
Одна така. Ні світла, ні вогню...
Лише вода, мов океан причастя.
Мене ж ти осліпила. Я молю:
Побудь зі мною трихвилинним щастям.
Вчахає жар. Відчинено вікно.
Ти залетіла бабкою нічною.
Упало геть старезне кімоно.
Ти вже сама. Побудь два дні зі мною.
Не прилетиш... самотність тільки й я.
Ми два солдати згубленої долі.
Я — то пустеля, стомлене дитя,
Мої бліді чуття слабкі і кволі.
А ти — вогонь, і град, і ураган.
Торнадо болі і торнадо дії.
Моя стихія — то тяжкий уран,
Твої слова — то лоскотання вії.
Ми перейшли... кордони і Тулон.
Взяли акорд полону і страждання.
Я наче шкіру зняв — хамелеон,
Без віри у ніщо і сподівання.
Доба німих. А ніч стискає час.
Ми — два сліпці на конях божевілля.
І знову грає вічний падеграс.
А ми на гострім лезі у свавілля.